Публікація

«Щасливий визволяти рідну землю…» – Богдан Гордійчук у спогадах матері (Частина четверта)

09:59, 06 Квітня

Початок тут

Частина друга. АТО

Частина третя. АТО

Син приїздив ще раз. В Оржеві хлопці розконсервовували стару військову техніку і гнали її на Схід. Син жалівся, що воно таке все старе, що з кількох машин заледве складали одну. Листопад. Було дуже холодно. Підприємець Сергій Петровець, який включився безпосередньо допомогти Богдану, виїхав до наших добровольців на трасу. Які вони були голодні і вдячні за ту їжу та цигарки, – все, що він їм привіз!

Невдовзі син телефонував вже зі Сходу. Що розташувалася їхня сотня під Маріуполем. «Мам, не хвилюйся, у мене все добре! Тут так гарно! Тут навіть море є!» – такими словами сповістив мене про прибуття на місце. Так, наче не на війну, а на відпочинок приїхав. Він завжди був позитивним, з усмішкою, з гумором навіть у скрутних ситуаціях.
Розмови по телефону нечасті і скупі. Лиш про те, що потрібно передати. Ніколи не забуду годинникаря, який передав хлопцям на фронт біля трьох десятків механічних годинників. Не забуду, як ми з волонтерами збирали телефонні апарати з оператором InterTelecom – засоби зв’язку, які нібито не «ловить» ворог. Завжди буду вдячна Сергієві Петровцю за його безпосередній вклад, адресну допомогу моєму синові. Йшла зима, а наші добровольці без зимової форми. Зими в степовій зоні суворі. Син розповідав, що в окопах на “передку” як би ти не вдягнувся, все одно продуває тебе наскрізь. Сиділи ми в редакції та й журилися на цю тему з колегою. Боліло серце за сина, а я не знала, за які кошти мені придбати теплий спальник і одяг, коли зарплати вже нема. Колега тоді й дала мені телефон Сергія Петровця. “Я, звісно, не олігарх, – почула голос у слухавці, – але чим зможу – допоможу”.

Для початку Сергій привіз свій власний мисливський костюм – теплий комбінезон під паролоном і такий же бушлат темно-зеленого кольору. Цивільний, звісно, одяг, зате колір воєнний. Так Богдан пережив люту зиму (в 2015 році були морози понад 20 градусів!) Вже на початку лютого, коли син приїхав на кілька днів з волонтерами, Сергій з товаришем придбали для нього військову зимову форму та теплий спальник.

Багато в той час людей підключилися допомагати армії: несли з дому, хто що міг, як харчі, так і одяг. Жінки в’язали хлопцям теплі шкарпетки, люди приносили теплі светри (термобілизна тоді була золотою мрією). Допомогли нашим бійцям пережити зиму ще й ті народні умільці, котрі швидко вигадали різні печі-буржуйки чи як їх назвати. Наш народ неймовірний! Чого тільки не вигадають! На жаль, не збереглося відео, яке демонстрував син, коли приїздив у лютому, який дим коромислом стояв від їхньої пічки, поки вона розкочегариться, зате хлопці грілися, сушили одяг, готували їжу, а головне – були веселі, жартували й “дуркували”. З ними грілися й мали свою пайку і коти, й собаки, господарі яких, утікаючи від війни, покинули свої оселі.

На якій тонкій невидимій ниточці тримався в той час наш із сином зв’язок! Бувало, що попереджував і не телефонував і тиждень, і два. А я його відчувала! Як він на завданні – я не сплю. Молилася вдень і вночі! Намагалася не допускати поганих думок і боялася ходити на похорони (бо дуже тяжко втриматися, щоб не перенести все на себе, мимоволі думаєш: “А що коли й мій отак…”)

Трохи більше про воєнні будні добровольчого розвідбату дізналася 13 грудня 2014 року з розповіді синових побратимів, котрі приїхали в Рівне якраз на Андрія, коли рівненські школярі організували на майдані Незалежності великий ярмарок і збір коштів для ЗСУ. Неподалік розгорнули свій намет волонтери, варили у великому казані куліш, продавали різні смаколики, інші з Юрієм Дюгом (йому також вдячна за поміч для сина!) неподалік навчалися надавати першу допомогу пораненим.
Оскільки я журналіст, то прапор в руки: мерщій помчала брати інтерв’ю в синових побратимів, бійців 54 розвідбату. Звісно, що з метою, аби випитати щось і про сина.

Тоді й дізналася про випадок, як одного разу опинилася їхня розвідгрупа за якихось тридцять метрів від ворога і мало що не заїхала в полон. Був густий туман. Врятував себе і групу водій, друг «Камінь» – мій син. «Як побачив навпроти себе націлене на мене дуло танка, розвернув авто на 180 градусів. Так, що в природі цей автомобіль (КРаЗ) так не розвертається», – розповідав син про цей випадок згодом, коли вже прийшов додому на ротацію. А врятувалися вони тоді тим, що ворог згубив їхній слід… Вони завернули на підприємство Ахметова, яке ворог не чіпав. І подібних випадків було чимало. Комусь щастило більше, комусь менше. Були і втрати. Було таке, що на сильному морозі бійці дуже сильно перемерзли й похворіли. Син із високою температурою (напевно що мав запалення легень, хоч мені сказав, що просто переохолодження) потрапив до лікарні швидкої допомоги в Маріуполі. Були з ним і інші бійці, що теж похворіли. Тож у лікарні було весело. “Гріюся під батареєю!” – казав син. Виписався за день до першого тотального обстрілу цього міста, коли загинуло до сотні мирних жителів. Люди лежали просто на вулицях і у всіх нас від цього був перший шок!

Війна як лотерея. Чи гра в рулетку. Матері читають знаки і вірять у все. Я “читала” сина, його настрій по тональності його голосу. На самоті намагалася уявляти сина одруженим і щасливим (як у Шевченка: “І сниться їй той син Іван і уродливий, і багатий, уже засватаний, жонатий”). Знала, що треба тримати в голові якусь позитивну картинку з того, що має бути. От і вирішила: уявлятиму сина із маленькою дитиною на руках (мабуть перестаралась: з 2016-го року Богдан зі своїм маленьким сином не розлучався ніколи!) Пригадую ще, як при зустрічі попросила в сина одну маленьку кулю (патрон до автомата) і загадала, що коли триматиму її у себе, син не загине. Лежить вона у мене і досі. Не врятувала. Та все ж у сина було попереду ще життя і чимало щасливих моментів, за які я дякую Богові.

Як прийшов на ротацію, дякував мені за те, що сильно за нього молилася. Оповідав, що йому завжди щастило пробігати поміж вибухами, як між крапельками: «То я від’їхав і бомбили. То ще не приїхав…» А возив і розвідку, і тяжкі боєприпаси. Їздив по замінованих на узбіччях дорогах… Та Бог беріг його для Степанка, який ще мав народитися.

(Далі буде)

Людмила Марчук

РЕКЛАМА