Публікація

«Щасливий визволяти рідну землю…» – Богдан Гордійчук у спогадах матері (Частина друга. АТО)

10:13, 29 Березня

Частина перша. АТО  (1)

Початок тут
Стан, коли в горлі стоїть клубок, а в очах бринять сльози і ти силою волі береш себе в кулак і це зчавлюєш, тамуєш, а воно все ж проривається і хочеться вити – то дуже тяжкий стан. Тепер я знаю, що почувають матері, коли їх сини на війні. Коли сини йдуть на небезпечні бойові завдання, опиняються в критичних ситуаціях, де йдуть як по лезу бритви, матері в такі миті не сплять. Неспокій, незрозуміла тривога охоплює все єство. Женеш геть від себе настирливі думки, а вони безжально й невпинно тебе атакують. Трохи заспокоює лиш молитва. Коли я дізналася, де насправді мій син і що на нього чекає, ніч була важка й безсонна. Не могла дочекатися ранку.

Наступного дня в редакції на мене дивляться співчутливо. Хтось не витримує й відверто висловлює дошкульну думку: «Чому він у вас такий дурень? Будьте хоч ви розумнішою. Заберіть його з того табору!» І навіть радили, як це зробити. Варто лиш знайти лікаря, який за певну суму дасть потрібну довідку. Якщо не йому, то мені. «Він же у вас один!». Чом не аргумент?! Та я б ніколи не стала чинити щось подібне. Син би цього не сприйняв. І не стерпів. А я? Чи змогла б я на таке піти? Ні. Бо як із цим жити?!
Богдан передав мені довжезний список своїх потреб. Читаю нині свої щоденникові записи. Потрібні були добрі якісні берці, військова форма “Мультикан” або “Атака” (невидима вночі), шолом (на той час їх було важко дістати), термобілизна, балаклава, наколінники та надлікотники, гідратор, рюкзак тактичний (на 25 л), аптечка з кровоспинними засобами, спальник зимовий, gps-навігатор, розгрузки під АК та під гранати й магазини, тактичний ремінь.

Ми з Сергієм Марчуком (племінником, двоюрідним братом Богдана) вирушаємо шукати це все до волонтерських осередків та до різних торгових точок. Ніколи не забути мені облич тих людей, котрі допомагали усім, чим лиш могли. Хто що міг: ділилися одягом, клали в долоню грошовий внесок. З поміччю цих людей та волонтерів потроху знайшла я все необхідне з того списку. І навіть більше. Разом з волонтерським фондом «Дар» назбирали ми коштів ще й на придбання тепловізора. Була вражена нашими людьми до глибини душі й дуже вдячна. Люди в наших селах стали збирати продукти – варення, салати в банках, а що найістотніше – то стратегічний запас – у трьохлітровій банці сало.
Скажу як є: плакала я тоді не раз із двох причин – від невимовної людської доброти, щирості й щедрості, а з другого боку – від байдужості й дошкульної іронії, а то й образ. Найбільше вдаряло, в самісіньке серце тнуло слово на кшталт: ” Я ж твого сина на війну не посилав!” “А що коли завтра піде твій?” – накочувалася й напрошувалася відповідь. “Мій не піде! Я все зроблю, щоб він не пішов!” І сини таких батьків на передову не потрапляли. Зустрілася з одним із таких вже згодом, в одній із черг у держкомземі, де ми здавали документи на земельні ділянки для наших синів – ветеранів АТО. Вів себе нахабно, відстоюючи своє місце в черзі перед матерями тих синів, котрі справді воювали, а хтось вже й загинув чи був поранений. На питання: ” В якому місці ти, сину, воював?” молодий чоловік зам’явся, а після паузи відповів, що охороняв блокпост під Києвом. Це був 2015 рік.

Я в той час не раз замислювалася над темою незрілості й недостатньої згуртованості нашого народу. І це завжди мені дуже боліло. Як і тепер.
Наприкінці дев’яностих я скінчила в ІМФЕ ім. Рильського аспірантуру з етнології (на добрих 70 відсотків напрацьований матеріал для дисертації). І хоч через матеріальний затик роботи не захистила – з головою поринула у сферу журналістики, й відчула себе у своїй стихії, проте що знаєш, те за плечима не носиш – здобуті знання служать і завжди служитимуть мені. Нарід тримає і робить сильним не лише мова, звичаї й традиції, культура та історичне коріння. Найвизначальнішим чинником є самосвідомість кожного громадянина.

Коли ти ідентифікуєш себе українцем, а то й нащадком гідного козацького роду, прозираєш у корінь свого роду та свою гідну історію, пишаєшся лицарями духу свого роду й народу, тоді ти завжди боронитимеш свою честь і гідність від зазіхань усіляких зайд чи внутрішніх недоброчесних хапунів. Ми бачили таких пасіонаріїв на двох майданах нашої честі та в рядах тих добровольців, котрі першими, без спонуки з боку військкоматів, пішли на Схід, щоб захищати рідну землю.
Особистість самовизначена, національно зріла – це сильна і потужна особистість. Її ні не залякати, ні не зламати (свіжий приклад – наші азовці). Є серед нас просто люди. А є особистості. Це зрілі, самовизначені люди. Самовизначена особистість знає, хто вона і знає, куди вона йде. Її ніхто не зажене в отару й не буде поганяти.
Звідки така сила нездоланна, потужний імунітет від ворожої брехні, підступних вкидів у мережах і т. п. – всього, що ми спостерігаємо, береться? Її отримуєш лиш в результаті бачення та осмислення нашого життя, історії свого роду й народу. Це та основоположна вісь, яку не завжди спроможні сформувати в дитині шкільні вчителі (на жаль!). Ти маєш сам її у собі сформувати.

“Коли ти не рулиш собою сам – тобою рулять інші!” – цю істину не раз казала своєму сину, а тепер кажу онуку, коли він керується чиїмись, спеціально нав’язаними йому постулатами. Тебе хитають, маніпулюють твоєю свідомістю. Коли ти піддаєшся – ти слабкий, ти ведешся (в рос. мові є дуже влучне слово “ведомый” – вони там всі такі – згадаймо “партия – наш рулевой”) і тебе ведуть у вигідному комусь (не тобі!) напрямку.

Народ, яким легко маніпулювати – не потрібно завойовувати збройним чином. Лиш через ЗМІ та агітацію нав’язати потрібну ідеологію (що з нами робили в радянському союзі). Коли ж ти здатний прозирати в суть речей – тебе ніхто нікуди без твоєї волі не поведе. Це дає тобі силу і впевненість в усьому. Ти можеш сформувати власне бачення і власну на все думку. Перепрошую за відхід від теми. Це дещиця важливої філософії, яку треба нам знати, щоб розуміти наших Героїв. Про це треба говорити нашим дітям у школі.

А розповідь – продовжимо. Далі буде.

Людмила Марчук