Публікація
«Щасливий визволяти рідну землю…» – Богдан Гордійчук у спогадах матері (Частина перша)
13:49, 28 Березня
Російсько-українська війна розбила серця тисячам українцям. Кожен з нас втратив когось у цій війні, кожен сумує за кимось близьким. 39-річний старший солдат ветеран АТО/ООС Богдан Гордійчук загинув 4 січня на світанку, коли з побратимами повертався з операції на Харківщині за кілька кілометрів від російського кордону. Автівка, в якій їхали воїни, наїхала на міну.
Ми хочемо поділитись з вами спогадами матері українського воїна з Рівного Богдана Гордійчука – Людмили Марчук.
АТО. Мій син пішов на війну добровольцем у сандалях на босу ногу…
Згадалося, як Богдан пішов на війну в 2014-му. І тоді це була війна. Справжня кривава війна. Лиш не повномасштабна, як тепер. Підступно окупований Крим. Провокативні мітинги, захоплення адміністративних будівель та тяжкі бої на Сході.
Син пішов на війну після підступного розстрілу російським агресором зеленого коридору для виходу наших військ з-під оточення під Іловайськом. Та все ж і тоді війну не було названо війною. Ні після Іловайська, ні після оточення та такого ж підступного розстрілу під Дебальцевим. Антитерористична операція. Скорочено – АТО.
Богдан був свідомий того, куди йде й навіщо. Безрезультатно постукавши у двері місцевого військкомату, де сказали чекати на повістку, вирішив не чекати. Адже чекати не міг. Аналізував події й бачив, що коїться. Його рвало до рішучих дій. Вирішив діяти власноруч. Не був тоді ще приналежним до організації УНСО. Став шукати через мережу Інтернет таку добровольчу структуру, де доброволець без військового досвіду може одержати належну бойову підготовку. Так опинився в тренувальному таборі біля м. Новоград-Волинський, де у складі 54-го розвідувального батальйону проходила бойовий вишкіл сотня УНСО. Сина прийняли водієм.
Мені, матері, син сказав неправду. Аби не хвилювалася. «Я поїду, мамо, з групою рівнян на заробітки». Ніби учора все це було. Син на велосипеді. В шортах і літніх сандаліях на босу ногу. Я винесла йому обід – на раз поїсти. Мій син ніколи мене не обманював. Тож я повірила в його запевнення: «Мам, не хвилюйся. Все буде добре. Зі мною надійні люди».
Це було 15-го серпня 2014 року. Наче нічого такого не сталося, а я не могла втямити, чому мені так тривожно на душі. Хоча син телефонував щодня. На питання, що там робиш, відповідав, що яблука збирає. Що є де спати, годують, робота не надто тяжка. Ще якісь речі просив через знайомого передати: тепліший одяг, кросівки, голка-нитка, мило і т. п.
27-го серпня телефонує й каже: «Прости, мамусько, за те, що сказав тобі неправду. Я в тренувальному таборі». Я була в ту мить в редакції газети «7 днів», де працювала. Ніколи не забути мені відчуття, яке тоді пережила. Отерпло не тільки тіло, а й душа. Я ж бо журналіст. Щодня стежу за подіями й добре знаю, що то за АТО. Як поливають наших бійців мінометним вогнем, страшними «Градами», «Осами», які ведуться танкові бої, і які нерівні наші сили… Шанс вижити у мого сина невеликий. А до того ж, у розмовах ще почуєш різного: про бездарне керівництво і що на війні зрадою аж кишить. Що є командири, які за гроші здають ворогові своїх же бійців, їхні місця розташування. Революція ж бо в Україні ще не завершилася. Не очистилася наша постмайданна країна до кінця. Вона й дотепер не очистилася. Колаборантів і навідників ракет вистачає скрізь. Навіть у нас, на патріотичній Західній.
Людмила Марчук