Публікація
«Щасливий визволяти рідну землю…» – Богдан Гордійчук у спогадах матері (Частина третя. АТО)
10:09, 30 Березня
Поїхала до сина у Новоград-Волинський в той тренувальний табір, де він понад 40 днів проходив вишкіл. Вони, добровольці, в складі УНСО, у той день приймали присягу. Бійці виструнчилися під винесення бойового прапора та виконання національного гімну. У мене завмерло серце. Хлопці як на підбір – гарні, вишколені, мотивовані. В якусь мить у мене було відчуття, що я опинилась в минулому і переді мною воїни УПА. Були наші добровольці разюче схожі на своїх предків: і однострої у хлопців, і взуття– у кожного інакше, своє. Хто що де знайшов. Як колись в УПА. Тоді була армія без держави. А тепер – держава без армії. Коли б не волонтери – щирі патріоти всенародного українського тилу, хто знає, чи втримали б ми в 2014-му московитську орду на Сході. Разюче повторюється історія: ворог у нас все один і той же і його методи ведення війни не дуже змінилися. На присягу до наших добровольців-націоналістів прибув син повстанського командира Юрій Шухевич.
Після урочистостей син радісно сповістив, що броніка він вже має. Бронежилет з хорошим захистом дістався йому від волинських волонтерів. Щоправда, трохи завеликий, то він заніс його в ательє, щоб дівчата підігнали під нього. Розповів, що задоволений тренуванням, упевнений в собі. Дуже радів привезеному мною приладу нічного бачення – тепловізору. Хоча і він, і я на той час мали рожеві ілюзії. Ніхто з нас на той час ще не уявляв, яка там війна.
Ще що мене вразило: син оповідав, яка разюча різниця між тими, кого призвали через військкомат і ними, добровольцями. Серед покликаних до війська по призову чимало випадків тотального пияцтва. Є такі, що зумисне шукають причин, як би їм не потрапити на схід. Зафіксовані випадки самострілів. Один стріляка так пульнув собі по нозі, що згодом лікарі мусили її ампутувати. Так отримав собі ганьбу: залишився інвалідом, не дійшовши до реальної війни. Натомість добровольці свідомі того, до чого себе готують, з яким ворогом мають справу, тому працюють над собою до сьомого поту, строго дотримуючись норми сухого закону. Не приведи, Боже, хто порушить – поб’ють буками так, що надовго затямиш.
Хлопці, котрі жили у великому наметі разом із моїм сином, – з різних регіонів України. Багато киян. Переважно з вищою освітою. Розмовляють гарною українською. Розумні, патріотично налаштовані, на всі сто мотивовані. Таких історики називають пасіонаріями. З нетерпінням чекали виїзду на Схід, щоби битися з ворогом. У декого вже уривався терпець. Яке ж було розчарування, що воювати на повну їм так і не дали. На заваді стали Мінські угоди. Які злі вони були на ті угоди і відсування лінії розмежування вглиб нашої української території!
(Далі буде)
Людмила Марчук