Публікація
«Головне — щоб людина вижила»: історія бойової медикині Любові з позивним «Мєлка»
14:48, 06 Вересня
Фото: 104 бригада тероборони ЗСУ “Горинь”
Майже 20 років у медицині, а з 25 лютого 2022 року — у війську. Любов із позивним «Мєлка» нині служить старшою бойовою медикинею 2-ї стрілецької роти 1-го батальйону територіальної оборони 104-ї бригади «Горинь». За роки служби вона працювала на Донецькому, Херсонському та Харківському напрямках і не раз надавала допомогу пораненим просто в умовах бойових дій.
Історією бойової медикині поділилися на сторінці 104 бригади тероборони ЗСУ “Горинь”.
До повномасштабної війни Любов мала великий досвід роботи в медицині. Працювала патронажною медсестрою, разом із сімейним лікарем, у кабінеті щеплень та рентген-лаборантом. Коли почалося повномасштабне вторгнення, вона не вагалася й уже 25 лютого 2022 року приєдналася до війська.
«Я не мала чіткого плану, до якого саме підрозділу потраплю. Просто знала, що повинна бути там, де потрібна», — розповідає військовослужбовиця.
Спочатку Любов служила бойовою медикинею взводу, а згодом стала старшою бойовою медикинею роти. Її робота передбачає постійну готовність діяти швидко й холоднокровно, адже на полі бою рахунок часто йде на секунди.
Одним із найскладніших моментів для «Мєлки» стала допомога військовому, який отримав надзвичайно важке поранення. У такі миті, каже медикиня, немає часу на страх чи емоції — потрібно зосередитися на тому, щоб стабілізувати пораненого та якнайшвидше доправити його до евакуації.
«Ти просто думаєш: швидше до евакуації, щоб людина вижила», — говорить Любов.
Емоції приходять уже після того, як усе необхідне зроблено.
«Все зробила і розумію, що я ухожу. Трохи мене поплавило, реально», — згадує вона.
Проте найболючішими для бойової медикині залишаються не тяжкі поранення, а загибель побратимів. За час служби військові стають для неї фактично родиною.
«Бо це тут вже більше, мабуть, ніж сім’я. З однієї чашки, ложки їв, пив — і тут ти знаєш, людини немає. Це дуже тяжко», — зізнається «Мєлка».
Попри пережите, військовослужбовці продовжують підтримувати одне одного, жартувати та знаходити сили виконувати свою роботу. І після найважчих виходів Любов знову повертається до служби.
Каже, іноді думає, що більше не зможе, але знаходить у собі сили рухатися далі. Найбільше її мотивують діти та рідні.
«Думаєш: “Я вже не можу, але я ще зможу”. Згадуєш про дітей, про сім’ю, про близьких людей, це мотивує», — розповідає медикиня.
Вдома на Любов чекають діти — Іра та Ілля. Саме заради них вона мріє про майбутнє після війни. Її бажання просте — щоб усі залишилися живими, діти знайшли своє щастя, а вона одного дня дочекалася онуків.
«Слава Богу, при мені втрат не було. Були трьохсоті. Були різні, головне, що вони всі живі», — каже «Мєлка».
