Новина
Інна Білецька про мурал Тарасу Давидюку: «Я хочу того мурала, я дивитимусь в очі загиблому колезі і дякуватиму»
16:40, 27 Вересня
У Рівному тривають дискусії навколо проєкту створення муралу на стіні будинку біля ЦУМу на честь полеглого воїна та пластуна Тараса Давидюка. Нещодавно у своєму дописі в Facebook, дизайнерка Олександра Корчевська різко висловилася проти ідеї муралу. Вона називає практику створення портретних муралів військових «новомодною некроманією», стверджує, що такий мурал «зіпсує обличчя» центральної вулиці й «не має художньої цінності».
Детальніше про це: «Мурал – це некроманія»? У Рівному обговорюють увіковічнення пам’яті Тараса Давидюка
Свою позицію у дописі на Facebook висловила шеф-редакторка Суспільне.Мовлення Інна Білецька. Вона написала:
“Хочу вам трохи розповісти про Рівне. Нещодавно це місто вкрай обурилось, коли інтернетом рознеслась чиясь заява, що у Рівному нічого подивитись. Я б не сказала, що нічого, але цікавих архітектурний памʼяток, які б приваблювали туристів, тут немає.
Загалом місто могло б бути досить приємним провінційним містечком, якби не засилля зовнішньої реклами, мафи та хаотична забудова.
Нещодавно місто пережило одну подію – в самісінькому центрі і біля одного з двох у місті кінотеатрів, на майдані Незалежності, де повернувшись з Києва, не беручи участь у розгоні Майдану, рівненські беркути вийшли на площу, щоб попросити пробачення за тих, хто там махав кийками, там, де зараз стоїть памʼятник Шевченку і портрети загиблих Героїв, поставили туалет. Збудували, капітальний, платний.
І знаєте що? Місто своєю більшістю змовчало.
Але місто піднялося. Встало. На велику дискусію щодо муралу загиблому воїну і журналісту Тарасу Давидюку, трохи вбік від майдану, поблизу більше схожого на вокзальну площу в якомусь занедбаному містечку простору біля центрального універмагу.
Чи варто? Чи вчасно? Чи знімати радянську металеву блямбу з будинку, вона ж без серпів, а така близька серцю? Така поетична і спонуклива до рефлексій. А сьогодні я прочитала, що «мурал зіпсує архітектурний вигляд міста». І розплакалась. Буквально. Сиділа в машині і ковтала сльози.
Який вигляд? Архітектурний? Що зробить? Зіпсує?
Зіпсує архітектурний комплекс з радянської забудови і новітнього нужника? Мурал з Героєм?
Я хочу того мурала, я дивитимусь в очі загиблому колезі, в якого сміливості більше ніж у мене, і дякуватиму. Я дивитимусь йому в очі і згадуватиму, як плакала наша Аня, коли він загинув, а потім і свій відчай, коли нам не вдалось вивезти вдову з двома дітьми з окупованого Енергодара, згадуватиму надію Олі з Чорнобаївки, чий чоловік рятував Херсон від окупантів, а тепер зник десь у їхніх таборах, згадуватиму катування, які пережила Оля з Херсона, не зламавшись, пригадаю щастя на обличчі в молодого хірурга на стабпункті в Часовому Яру, який раптом закричав: «Рука червоніє, ми збережемо йому одну з чотирьох кінцівок», — згадуватиму свої особисті втрати на цій війні, операційні, під якими сиділа, розпачливі висновки лікарів і те, як ми брались з чоловіком за руки і обіцяли одне одному, що спробуємо ще щось, що самі дамо надію, коли лікарі її забирають. Я буду памʼятати шок, коли вперше побачила кулю в плиті з бронежилета мого чоловіка. Я буду згадувати ночі в Миколаєві і дорогу з-під кордону на Сумщині, я згадаю, як безпечно раніше було від Ізюма до Крама, пригадаю Бучу, коли розривали її могили, запах з рефрижераторів і мертвих коней просто серед дороги на північ Київщини. Я хочу дивитись в очі Тарасу і дякувати йому, що він кращий за нас і найкращий з нас.
Або ви мені цього не дасте робити щоразу в центрі Рівного і збережете архітектурний.вигляд.цього.міста з його шаурмою, наливайками і секондами, що поступаються яскравості лише аптекам.”
Тарас Дмитрович Давидюк – пластун, журналіст, громадський діяч, педагог, військовослужбовець Збройних сил України, учасник російсько-української війни, котрий неймовірно любив гори й мріяв мандрувати верхів’ями Хом’яка та Свидовця, зустрічати схід сонця, кавувати з друзями та обіймати близьких.
Тарас народився 28 серпня 1986 року в Рівному. Навчався у Рівненській середній школі №28 та Національному університеті «Острозька академія». У цей час познайомився з діяльністю місцевого осередку Пласту. У 2012-у повноцінно повернувся в Рівненський Пласт, де виконував важливу наставницьку місію – був зв’язковим 33-го юнацького пластового куреня імені Уласа Самчука. Виховну працю поєднував з обов’язками осередкового старшого пластунства в Рівному.
Тарас був учасником Помаранчевої революції, Революції гідності, а у 2014 році вперше став на захист України у складі добровольчого батальйону “Гарпун”. У 2020 році був співорганізатором акцій «FreeRiff» та «FreeKuzmenko». Також очолював Рівненське відділення Спілки ветеранів війни з росією, був заступником голови Координаційної ради з питань ветеранів Рівненщини.
Основи журналістики Тарас Давидюк пізнав під час праці у часописі «Волинь». У 2019 році він заснував і став головним редактором Рівненського незалежного новинного сайту «Горинь.інфо», де й працював до початку великої війни.
У різні періоди військової служби Тарас був розвідником, кулеметником і мінометником, побував у багатьох гарячих точках. Фронту віддав 5 років і 2 місяці впродовж 2014-2022 років та 1 рік і 8 місяців в часі повномасштабного вторгнення росії. Загинув 3 листопада 2023 року поблизу села Роботине, Пологівського району Запорізької області.
Читайте також:
Тарас Давидюк – на Вічній Ватрі. Спогади про воїна, пластуна, жуналіста, сина і друга
Редактор “Горинь.інфо” Тарас Давидюк: “На фронті я укріплювався у своїх ідейних переконаннях”
