Публікація
Тарас Давидюк – на Вічній Ватрі. Спогади про воїна, пластуна, жуналіста, сина і друга
11:05, 28 Серпня
У Пласті не говорять, що пластуни помирають – вони «йдуть на Вічну Ватру». Свого побратима Тараса пластуни провели, виконавши дві важливі пісні «Пластовий обіт» і «При ватрі». Усі присутні пластуни, патріотичні юнаки, молодь обійнялися і заспівали пісню «При ватрі»… про волю, що прийде колись…
Зв’язковий 33 куреня імені Уласа Самчука Рівненської станиці НСОУ Пласт Тарас ДАВИДЮК віддав своє життя за Україну. 37-річний незламний патріот, загинув під час виконання бойового завдання 3 листопада 2023 року поблизу Роботино на Запоріжчині й долучився до лав Небесного Воїнства.
Тарас Дмитрович Давидюк – пластун, журналіст, громадський діяч, педагог, військовослужбовець Збройних сил України, учасник російсько- української війни. Народився 28 серпня 1986 року в Рівному. Навчався у Рівненській середній школі №28, Національному університеті «Острозька академія». Політолог.
З дитинства захопився історією
«Націоналістичні гени» в Тараса Давидюка, зі слів його мами, проявлялися ще з самого дитинства.
– У дитсадку любив співати козацький марш, – розповідає Людмила Давидюк, – а під час урочистостей – нести в руках національний прапор. Вихователька розповідала, що співав хлопчик найголосніше і найдовше. Уже дорослим він дуже пишався своєю дитячою світлиною у вишиванці.
Також із дитинства Тарас любив багато читати.
– Пригадую, якось ми зайшли з сином у книгарню «Знання», – ділиться спогадами жінка. – Йому тоді було не більше 6-ти років. Він то одну книгу хапає, то іншу. Кажу жартома до Тарасика: «Зараз попрошу продавця, щоб тебе в магазині на ніч закрили!». Він підняв голову і каже: «А можна так?!».
Коли Тарас уже подорослішав, то щонеділі відвідував обласну бібліотеку імені Короленка. Із захопленням читав історичні книги.
Свого часу, як розповіла Людмила Давидюк, саме вчитель історії ліцею № 28 дав Тарасові гарну пораду: «Ти так добре історію знаєш. Тобі треба відвідувати молодіжні організації міста». І вручив йому невеличку книжечку, де була зібрана про них інформація.
Перш ніж обрати, Тарас вирішив відвідати всі молодіжні осередки. Побував і в організації «Молодий Рух», офіс якої розташовувався в Народному домі. До нього і долучився. Коли Тарас пояснював свій вибір, то знову здивував: «Я піду туди, де в мені засумнівалися!».
Він вірив, що має силу щось змінити
З того часу громадська активність стала невід’ємною частиною життя Тараса.
– Він, – веде далі мама, – був організатором та активним учасником громадсько-політичних і патріотичних акцій, таборів, вишколів, акцій проти московської церкви, декомунізаційних заходів, акцій зі вшанування пам’яті героїв національно-визвольного руху України, згодом – героїв російсько-української війни.
Під час навчання в Острозькій академії на спеціальності «Політологія» Тарас продовжив активну роботу в Молодому Русі. Зокрема, коли в університет приїжджав президент-втікач Янукович, Тарас з однодумцями організував протестну акцію «Януковича на нари!». Тодішній ректор Ігор Пасічник запитав його: «Тарасе, ви думаєте, що щось зміните?!».
– Я переконана, – твердить пані Людмила, – він вірив і знав, що має силу щось змінити.
У студентські роки Тарас вступив до національної скаутської організації України «Пласт». Він віддавав усього себе Пласту. Був виховником гуртків «Чорні ступні» та «Вовки», в.о. зв’язкового 33 куреня імені Уласа Самчука.
– Також з 2005 року мій син, – продовжує Людмила Давидюк, – долучився до Молодіжного Націоналістичного Конгресу, очолив Рівненську обласну організацію, у 2008-2014 роках – активіст організації «Активна молодь».
Він завжди був у вирі державотворчих процесів і змін – був учасником Помаранчевої революції, Революції гідності у складі 14 та 15 сотні самооборони. У 2020 році став співорганізатором акцій «FreeRiff» та «FreeKuzmenko». Також координатором Рівненщини на Марші захисників України 24 серпня в Києві. Був головою Рівненського відділення Спілки ветеранів війни з Росією, заступником голови Координаційної ради з питань ветеранів Рівненщини.
На акції “200 днів брехні. Андрій Антоненко, Юлія Кузьменко, Яна Дугарь.” 2020 рік
З побратимами з “Гарпуна”
Тарас весь час був у русі
У Народному домі у 2004 році в часи Помаранчевої революції був штаб спротиву антикучмівському режиму, який очолював Василь Червоній. Свідома молодь брала найактивнішу участь у революційних подіях: вони – мітингарі, прапороносці, учасники рівненського та київського Майданів. Тарас весь час був у русі. Певно, таким уродився.
Пластун-сеніор
Студент Національного університету «Острозька академія» Тарас Давидюк у 2005 році став членом місцевого осередку Пласту в Острозі. У 2012-у повернувся в Рівненський Пласт. Пройшов вишкіл юнацьких впорядників число 132, який проходив в Острозі.
Упорядник гуртка «Чорні ступні» та зв’язковий 33-го юнацького пластового куреня імені Уласа Самчука. Виховник та інструктор багатьох пластових таборів. Виховну працю поєднував з обов’язками осередкового старшого пластунства в Рівному.
Член станичної пластової ради Артем Остапюк згадує:
«Він був зв’язковим куреня, координував майже всі хлопчачі гуртки в Рівному. Він був не лише наставником, він був справжнім другом для своїх вихованців. Менші хлопці приходили до нього пити чай. Це його вирізняло з-поміж інших пластунів».
“Пам’ятаю, чому вийшов на Майдан.
Пам’ятаю, що все недарма.
Бути гідним – щоденний вибір”
Учасник Революції гідності. Взимку 2013-2014 років Тарас Давидюк доброволець у 15-ій «МНКівській», відтак у 14-ій «пластовій» сотнях самооборони Майдану.
Настав час стати зі зброєю в руках на захист нашої держави – вимріяної, виплеканої України, історичної Руси-України. І Тарас Давидюк стає воїном.
«Останній раз ми бачились із Тарасом на Крайовому пластовому з’їзді, – згадує товариш Тараса по Пласту Юрій Юзич. – Він як зв’язковий куреня був у складі делегації з Рівненщини. Багато хто сумнівався, чи той з’їзд треба було проводити в Києві. А Тарас приїхав – з фронту, у звільнення. Надзвичайно сумлінним був чоловіком. І дуже скромним. Багато років був донором крові – останній його пост на сторінці саме про потребу здачі крові».
Душа юнацької спільноти
Зі спогадів о. Віталія Поровчука: «З Тарасом я познайомився понад двадцять років тому в Народному домі у Рівному. Це було в Молодому Русі, де тоді збиралася патріотична молодь міста – переважно студенти. Тарас прийшов до нас старшокласником і я зразу помітив у ньому дві важливі для мене речі – доброту з відкритістю до людей та обізнаність з українським патріотизмом. Тоді у Молодому Русі провадився вишкіл молоді для боротьби, як ми казали, за українську Україну. Розуміли, що український народ чекають серйозні випробування…
Хоч я був старший за Тараса на 17 років, та мав з ним багато спільних поглядів, на які інші друзі, можливо, не звертали великої уваги. А це тема тверезості, тема захисту дітей у лоні мами, несприйняття пропаганди всіляких збочень.
Коли Тарас почав навчатися в Острозькій академії, вивчаючи історію, політологію та інші гуманітарні дисципліни, він став ще більш потрібним для справи. Згодом він і я стали пластунами. Коли мені не вистачало ще одного дорослого для пластових мандрівок з дітьми (бо треба мінімум два виховники), Тарас мандрував з нами. І не просто мандрував – був душею юнацької спільноти.
Довгий час був зв’язковим 33-го пластового юнацького куреня ім. Уласа Самчука. Тобто на ньому була праця з координації роботи нас – виховників та юнацтва. І все це не на зарплаті, а для ідеї та чину, для дітей і молоді, щоб була українська Україна.
Виховник у Пласті. Це треба було бачити, як діти линули до нього, особливо молодші юнаки – в лісі на таборі, у місті в домівці чи у мандрівці. Де Тарас там і ватага хлопців».
З «Горинь.інфо» творив ціннісну команду
Основи професійної журналістики Тарас Давидюк пізнав під час праці у часописі «Волинь». Прийшов час і Тарас засновує і стає головним редактором Рівненського незалежного новинного вебсайту «Горинь.інфо». 2019 рік. З цього часу й аж до початку повномасштабної війни Тарас працював головним редактором і творив маленьку, але ціннісну команду.
«З початку повномасштабної війни Тарас пішов на фронт, – пишуть журналісти Горинь.інфо, – та навіть воюючи, не забував нагадувати для всієї команди про наші засади, багато радив, переживав… Тарас був закоханим у гори, а ще був надзвичайним правдолюбом. Чесний, впертий і вірний своїм словам і Батьківщині, яку захищав».
Журналіст знову пішов на війну
Тарас Давидюк став на захист своєї країни у 2014 році. Почав служити в добровольчому батальйоні «Гарпун», де служило багато пластунів, а також у полку «Миротворець». У різні періоди військової служби він був розвідником, кулеметником і мінометником, побував у багатьох гарячих точках. Тарас Давидюк служив в одному з окремих розвідувальних батальйонів ЗСУ до 2019 року.
24 лютого 2022 року, Рівненський військкомат. Тисячі чоловіків і жінок записуються до лав ЗСУ, аби захистити країну від агресора. Серед них і Тарас Давидюк. Він не вагався: «йти на війну чи ні, я обирав куди».
– Вранці 24 лютого 2022 року Тарас зателефонував до мене: «Мамо, війна!», – згадує пані Людмила. – Біжу до нього додому. Бачу, він уже підготував рюкзак. «Куди ж ти йдеш, тебе ніхто ще не кличе!», – звертаюся до сина. А він так патріотично каже: «Війна, а я буду вдома сидіти?! Мамо, хто як не ми, хто як не я? Поки не дамо кацапам по зубах, спокою не буде!».
Після перемоги планував дописати книгу
На фронті Тарас воював 5 років і 2 місяці в АТО та 1 рік і 8 місяців після повномасштабного вторгнення росії. … За сім років війни він пройшов Горлівку, Світлодарську дугу, Кримське й інші гарячі точки. Крайні місяці воював у підрозділі разом зі своїми побратимами ще з «Гарпуна». Встиг побути і розвідником, і кулеметником, і мінометником. А поміж тим редактором патріотичного сайту «Горинь.інфо».
Про мотивацію, плани й армійські будні Тарас Давидюк розповів в інтерв’ю Анні Калаур для «Горинь.інфо» (подано у стислому вигляді, – ред.):
– Популярне питання: як ти зустрів ранок 24 лютого? Чи передбачав такий розвиток подій? Як готувався?
Увечері я запрацювався довше, ніж зазвичай. З думкою «сьогодні зроблю більше, щоб завтра менше працювати», ліг спати. Розбудив мене дзвінок кума, який сказав, що почалися ракетні обстріли. Прокинувся, витягнув свій баул з речами «на війну», поснідав і пішов до військкомату. Тоді вразила велика кількість людей перед ним. Зустрів багатьох знайомих. Люди готувалися дати опір загарбникам. Пройшов медкомісію, наступного дня поїхав у військову частину.
Готувався просто: проходив курси домедичної допомоги, купував спорядження і готував запаси речей першої потреби, тримав контакти з побратимами на різні випадки.
– Чи привозив ти матеріали з фронту або ж матеріали, створити які тебе наштовхнуло побачене? Про що вони?
– На фронті я укріплювався у своїх ідейних переконаннях. Також побачене і почуте давало мотивацію працювати надалі на інформаційному фронті більше. Свого часу планував написати книгу про наш добровольчий батальйон і людей з нього. Почав писати за свіжими спогадами ще у 2016 році. Втім, служба у війську, а пізніше робота над сайтом загальмувала цей процес. Проте тепер я точно знаю, що допишу книгу, щойно це стане можливим.
– Що ти вважатимеш перемогою України? І що робитимеш після неї?
– Є певні маркери, які однозначно вважаються перемогою: повернення суверенітету над усією українською територією, покарання воєнних злочинців, суд над організаторами війни, роззброєння росії. Йдеться не лише про путіна, але й про верхівку державного апарату та силових структур росії та білорусі (звідки теж іде агресія).
Що ж до особистого, то страшенно хочу піти в гори, люблю велич і дух височин. Ну і поїхати відпочити на море: дуже люблю плавати. Допишу книгу. Ну а далі повернуся в журналістику, продовжуватиму боротися за правду та ідеали».
Загинув під час виконання бойового завдання
Людмила Давидюк спілкувалася з сином практично щодня.
– Просив: «Не обговорювати військових питань по телефону», – каже мама Тараса. – Я йому посилку з одягом відправила «Новою поштою» в селище Покровське Запорізької області. Об 11 годині ранку 3 листопада 2023 року мені на вайбер написав: «Посилка прийшла. Але сьогодні не заберу. Можливо, завтра-післязавтра». Це, як виявилося, було останнє наше листування.
На жаль, життя Тараса Давидюка, позивний «Старий», обірвалося 3 листопада поблизу Роботино на Запоріжчині. Ворожий дрон-камікадзе скинули на автівку, коли Тарас евакуйовував побратимів.
Прощання з загиблим розвідником Тарасом Давидюком у Києві відбулося 7 листопада 2023 року. Вшанувати Воїна на майдан Незалежності прийшли пластуни столиці, військові, рідні Тараса – мати, сестра, наречена.
– Тарас зі своєю дівчиною-пластункою Тетяною мали стосунки більше року, – каже Людмила Давидюк. – Вона киянка. Викладала іноземну мову в Києво-Могилянській академії, інших навчальних закладах столиці. Планували створити сім’ю – вже обручки купили. Зареєструвати шлюб хотіли в грудні 2023 або в січні 2024 року. Не судилося. Тарас мав вручати Тетяні квіти. А прийшла вона з квітами – на його похорон. Пластуни не помирають – Давидюк Тарас.
До рідного міста прибув «на щиті» 8 листопада, а наступного дня на майдані Незалежності рівняни провели Героя в останню дорогу. Тараса Давидюка поховали на кладовищі Грабник у Рівному.
Василь ЗАКРЕВСЬКИЙ , видання 7 Днів
