Публікація
Зустріч в Роттердамі, або фатальна помилка полковника Коновальця
13:05, 26 Липня
Це було у липні 1990 року. В СССР вирувала, так звана, Горбачовська «перебудова». У популярній на той час газеті «Аргументи и факти», що видавалась у Москві, власним коресподентом газети була розміщена майже непримітна, коротенька замітка з маленьким фото. На фотографії був зображений пристаркуватий, середнього росту згорблений чоловічок, що опирався на ціпок правою рукою. З короткого тексту під фотографією стало зрозуміло, що цей дідусь не хто інший, як Павел Анатолієвіч Судоплатов і звертається він до радянських відповідних органів, уже тоді діючих різних комісій з прав реабілітації, з вимогою його реабілітації та повернення чисельних нагород, орденів і почесних знаків. Бо саме він, Павел Судоплатов, є ніхто інший, как отвєтствєнний работник органов госбезопасности, який виконував особливі завдання радянського уряду і партії. Саме він здійснив замах «на злєйшого врага Совєтской власті лідєра ОУН Євгєна Коновальца…».
Так уперше громадськість дізналася про обставини тієї справи далекого 1938 року. Так стало відоме справжнє ім‘я убивці Євгена Коновальця. Це вже пізніше, через декілька років після 1992 року, коли Судоплатов отримав реабілітацію, вийдуть його відомі мемуари, де він згадає і про деякі аспекти літерної справи «Ставка».
З того часу минуло 33 роки і справа голови Проводу ОУН полковника Є.Коновальця знову з‘явилася на вістрі уваги вже у новому світлі.
Після глибокого розсекречення архівів спецслужб в Україні колишнього СССР, в архівних фондах віднайдено матеріали, що розкривають до цього невідомі подробиці цієї широкомасштабної спецоперації по ліквідації голови Проводу ОУН, відомої як літерна справа «Ставка».
Пекельний вибух
Був понеділок, 23 травня 1938 року. Вулиці нідерландського Роттердама, щойно вимиті вранішнім дощем, виблискували на сонці. Приблизно за п’ять на дванадцяту нікому невідомий чоловік, який щойно зареєструвався в готелі «Централь», що на вулиці Кроскайде, під прізвищем Новак, вийшов на вулицю. Надворі була чудова весняна погода, і тому чоловік цей скинув плащ, перекинувши його на руку. Дійшовши до перехрестя вулиць Кроскайде і Колсінгель, він повернув вправо та попрямував у напрямку готелю «Атланта». На вулиці в цю пору було сотні людей, тому, як правило, ніхто ні на кого не звертав уваги.
Приблизно після дванадцятої чоловік цей сидів уже в кав’ярні готелю «Атланта» з однойменною назвою за столиком біля вікна й спостерігав за великим вуличним рухом. Коли підійшов до нього офіціант, він замовив склянку шеррі, чим привернув увагу офіціанта, оскільки рідко траплялося, що відвідувачі в Нідерландах в таку ранню годину замовляли собі щось подібне. За кілька хвилин увійшов до цієї самої кав’ярні «Атланта» якийсь пристойний пан і попрямував прямо до столика, за яким сидів чоловік за келихом шеррі. Коли офіціант підійшов до нового клієнта, той нахилився до своїх черевиків і почав поправляти шнурівки на них (очевидно, щоб не запам’ятатись своїм обличчям) та замовив склянку пива. Але офіціант все ж таки зміг запам’ятати основні його риси. Це була самовпевнена постать у віці близько 30-35 років, 1,70 — 1,80м на зріст, педантно вдягненена і гарно поголена людина. Волосся темно-брунатне й зачесане догори. Характерна деталь — важкі брови у нього зрослися, очі були темно-карі. Розмовляючи по-німецьки, він мав дещо дивний акцент…
Офіціант добре запам’ятав, що після привітання з чоловіком за столиком біля вікна, вони обмінялися короткими словами, а потім новий клієнт передав якийсь пакунок, заплатив за пиво, поспішно попрощався та швидко залишив «Атланту». Потім і перший незнайомець, заплативши кельнерові, вийшов десь о 12 год. 15 хв. на вулицю. Рух в цей час був дуже пожвавлений, так що цей незнайомець вільно подався вулицею Колсінгель в сторону Кроскайде, мабуть, він мав намір повернутися до свого готелю.
Через якусь хвилину він раптом спинився навпроти кінотеатру «Люм’єр». У ту мить кілька перехожих на трохи більшій відстані побачили великий клуб диму, який блискавично піднявся на кілька метрів понад тротуаром. У середині цього димного клубка було видно яскраво-сліпучу блискавку. Все це супроводжував через деяку мить сильний вибух, короткий, сухий, точнісінько такий, як при розриві в повітрі важкого артилерійського снаряда.
Кореспондент «Нуве Ротердамс Курантс» описує цю подію у вечірньому виданні від 23 травня 1938 року так: «Безпосередньо по цьому запанувала на Колсінгель на коротку мить страхом насичена тиша. Публіка стояла, як вкопана. Потім зчинилася зі сторони кінотеатру страшна паніка, кожний перехожий хаотично втікав у різних напрямках. Трохи пізніше люди, заспокоївшись, почали знову збиратись до місця вибуху, маючи на меті допомогти жертвам». А очевидець цього вибуху, який був зі своїм товаришем лише за кілька метрів від місця події, нідерландець Г.де Йонг, мешканець Роттердама, що проживав на вулиці Павл Кругер стріт №17, пізніше свідчив: «О, яке чудо, саме в цю пору якраз дуже спокійно на цій частині Колсінгель. Недалеко переді мною йде один пан і приблизно за 5 метрів перед ним ще один з якимось пакунком у руці. Я бачу чітко його переді мною. У нього сивий капелюх, він середнього зросту. Виглядає як справжній джентльмен, але вдягнений дещо скромно. У правій руці несе маленьку плитку-валізочку, таку звичайну річ, в якій можна купити цукерки за кілька гульденів. Чоловік цей знаходився приблизно біля кінотеатру «Люм’єр», як стався цей випадок. Бачу немовби у сповільненому кінокадрі, як розлітається валізочка. Тріскотливий вибух. Носій валізочки розлітається на куски. Направо і наліво бачу летючі ноги і руки. Кривава маса, його тулуб з великим розмахом летить поза тротуаром і падає метрів за двадцять на вулицю. Я відчуваю шок від важкої вибухової хвилі повітря, але втримуюся на ногах. Пан, який іде переді мною, падає, а його одяг горить. Встигаю усвідомити, що мені начебто нічого не бракує, та ще й те, що навколо носія бомби не було близько перехожих. Тривало все це кілька секунд. Одразу після вибуху лунає дикий брязкіт побитого скла, повітря одразу наповнилося характерним їдким присмаком і запахом. З усіх сторін летять на вулицю шибки. Я втікаю на проїжджу частину дороги, щоб ухилитися від летючих уламків скла. Відтак почали збігатися з усіх боків люди до постраждалого і пораненого пана, одночасно гасячи вогонь його одежі, що зайнялася від вибуху. Вони занесли його до кафе».
Скоро на місці вибуху з’являється поліція, пожежна охорона та карети швидкої допомоги міської медичної служби. Останки убитого та двох поранених відвезено до найближчого міського шпиталю. Невеликі осередки пожежі швидко загасили. Поліція відразу перекрила для руху тротуар та проїжджу дорогу західної частини вулиці Колсінгель, між вулицею Артфан Нес Стріт до театру «Тіволі».
Слідчий відділ прокуратури розпочав слідство у справі причин вибуху. Частину тротуару було відразу відгороджено від публіки і зібрано всі «німі свідки» вибуху, рештки «пекельної машини» та рештки особистих речей жертви.
Поліція знайшла просякнуту кров’ю візитівку готелю «Централь» та паспорт, так що поліція порівняно швидко взнала, що розірвана людина — це буквально годину тому зареєстрований в готелі «Централь» Йозеф Новак, директор однієї з торговельних фірм. З огляду на слідчі дії поліція відмовилася оприлюднювати пресі жодні дані.
Десь за дві години після вибуху з’явився в готелі «Централь» ще один іноземець, який, не знаючи нічого про трагедію на Колсінгель, цікавився у портьє про Новака. Але поліція вжила заходів, щоб усіх, хто шукатиме Новака, негайно затримували. Тому досить швидко цей відвідувач опинився у поліцейському відділку. Він видавав себе за громадянина Чехословаччини Владіслава Бора. Поліція оперативно встановила, що паспорт Бори був власністю іншої особи, бо фото на ньому, хоч і подібне до «Бори», проте належало іншій людині. Цілу добу від затриманого поліції не вдалося добути ані слова. Лише у вівторок під вечір, коли поліція показала чоловікові останки Новака, він зворушено заявив: «Це вождь Організації Українських Націоналістів — полковник Євген Коновалець!..».
…То хто ж такий був Владислав Бора?
Після впізнання тіла загиблого провідника ОУН, «Бора» відразу розконспірував перед Роттердамською поліцією своє справжнє прізвище та походження. Бора – не хто інший, як член Проводу ОУН Ярослав Барановський, котрий прибув до Роттердама, але запізнився на чотири години на заплановану зустріч. Він не встиг на літак, тому добирався до Нідерландського портового міста потягом. Можливо, запізнення Барановського на зустріч з Коновальцем також додало фатальності цьому трагічному дійству.
Відразу після трагічної події, згадував пізніше Ярослав Барановський, у нього виникла асоціація зі зв’язковим від Східної Радянської України, знаним як „Вельмуд”, „Валюх” чи „Павлусь”. Він негайно все розповів у відділку поліції, стверджуючи, що замах – це справа рук московських більшовиків, бо знав, що Коновалець приїхав саме на зустріч із одним зв’язковим, який мав прибути кораблем торговельного флоту СССР. Те ж саме підтвердила і дружина Коновальця, яка прибула у четвер літаком з Риму.
Слідчі органи невдовзі провели розшукові заходи на кораблях, що прибули з СССР і стояли на рейді в Роттердамському порту. Це були радянські кораблі „Шилка» і „В’ячеслав Менжинський”. Але особи, схожої на „Валюха”, на них не виявили. Тому поліція зробила висновок, що терорист, очевидно, покинув межі Голландії того ж самого дня у напрямку Бельгії чи Франції, що пізніше і підтвердилося.
Перший відділ служби юстиції центрального бюро Роттердамської поліції розпочав кримінальну справу під номером 1262, яка від 20 червня 1938 року офіційно прийняла назву «Звіт у справі вбивства Є.Коновальця, скоєного в понеділок 23 травня 1938 року на обвідному каналі Колсінгель в Роттердамі, можливо, особою, яка називає себе Валюх, або Вельмуд». Цим усе слідство і закінчилось.
Смертельне коло навколо ОУН та її лідера почало стискатися ще задовго до подій у Роттердамі. Дехто з дослідників вважав, що у 1933 році, відразу після замаху на секретаря консульства СССР у Львові, а, насправді, кадрового працівника ГПУ Андрія Майлова, що його здійснив студент, член ОУН Микола Лемик, тодішній голова ВЧК- ОГПУ В’ячеслав Менжинський начебто негайно видав наказ на впровадження агентури в середовищі ОУН та подальшу нейтралізацію її лідера. На сьогодні вже відомо, що це не так.
Перші кроки з впровадження агентури в середовище української політичної еміграції були здійснені ще задовго до справи Лемика- Майлова. Дійсно, на судовому процесі у Львові, котрий розпочався 30 жовтня 1933 року по справі Лемика, в ложі, відведеної для преси, під виглядом уповноваженого представника ТАСС, був присутній співробітник центрального апарату НКВД, який не лише уважно вивчав матеріали процесу, але й людей, присутніх на ньому.
Москву вже тоді турбувала динаміка росту і географія розповсюдження осередків та представництв ОУН, а, також, активна роль її лідера Євгена Коновальця. Досвідчений полковник з бойовим та організаційним досвідом, юрист за освітою, Євген Коновалець після об’єднання розрізнених націоналістичних організацій в єдину ОУН у 1929 році перетворив її в найпотужнішу українську політичну силу тридцятих років двадцятого століття.
Лідер ОУН слів на вітер не кидав. Він відразу розпочав ставити перед організацією значно ширші стратегічні завдання, ніж до того були в УВО. У сімох європейських країнах були створені пресові представництва зі своїми впливовими часописами. Була розгорнута мережа осередків не лише в еміграції, а й в “краї”, тобто в окупованій Польщею Галичині та Волині. Коновалець з’єднав ОУН організаційно з українськими об’єднаннями не тільки США та Канади, а й такими, як Стрілецька громада Аргентини та Українська Далекосхідна Січ в Харбіні. Окремо слід зазначити активну діяльність зі створення фондів ОУН. Його вдала пропагандивна поїздка до українських громад США та Канади значно поповнила фонди ОУН, що дуже підсилило організацію в матеріальному плані. Все це, звісно, не могло не турбувати Кремль. Особливо захвилювалися у Москві, коли відбулися контакти Коновальця з німецькими політичними колами та японським консулом у Берліні, військовим аташе генералом Ямото.
Чехословацька справа
Про стосунки ОУН з німецьким політичними колами в 30-х роках можна дискутувати багато. Проте яскравим фактом, що вплинув на остаточне рішення Москви і прискорило ліквідацію керівника ОУН, була, так звана, “чехословацька справа”. Відомо, що для досягнення своїх далекосяжних планів, Гітлеру, перш за все, заважала Чехословаччина. Окрім проживаючих там судетських німців, східну Чехословаччину, так звану, Підкарпатську Русь, населяли етнічні українці, що складали 65 відсотків від загального числа населення. Проігнорувати це питання нацистська Німеччина не могла. Ось чому на чехословацькому питанні тимчасово зійшлися інтереси Німеччини та ОУН.
Керівник другого відділу німецької військової розвідки полковник Ервін-фон-Лакузен пізніше згадував: „ У вересні 1937 року Коновалець зустрівся з керівником Абверу адміралом Канарісом. Було вирішено, що німецька сторона мала забезпечити ОУН коштами, а ОУН мала здійснювати необхідну роботу. Ми ніколи не давали Україні далекосяжних політичних обіцянок, але й вони були вільні у виборі згідно своїх політичних переконань”.
Це, дійсно, на той час був тактичний хід ОУН, що привів до тимчасового ситуативного союзу. І цей союз кожна сторона намагалась використати на свою користь. „… Нацисти навіть не уявляють, що ми знаємо про їх справжні політичні наміри, що ж це непогано. Ми їм допоможемо, але тільки для того, щоб створити на їх східних теренах незалежну Карпатську Україну – фундамент соборної Української держави”, – писав Євген Коновалець.
З листопада 1937 року всі осередки ОУН отримували інструкції, зміст яких давав зрозуміти, що за наказом Коновальця розроблялася тактика, цілком відмінна від політики нацистів. „… Не можна українських націоналістів називати фашистами чи гітлерівцями. Наш нарід має свої засади і свої життєві принципи. Коли ж цих принципів будемо дотримуватися, то з успіхом використаємо момент, коли комусь з великих держав припече так, що вона зважиться допомогти нашому визволенню. Німеччина, не даючи ніяких обіцянок і не беручи ніяких зобов’язань щодо Карпатської України, грає у власну гру, яку українські сили мають використати у своїх справах”, – так тоді міркував голова ОУН.
Подібні заяви не могли пройти повз увагу агентів СД, але Гітлер, на диво, поки що мовчав. Звичайно, його дратувала незалежна політика лідера ОУН, але разом з тим йому вкрай необхідно було завершити „чехословацьку справу”. Тільки після цього непоступливого полковника можна було б замінити на більш керовану людину. Коновалець це також розумів. Почалася ризикована та небезпечна гра. У кінці тридцятих років ситуація з ідеєю Гітлера була для Сталіна цілком вигідною, бо вона дозволяла зіштовхнути лобами Німеччину та колишні країни Антанти. Але задум Євгена Коновальця створити Карпатську Україну був для Москви занадто небезпечним. Утворення навіть невеликої незалежної держави могло викликати ланцюгову реакцію, яка рано чи пізно охопила би і всю Україну.
За іронією долі, навесні 1938 року, радянському диктатору Сталіну, так як і німецькому Гітлеру, теж почала заважати занадто самостійна постать керівника українських націоналістів. Долю Коновальця було вирішено остаточно.
Літерна справа „Ставка”
5 серпня 1933 року до причалу бельгійського міста Гент пришвартувався корабель з вантажем льону, що прибув з СССР. Тим кораблем нелегально прибув загадковий пасажир, начебто втікач з СССР, який переховувався в трюмі серед тюків льону. Вночі за допомогою матроса-українця він непомітно зійшов на берег. Чоловік цей був ніхто інший, як Василь Васильович Хом’як – колишній січовий стрілець родом з Галичини.
Так розпочалася літерна справа „Ставка”. За вказівкою голови ОГПУ В’ячеслава Рудольфовича Менжинського, був розроблений оперативний план щодо впровадження агентури в середовище української націоналістичної еміграції, який отримав кодову назву „Ставка». Справа ця отримала новий розвиток, коли реорганізоване ОГПУ в систему НКВД очолив Генріх Гершович Ягода. Безпосередньо нею займалися вищі чини з Центрального апарату НКВД – начальник “иностранного отдела” Абрам Аронович Слуцький та його заступник Михайло Моїсєєвич Шпігельглаз.
Згодом до справи приєднався нещодавно переведений з Харківського ОГПУ молодий співробітник Павло Судоплатов та його дружина, що виконувала роль зв’язкової за кордоном, Емма Каган.
У своїх спогадах Судоплатов згадує, що органам ОГПУ вдалося впровадити в закордонні лави ОУН перевербованого колишнього січового стрільця Василя Лебедя, котрого нібито особисто знав через колишню військову службу Євген Коновалець. У цих показах Судоплатов, м’яко кажучи, блефує. В мемуарах оунівської еміграції чоловік на прізвище Лебідь ніде не згадується, як не згадується й те, що його особисто знав Коновалець. Але дійсно завербованим був такий собі Василь Хом’як – колишній старшина Січових стрільців, який і прибув на радянському торговельному пароплаві під виглядом людини, яка рятувалась від більшовицьких репресій.
Як Хом’як перевтілювався в «Лебедя»
Нещодавно була розсекречена справа В.Хом’яка, що більш як вісімдесят п‘ять років пролежала під грифом «совєршєнно сєкрєтно» в архівних сховищах НКВД-МГБ-КГБ-СБУ і по-новому розкриває основні та ключові деталі агентурної справи «Ставка».
Хто ж насправді був Василь Хом‘як і чому він ховався під псевдо «Лебедь»?
Василь Володимирович Хом‘як народився 13 грудня 1897 року в селі Верхня Войнилівського району, сучасної Івано-Франківської області, у багатодітній родині. Сім‘я мала 12 дітей. Батько працював сільським кравцем. Грошей, звісно, на навчання не вистачало. Василь закінчив лише народну школу. У 1912 році він з сестрою поїхав до Німеччини на заробітки. Там він працював коногоном на вугільній шахті.
Коли почалася Перша світова війна, його вислали до Австро-Угорської імперії, як підданого цієї країни. У 17 років він вступив до підрозділу Українських січових стрільців. У своїй автобіографії він зазначав: «З малих років мене в школі старші браття виховували в націоналістичному дусі і я вступив до УСС».
На фронті Хом‘як брав участь у бойових діях, був підстаршиною, дістав поранення. Під час відпустки здав екстерном екзамен за 5 років гімназії. Після відпустки він знову вернувся на фронт. У серпні 1916 року він попадає в російський полон у табір в Маріуполі, там його і застала Російська революція і процеси розвалу імперії.
У таборі він отримує листа від Андрія Мельника, у якому той наказує йому пробиратися до Києва, де Євген Коновалець при Центральній Раді організував корпус УСС. Після втечі, восени 1918 року він вступає до корпусу Січових стрільців.
Зрозуміло, що він не перебував з Євгеном Коновальцем у таборі для військополонених у Царицині і не командував у той час дивізією, як про це писали різні автори, у тому числі в своїх мемуарах П.Судоплатов.
Про обставини знайомства Хом‘яка з Євгеном Коновальцем читаємо в одному з його агентурних донесень, за підписом Лебедь. У ній зазначав, що з Коновальцем він познайомився в Києві.
«Близько з ним я познайомився, -повідомляв він, –через начальника штабу СС Мельника Андрія, з яким я був близько знайомий ще з 1914 року з полку УСС Австрійської армії, а я в нього був командиром чоти» (ГДА СЗР України-Фонд 1-Справа номер 6964-Аркуш 28).
У цій доповіді В.Хом‘як акцентував увагу на тому, що Коновалець близко його знав і довіряв відповідальні завдання. Зокрема, після повалення Гетьманату той доручив йому вести переговори з отаманом Зеленим, який тоді виступив проти Директорії.
Після поразки Директорії УНР, Хом‘як опинився на території Польської Держави. Був інтернований в Луцьку. Переведений до Львова. Зі Львова, за допомогою Коновальця та Мельника, втікає до Чехословаччини.
У липні 1920 року Мельник запропонував Хом‘яку їхати до Галиччини на повстання проти поляків. Так він опинився на Калущині.
У вересні 1920 року, у зв‘язку з переслідуванням поляками, Коновалець і Сушко запропонували йому перебратися на Східну Україну і дали завдання провести там націоналістичну роботу.
Про подробиці вербування В.Хом‘яка чекістами в архівних документах відомостей не виявлено. Лише зазначено, що він перебував в агентурному апараті з 1921 року. В анкеті вказано, що служив в Красной армії з 1920 по 1922 роки.
«Дядя Лебедь» і «племінник Андрей»
Спочатку чекісти використовували В.Хом‘яка для оперативної розробки повстанських комітетів. З 1928 року Хом‘яка вперше використали на оперативній роботі за кордоном.
У 1928 році двічі посилався до Польщі для зв‘язку з агентом «Старшина», третій раз у тому ж році відвідав місто Данцинг з метою вербовки рідного брата. Останній від вербування відмовився (ГДА СЗР України. Фонд 1-Справа 3-Т1-Аркуш 110-111).
Хом‘як знав багатьох провідних діячів Українського визвольного руху, які емігрували за кордон. ЧеКа цікавила будь-яка інформація про них. Хом‘як подавав характеристики на Андрія Мельника, Євгена Коновальця, Романа Сушка, Дмитра Андрієвського, Михайла Матчака та багатьох інших.
Опинившись в Бельгії, Василь Хом‘як відразу з’явився до місцевого відділку поліції, згодом вийшов на українські еміграційні кола, які і познайомили його з представником ОУН у Бельгії Дмитром Андрієвським…
Він, згідно ідеально відшліфованої у кабінетах ОГПУ легенді, стверджував, що був арештований більшовиками у 1921 році, а, потім, був начебто несподівано звільнений. Після цього він закінчив фінансові курси і працював економістом в одній з столичних установ Харкова. Саме звідти йому вдалося втекти на Балтійський флот до Ленінграда. В Україні він залишив дружину і сина. Розповідав Андрієвському про важку ситуацію в Україні, голодомор, репресії, арешти галичан…
У кінці серпня 1933 року до Брюсселя прибув полковник Євген Коновалець. Саме тоді відбулася перша зустріч Хом’яка з вождем українських націоналістів. Коновалець не зміг пригадати його зі служби в Січових стрільцях. Але інший член Проводу, полковник Роман Сушко, листом підтвердив, що знав двох січовиків на прізвище Хом’як. Проте, в подальшому, при особистих зустрічах Сушка з Хом’яком, полковник Сушко якось невиразно і невпевнено „пригадував” постать січового стрільця Хом’яка.
Хом’як, котрому націоналісти присвоїли псевдо „Пригода» (у бельгійській поліції він був представлений на прізвище Найденко), відразу справив на Коновальця добре враження. Хом’як стверджував, що в Україні має багато знайомих – колишніх старшин, вояків Січового стрілецтва, які, мовляв, займають в Україні різні посади і вороже настроєні до совєтів.
Голові Проводу ОУН це, звісно, імпонувало. Коновалець, окрім розбудови сітки ОУН в Галичині, Волині і за кордоном, одночасно найбільше уваги приділяв розбудові підпільної мережі ОУН у Східній Україні. І тому, великі надії покладав на своїх земляків-галичан, колишніх Січових стрільців, які після 20-х років з різних причин осіли в Радянській Україні.
Саме на це і розраховували московські і харківські чекісти – розробники операції „Ставка».
У жовтні 1934 року Хом‘як повернувся в СССР і доповів ОГПУ, що поставлене завдання виконав. За більш як річний період перебування за кордоном він зібрав багато цінної інформації для ОГПУ про структуру, тактичні задуми ОУН, про методику підготовки терорестичних актів проти совєтских представників за кордоном та про агентуру ОУН у Радянській Україні.
В оперативній грі справи ОГПУ-НКВД „Ставка” Василь Хом’як, який успішно проник в оунівське середовище, був не єдиним „кротом”. Для координації спецоперації та підтримки мережі зв’язку, НКВД СССР впровадило ще одного свого глибоко законспірованого агента Кіндрата Микитовича Полуведька. Полуведько народився у 1895 році в селі Боблів, що на Вінниччині. Колишній український есер, який відійшов від політики, але у 1930 році був завербований в ОГПУ.
Мало хто знає, що на шляху до оунівців, Полуведько спочатку пройшов через еміграцію УНР. Маючи на меті проникнення до оточення лідерів ОУН, ОГПУ-НКВД обрало своєрідним першим етапом проникнення в еміграційні кола Державного центру УНР. Ця схема була частиною завдання, ретельно відпрацьованого в надрах радянської спецслужби. Завдяки виявленню нових документів з архівів колишньої польської контрозвідки „Двуйки”, вдалося по новому глянути на події 1933-1935 років…
Кіндрат Полуведько з’явився за кордоном у середовищі Української громади Фінляндії в лютому 1934 року, як „cоловецький утікач”. Він невдало робив спроби отримати там „нансенівський” паспорт, а, згодом, у серпні 1934 року, виїхав до Чехословаччини і намагався там осісти, граючи на почуттях уенерівської еміграції.
Проте наприкінці 1934 року Полуведько повертається до Фінляндії. Сьогодні стало відомо, що вже восени 1934 року польська „Двуйка”, тодішній партнер уенерівської спецслужби, знала про справжню мету перебування Полуведька в українських еміграційних колах та його приналежність до НКВД.
В одній із справ польської спецслужби під загальною назвою „Полуведько Кіндрат”, що містять донесення агентури, датовані 29 жовтня 1934 року, так і значиться: «…Полуведько – агент ОГПУ із розвідувальним завданням з Росії. Про це попереджає і англійська розвідка». Пізніші донесення за 1935 рік вказують на те, що поляки проінформували про це розвідслужбу Уряду УНР в екзилі, підтвердивши таким чином підозри останніх…
А невдовзі, радянський агент опинився в лавах самого Проводу українських націоналістів і легалізувався у найближчому оточенні Євгена Коновальця, виконавши успішно перший етап свого завдання.
Подальші події розвивалися таким чином: Кіндрат Полуведько перемістився до Фінляндії у лютому 1934 року і почав активну діяльність в Українській громаді в Гельсінкі. Він почав друкуватися в „Українському слові”, котре виходило у Парижі, під псевдо „Тогобічний”. А у 1935 році очолив Громаду українців Фінляндії та осередок ОУН, замінивши Василя Баранецького, котрий виїхав до Аргентини. Баранецький відразу гине в Аргентині під колесами потяга за загадкових обставин. Гине саме тоді, коли Полуведько дізнався, що Баранецький має повернутися до Фінляндії. Таким чином, НКВД закріпило в Гельсінкі свою надійну та опорну агентурну базу. Згодом, під дахом посольства СССР у Фінляндії, як зв’язкову, вони висилають Зою Воскресенскую-Рибкіну.
Отже, перша пастка, розставлена Москвою, вдалася. У Проводі ОУН відразу „клюнули” на дві наживки – в НКВД задоволено потирали руки…
Після прибуття в СССР В.Хом‘як організовує переписку з закордонним Проводом ОУН. У своїх листах він повідомляв про, начебто, створення підпільної мережі із залученням до неї відданій українській справі осіб. З Проводом ОУН він вів переписку за визначеним кодуванням і, звісно, на підставні адреси. Листи Хом‘як писав власною рукою під контролем НКВД «із дотриманням стилю галицького діалекту».
Наступив той час, коли керівництво зовнішньої розвідки НКВД СССР прийняло рішення ввести в гру по розробці Проводу ОУН кадрового співробітника центрального апарату ГУГБ НКВД. Саме на цю роль і обрали Павла Судоплатова, який народився в Мелітополі, до 1933 року проживав в Україні, працював у Харківському ОГПУ. Як здібний єврей, що виріс в Україні, він чудово володів українською мовою. Кращої кандидатури годі було шукати.
У листах до Євгена Коновальця від В.Хомяка з‘являються повідомлення, що до роботи у підпіллі він залучив свого племінника, виховав його у націоналістичному дусі, що з цієї молодої людини вийде справжній борець за ідею самостійної Української держави.
Судоплатову організували поїздку до Харкова. Там в адресному столі міліції йому виготовили і видали паспорт на ім‘я Яценка Павла Анатоліївича і поставили штамп та зробили відповідні записи про нібито його прописку у квартирі Василя Хом‘яка. Потім Судоплатова «Андрея» ознайомили з будинком, квартирою, де дійсно проживав «дядько Лебідь» Василь Хом‘як, а, також, відвідавши приміщення семирічної школи, де «Андрей», нібито, працював учителем. Провели, так би мовити, повну рекогносцировку.
У червні 1935 року Хом‘як знову був викликаний у Москву. Там начальник іностранного отдєла ГУГБ НКВД СССР Абрам Слуцький провів з ним чотиригодинний інструктаж, щодо тактики впровадження агента «Андрея» в близьке оточення Євгена Коновальця.
Щоб більше навернути Хом‘яка в більшовицьку релігію, А.Слуцький видав йому запрошення і перепустку в «святая-святих», на трибуну мавзолея Леніна на традиційний парад фізкультурників. Там «Лебедя» охопив справжній екстаз, він бачив усіх більшовицьких вождів.
Наступного дня «Лебедя» і «Андрея» доставили до міста Петрозаводськ. Вони були одягнені у форму радянських прикордонників, щоб не привертати увагу місцевих мешканців. Потім вони переодягнулися у цивільний одяг і вночі, 12 липня, перетнули радянсько-фінський кордон. Вони шли 5 годин по лісистій і болотистій фінській місцевості і подолавши 15 км вийшли на означений пункт зв‘язку.
У Гельсінкі відбулася друга зустріч членів Проводу ОУН Дмитром Андрієвським і Омеляном Сеником з представником “підпілля” з Радянської України Хом’яком. На зустріч вдруге Хом’як приїхав з України не сам, а привіз із собою молодого чоловіка років 25-27, якого представив їм як Павла, свого племінника, народного вчителя, який був розчарований більшовицькою владою. Він, начебто, бажав прислужитися справі національного визволення. Павлові відразу присвоїли псевдо „Павлусь”, „Приймак”, а, згодом, „Норберт” та „Валюх”. Ця Гельсінська зустріч мала фатальні наслідки. За всіма цими псевдами насправді ховався старший інструктор закордонного відділу НКВД СССР Павєл Судоплатов. Він в подальшому стане дуже потрібним Коновальцю зв’язковим між Центральним проводом ОУН та уявним підпіллям у Радянській Україні, а, насправді, між Коновальцем та створеною чекістами підставною мережею легендованого підпілля.
Невдовзі члени Проводу познайомили новоприбулого „східняка” з головою Проводу ОУН Євгеном Коновальцем. Ця перша зустріч відбулася в Берліні.
Хом’як, залишивши „Павлуся”(Судоплатова), виїхав, начебто, у термінових справах в СССР. А Судоплатов почав активно впроваджуватися в середовище Проводу. Наблизившись до полковника Коновальця, він відвідує з ним Відень, Париж, Брюссель. Полковнику все більше і більше подобається цей хлопець зі сходу, він бере його в інспекційну поїздку з перевірки осередків ОУН у Франції, відвідує з ним Паризьку і Віденську опери та урочисте відкриття Берлінської олімпіади у серпні 1936 року.
Показовим є те, як артистично „Павлусь” завойовував прихильність та довіру Коновальця. Коли голова ОУН, перебуваючи з ним в Парижі, запропонував відвідати могилу Симона Петлюри, той жваво відгукнувся на пропозицію. А на самій могилі взяв у хустинку землі, сказавши, що посадить на ній в Україні дерево в пам’ять про Головного отамана. Після цього Коновалець так розчулився, що гаряче обняв свого майбутнього вбивцю. Весь 1937 рік і першу половину 1938 року Судоплатов постійно перетинав кордон як зв’язковий кур’єр. „Дахом” для нього існувала посада радиста на торговельному судні з СССР. Важливою дією під час усіх своїх приїздів було те, що Судоплатов привозив різні подарункові сувеніри з України, але при цьому постійно, по дві коробки з цукерками. До цих подарунків, як і планувалося в НКВД, Коновалець поступово звикав. Третій приїзд відбувся у лютому 1938 року. Там, в Роттердамі, відбулася зустріч і розмова Коновальця в присутності Ярослава Барановського. „Павлусь” звітує про організаційну роботу на східноукраїнських землях. Саме тоді Судоплатов намагався поговорити з паном полковником про якісь дуже важливі справи один на один, але постійна присутність при цьому Ярослава Барановського цьому завадила.
Цього разу „Павлусь”, отримавши від Коновальця значну суму грошей в доларах та націоналістичну літературу, знову відплив на радянському кораблі до Ленінграду. Дехто з тогочасних членів Проводу почали з підозрам та насторогою ставитися до особи „Павлуся”. Про це вони неодноразово доповідали пану полковнику. Особливо підозріло ставився до „представника зі сходу” Олег Кандиба-Ольжич. Але Коновалець був дуже впевнений у зв’язковому. Він із захопленням говорив: «Але, знаєте, ви на цьому ‘Павлі” не пізналися добре і не оцінили його як слід. Це ж прекрасний хлопець! Інтелігентний і… характер!»…
Завершальний акорд операції «Ставка»
Готовий план і всі деталі.
Все точно зважено на грам…
Радіє змій в кремлівській залі…
Повзе гадюка в Роттердам.
Євген Маланюк
Коли „Павлусь” зі свого європейського турне прибув у Москву, новий Нарком НКВД Єжов, разом зі Шпігельгласом, дали йому вказівку негайно приступити до реалізації кінцевої фази операції „Ставка”. Це вже був конкретно затверджений план знищення голови ОУН. „Игра, продолжавшаяся более двух лет, вот-вот должна была завершиться. Шла весна 1938 года…», – згадував незадовго до своєї кончини у 1996 році генерал-лейтенант у відставці Судоплатов.
Потім була особиста зустріч на „Старой площади”, в будинку ЦК ВКП(б), де Нарком НКВД представив виконавця майбутнього замаху самому Сталіну. Уже через кілька днів після отриманого завдання Судоплатов, за його словами, відбув у відрядження до Києва. Там він особисто придбав декілька коробок розкішних шоколадних цукерок, які були оздоблені орнаментом в українському стилі. Виріб київських кондитерів знаменитої фабрики ім. Карла Маркса був остаточно „модернізований” в одній з московських лабораторій – підрозділу оперативно-технічного відділу НКВД.
Співробітник цього відділу, Олександр Ерастович Тимашков, отримав завдання виготовити потужний і, водночас, легкий та малогабаритний вибуховий пристрій.
Все це оперативно було виготовлено і вмонтовано в одну із закуплених сувенірних коробок. Особливістю вибухового пристрою було те, що таймерний механізм, сконструйований на принципах годинникового механізму, не треба було приводити в дію перемикачем. Таймерний пристрій вмикав запал вибуху автоматично через 30 хвилин після зміни положення коробки з вертикального в горизонтальне.
На початку травня, серед сотень пасажирів Ярославського вокзалу у Москві, ніхто не звертав уваги на двох осіб в потертих військових шинелях з речовими мішками на плечах – типові заробітчани, яких було тисячі на московських вокзалах у ті часи. Люди ці поспішали в юрбі на потяг, що відходив до Мурманська. Невдовзі в мурманському порту на палубу торговельного судна „Шилка”, піднялися два „члени екіпажу”. Це були Судоплатов та Тимашков. Перед виходом на Роттердамську пристань Тимашков „відрегулював” пекельну машину. Коли Судоплатов покинув судно, капітан отримав наказ негайно зніматися з якоря.
За п’ятнадцять хвилин до дванадцятої „Валюх” прибув до умовленого місця – кафе „Атланта”. Там його вже чекав полковник Євген Коновалець. Зустріч була недовгою, домовились зустрітися ще раз о 17 год. вечора. Там же за столиком Коновальцю було вручено, як завжди, дві коробки цукерок з України. За традицією замовили чаю і Судоплатов відкрив перед Коновальцем справжню коробку з цукерками. Іншу пан полковник, як і було задумано розробниками операції, забрав із собою. Порозмовлявши п’ять-сім хвилин, „Павлусь” покинув кафе. Відразу вийшовши з „Атланти, Судоплатов кинувся за ріг будинку на сусідню вулицю. Там, виконуючи інструкції НКВД, в найближчому магазині купив собі модного капелюха та плащ, змінивши таким чином свій зовнішній вигляд.
У той самий час, покинувши кафе, Коновалець, не поспішаючи, прямував вулицею Колсінгель і на мить зупинився біля кінотеатру „Люмєр”, можливо, йому здалося, що в коробці з цукерками щось ніби клацнуло…
Судоплатов, вийшовши з магазину, почув далекий, але гучний тріск, сухий, наче розрив артилерійського снаряда, і побачив збуджену юрбу людей, що бігла за квартал. Він все зрозумів. Швидко найнявши таксі, вирушив до бельгійського кордону, потім до Брюсселя, а там вечірнім потягом дістався Парижа.
У Паризькому метро Судоплатова, згідно з планом, зустрів третій секретар посольства СССР у Франції, а,насправді, резидент НКВД Іван Агаянц.
Там на найнятій дачі вбивця Коновальця перебував два тижні. Саме там із газет він дізнався про загадковий вибух у Роттердамі і склав зашифрований звіт про пророблену роботу. Потім під виглядом добровольця-інтернаціоналіста з групою польських комуністів відбув до Іспанії, його там вже чекав представник НКВД в Іспанії Наум Ейтінгон.
На початку липня 1938 року в Ленінградському порту пришвартувалося судно. З нього вийшов на берег майбутній головний терорист СССР Павло Судоплатов.
Євген Коновалець був похований у суботу, 28 травня, на відомому Роттердамському кладовищі Кросвік, де ховали відомих діячів культури, науки та політики. Дубову труну було поміщено в загермитизованому цинковому контейнері з метою збереження та перезахоронення в майбутні часи у незалежній Україні. На похоронах були присутні дружина полковника, син Юрій, консул Литви у Нідерландах (формально Коновалець мав литовське громадянство) та члени проводу ОУН.
Як і розраховували в Кремлі, невдовзі відбувся великий розкол ОУН на дві частини. Не дивлячись на потужну динаміку розвитку організації, розкол в ОУН завдав непоправної шкоди національно-визвольному рухові. На превеликий жаль, відлуння Роттердамського вибуху супроводжувало взаємні чвари розбрату в українському політичному середовищі націоналістів на довгі роки.
P.S. Після завершення справи «Ставка» Василю Хом‘яку надають трьохкімнатну квартиру у центрі Києва на вулиці Шевченка 11 з антикварними німецькими меблями. Квартира ця була відібрана в репресованої у 1938 році однієї сім‘ї. Для подальшого використання агента В.Хом‘яка в оперативних заходах, в НКВД вирішили змінити йому псевдонім. Так, із «Лебедя» Хом‘як перетворюється на «82».
Заступник начальника 5 відділу ГУГБ НКВД СССР майор госбезопасності Судоплатов, у 1940 році, на ім‘я свого нового шефа наркома НКВД Лаврентія Берії готує «План опєратівного іспользованія істочніка «82» с разработкі националістічєского подполья в Западной Украине». Цей план був затверджений Берією у вересні 1940 року. Хом‘як переводиться у Львів і стає керівником нелегальної резидентури НКВД. Там, у Львові, він займався впровадженням агентури в середовище ОУН з метою виходу за кордон каналами підпільної мережі.
Офіційно у Львові він обіймав посаду керівника філії «Укрпромпостач». Побоючись його розшифрування представниками ОУН по справі вбивства Коновальця, «82» за кордон чекісти не ризикували виводити.
У 1942 році за участь в справі «Ставка», як основного фігуранта спецоперації, Хом‘як був нагороджений орденом «Красного Знамени».
Начальник новоствореного 4 диверсійно-розвідувального управління НКВД СССР Павло Судоплатов, у 1942 році призначає Василя Хом‘яка командиром спецгрупи НКВД СССР «Флаг», йому дають псевдонім «Сокол».
Опергрупа «Флаг» на чолі з «Соколом» діяла на терені сучасної Рівненської області в епіцентрі створення перших відділів УПА на Костопільщині та Сарненщині у період з 22 квітня 1943 року по лютий 1944 року.
У листі до Судоплатова 10 червня 1943 року Хом‘як писав: «Завтра я на днів десять відправляюсь в район Західних областей під Рівне, для одержання більш докладних відомостей про збройні відділи бандерівців» (ГДА СЗР України-Фонд1-Справа3-Т3).
У травні 1945 року В.Хом‘як перебував у розпорядженні НКГБ УРСР. У лютому 1950 року «82» був залучений до агентурно-освідомчої мережі і був на особистому зв‘язку з замміністра МГБ УРСР генерал-майором Дроздовим. Справа Хом‘яка була на обліку в управлінні 2-Н МГБ УРСР. Офіційно його місце роботи значилося у Міністерстві місцевої промисловості УРСР. Відомо, що з деякими завданнями він виїзджав за кордон, побував у США. Останній документ у його справі відноситься до дати 24 лютого 1954 року.
Інші чекісти, розробники і виконавці операції по справі «Ставка» такі, як Ягода, Єжов, Слуцкий, Шпигельглас у подальшому були репресовані і страчені системою московсько-більшовицького терору, яку і самі створили.
Кіндрат Полуведько, за деякими даними, був схоплений німецькими каральними органами і покінчив життя самогубством, повісився у камері Харківського гестапо.
Судоплатов жив довго, проте, як активний берієвець, під час чергової кремлівської перетасовки після смерті Сталіна, був репресований, вцілів і провів у в‘язниці 15 років, але це вже зовсім інша історія.
Сергій КРИЧИЛЬСЬКИЙ
