Публікація

Рятував у мирному житті — рятує на війні: історія бойового медика «Санича» з Рівненщини

17:20, 04 Березня

Старший бойовий медик роти 2 батальйону 104-ї бригади Сил територіальної оборони «Горинь» Ігор на позивний «Санич» пройшов шлях від фельдшера і рятувальника до фронтового медика. Ветеран ДСНС, який у 2020 році вийшов на пенсію після понад 26 років служби, вже 25 лютого 2022-го добровільно став до військкомату — не чекаючи повістки й не попередивши навіть матір.

Історією бойового медика поділилися на сторінці 104 бригади тероборони ЗСУ “Горинь”.

Ігор здобув медичну освіту в молодості та певний час працював фельдшером. Згодом навчався у Харківському інституті пожежної безпеки та понад чверть століття служив у ДСНС. Вийшов на пенсію у 2020-му з більш ніж 26-річним стажем в статусі ветерана ДСНС, але 25 лютого 2022-го вже був у військкоматі.

«Мама б не витримала, тому пішов на світанку», — згадує він.

У військкоматі знайомий звернувся до нього за спеціальним званням підполковника. Один з офіцерів, почувши це, одразу запросив його до кабінету.

«Пояснив, що звання не військове, а спеціальне, і подався рядовим у ТрО. Уже тоді було ясно: з досвідом рятувальника на фронті буду корисним», — каже «Санич».

Перший бій він прийняв у Торецьку. Там же пережив і першу втрату. Побратим отримав осколкове поранення в шию.

«Гортань перебита. У мене було все необхідне, але зробити нічого не міг. Ввів трамексанову кислоту й передав його далі. Таке запам’ятовується назавжди», — розповідає медик.

Певний час Ігор служив стрільцем, однак коли з підрозділу перевівся медик, він повернувся до своєї спеціальності. Досвід фельдшера, роки роботи в екстрених службах і вміння діяти без паніки стали у нагоді.

«Медицина й ДСНС — це про одне: тримати чужі життя тоді, коли вони валяться. Це моя стихія», — говорить він.

29 серпня після 79 днів без ротації під час заміни позицій стався приліт протитанкової керованої ракети. Ігор отримав мінно-вибухову травму та акубаротравму. Після лікування він повернувся до служби — вже на Сумщину.

Головною мотивацією для нього залишається 13-річний син.

«Каже, щоб приїхав, щоб тато був вдома. І я хочу. Але мушу бути тут, щоб інші тати повернулися», — зізнається військовий.

Він переконаний, що діти розуміють більше, ніж здається дорослим, особливо коли бачать приклад. Пригадує, як у Карпатах туристичний автобус зупинився в горах, аби пасажири вшанували хвилиною мовчання загиблих.

«Виховання — це не лекції. Це вчинки. Про батьків, які не мовчать», — каже він.

До повномасштабної війни Ігор планував поїхати за кордон, побачити світ і заробити. Каже, від мрії не відмовляється, але зараз для нього головне — служба.

Для тих, хто вагається, «Санич» говорить прямо: «Найгірше — чекати й ховатися. Треба йти. Колектив навчить. Командири підтримають. А якщо пощастить — ви вже не потрапите в бойові. Ми зробимо все, щоб так було».

«Війна — це коли навіть пенсіонери беруть автомат, бо знають: життя не на паузі. Я не мав ілюзій. Але мав гідність. І цього вистачило аби піти на фронт», — додає він.

РЕКЛАМА