Публікація

«Як старший брат для всіх»: історія сержанта Олега з Оржева

17:45, 29 Березня

Боєць із позивним «Брат» — один із тих, на кому тримається не лише тил, а й бойова стійкість підрозділу. Його шлях — від слюсаря на Рівненщині до сержанта ЗСУ — це історія про відповідальність, витримку і щоденний вибір діяти там, де найнебезпечніше.

Олег, родом із селища Оржів на Рівненщині, до повномасштабного вторгнення працював слюсарем-ремонтником п’ятого розряду — обслуговував козлові крани. Також мав досвід роботи єгерем.

24 лютого 2022 року застав його вдома — на роботу того дня він так і не пішов. Замість цього вже з перших днів долучився до самооборони.

«Не можу стояти осторонь», — пояснює своє рішення.

Згодом Олег став командиром відділення добровольчого формування територіальної громади, а у 2023 році підписав контракт і вступив до лав ЗСУ.

Його військовий досвід почався ще під час строкової служби, де він був заступником командира розвідувального взводу у гірсько-штурмовому підрозділі. Саме ці знання стали критично важливими на початку війни — тоді йому доводилося навчати новобранців буквально з нуля.

«Мені доводилось їх навчати — від поводження зі зброєю до інженерної підготовки», — згадує він.

У Збройних силах Олег обіймає посаду сержанта матеріального забезпечення. Проте його роль значно ширша за тилові обов’язки: він відповідає за екіпірування, озброєння та підготовку військових.

«Щоб усі були вдягнуті, озброєні й готові виконувати завдання», — каже боєць.

Паралельно він проводить навчання для побратимів — від топографії до тактичних дій. За словами військових, ці знання не раз допомагали зберегти життя під час бойових виїздів.

Позивний «Брат» з’явився під час служби. Його дали побратими після слів замполіта, який зауважив, що Олег став для всіх старшим братом — тим, хто бере відповідальність за кожного.

«Я тоді лише відмахнувся — роблю, як треба. Але слово зачепилося, побратими підхопили, і з того часу я — «Брат»», — скромно пояснює він.

Попри свою посаду, Олег неодноразово добровільно вирушав на бойові завдання. Він працював на Запорізькому, Харківському та Сумському напрямках.

Один із найважчих епізодів — евакуація поранених поблизу Синьківки.

«Човен, поранені, обмежений час і постійна загроза. Почали крити «Градами», коли ми якраз вантажили людей… а ти вже нічого не зробиш — тільки працюєш швидше», — згадує він.

Іншого разу поруч із ним розірвалася авіабомба.

«Чуєш свист — і розумієш, що втекти нікуди. Вибух — і тебе просто відкидає на землю», — розповідає боєць.

Попри небезпеку, він одразу повертався до роботи, адже розумів: від нього залежать життя інших.

Своє ставлення до війни Олег формулює просто:
«Чую — свистить… а куди вже побіжиш. Як гепнуло — підкинуло і кинуло на землю».

Вдома на нього чекає велика родина — дружина, четверо дітей і внучка. Саме вони є його головною мотивацією: «Життя моїх дітей і внуків».

Після перемоги Олег мріє повернутися до мирного життя: відновити господарство і бути поруч із рідними.

Тим, хто ще вагається, він радить не відкладати рішення: «Скільки маєш прожити — проживеш. Але як проживеш і ким будеш — залежить від тебе».