Публікація

Як Рівне сто років тому звільнили від московсько-більшовицької влади. Спогади Михайла Лисого

16:52, 03 Жовтня

зображення публікації

Бажання читати книжки я мав завжди, особливо написані на теми старої чи нової нашої історії. Але найцікавійшими для мене були спогади про наші визвольні змагання, в яких я брав активну участь від жовтня 1917 року до січня 1920 року.

Події на Волині, в Києві, поза ним і знову в Києві — здебільшого бачив сам, жив ними і був у них. Але про одну подію, про яку нижче писатиму зовсім не згадано. Може вона, була не важлива, може, про неї не знали, а може тому, що ці події відбувалися далеко від нашого центру – Києва, на Волині, в місті Рівному.

Десь наприкінці жовтня 1917 року штаб «Особої армії», що перебував у Рівному, збольшевізувався і головним керівником його став комісар Гусарський, не слов’янської національности. Комісар Гусарський як большевик, зразу почав скріплювати ці, перед тим гвардійські царські, полки дисципліною, щоб використати бойові одиниці у майбутньому і зовсім не дбав про демобілізацію. Поява комісара Гусарського у Рівному, його ворожа — агресивна діяльність проти українців зактивізувала їх. Не можу пригадати імен і прізвищ українців ініціяторів, але зразу, із збольшевізуванням «Особої армії», організувалося «Вільне Козацтво» м. Рівного з міських урядовців, учнів старших клясів середніх шкіл та свідомих старшин і вояків із самої «Особої армії». Нас було припускаю, 250-300 осіб. Одного з учасників я стрінув аж в 1948 році в однім із таборів ДП, який випадково розповідав про свою участь у «Вільному Козацтві» м. Рівного, і я був дуже радий цій зустрічі. Гадаю, що він є живий і досі, але доля нас розділила: Він опинився у Франції, а я в США. Пан Г. є абсольвент Подєбрадської Академії.

Вільне Козацтво м. Рівного спочатку не мало ні зброї, ні обмундирування, ні навіть приміщення. Команда Вільного Козацтва зразу поставила мету — зліквідувати за всяку ціну большевизм у Рівному. Але це було не легко, бо «штаб» мав свою власну охоронну частину, що стояла у маєтку кн. Любомирського на краю міста, на схід, над дорогою на Корець. Ця частина була вся складена з москалів і мала усяку зброю, включно з панцерними автомашинами. Гадаю, що її кількість була понад 500 осіб. Слабким місцем большевиків-«штабу» було те, що старшинські кадри «особої» були здебільшого російські аристократи, і вони також не любили большевиків, ставали осторонь, що нам багато улегшувало боротьбу з ними. Отже і Вільне Козацтво м. Рівного мало виконати тяжке завдання. Треба додати, що багато з козаків і не бачили зброї, наприклад, я сам, бож на той час я був поштовим урядовцем, військової муштри  не було, трималися ми групами, сходячись у ранці кожного дня десь на вулиці, де й одержували різні повідомлення і знайомились з новинами.

Одного дня, коли вже випав перший сніг, передавали один одному наказ виїхати на станцію Здолбуново і чекати аж поки не буде нового наказу. Дійсно, чимало нас зібралося на цій станції. Аж десь надвечір один по одному ми пішли в бік Рівного по колії і там зайняли порожні вагони. Тут ми вже були всі віч-на-віч, але ніхто не питав когось, хто він, лише кожен чекав, що робити далі. За якийсь час десь узялася зброя — рушниці і набої. Кожному давали в руки вже хівці, показували, як нею користуватися — хто брав у руки перший раз, наприклад, я сам. Тільки тепер ми відчули, що йдемо на серйозну справу, але всі трималися якось поважно, стримано і діловито. Тут уже були визначені старші керівники, звичайно, з вояцьким стажем. Наказ: слухатися розпоряджень, тихо, без гамору триматися один одного.

Приблизно о 10-й годині вечора наш ешалон помалу рушив у напрямку на Рівне і за якийсь час перед містом, на полі, зупинився, де всі вибралися з вагонів, як було наказано. Ми стояли по коліна в снігу, серед ночі. Нас знову обходили старшини, говорили, як рухатися далі, як триматися. Після цього всі рушили. Уся колона розтягнулась досить довго, йшли в один слід, один за одним, по порядку відділів. Мусіли обійти все місто із сходу полем, зайти ззаду і перше напасти на охорону штабу. Це було досить багато ходи, бо забрало чимало часу. Як почало світати — ми були вже під садибою кн. Любомирського. Очевидно, хтось дуже добре знав цей терен і добре нас провів. Під самою садибою, при повній тиші, ми зайняли вже бойову поставу — розсипалися розстрільною, залягли в снігу, щоб дати змогу призначеним зняти якнайтихше варту. За хвилину й ми рушили бігом через паркани, поміж деревами, оточувати будинки, захоплювати проходи, виходи, вікна та панцерні авта, що стояли на поготові в дворі. Пам’ятаю коли ми постукали у стіни панцерників зі словами: «Виходь, хто там є» — озвалися голоси і за хвилину вийшли по двоє з кожного, здали нагани, лише оден сказав, що він теж українець і стріляти в українців не буде.

У той час інші вільні козаки увірвалися до приміщень і, штовхаючи прикладами, будили «товаришів», щоб зараз збиралися до виходу і виїзду «домой». За якийсь час досить велика колона під ескортою вільних козаків маршувала до зал. станції Рівне, де була наладована до нашого ешолону і відправлена на схід. Тепер ми мали приміщення, зброю і все, що мала охоронна частина «штабу особої» включаючи і панцерні авта. Нашвидку перестроївшись, доозброївшись панцерниками, ми рушили до центру міста, до будинку штаб. Була 7-8 година ранку. Я зайняв місце на панцернику збоку, інші на авті, а деякі йшли по боках вулиць. Досить грізна колона рухалась до центру міста. Але тут ми зустріли вогонь з боку штабу. Оборона була міцна, я б сказав фахова. Тут тільки я побачив, і то перший раз, поранених і забитих. Знятий з авта, мій товариш Михайло Головатенко, урядовець пошти, родом із Чернігівщини, були й інші, імен яких не пам’ятаю. Тут зав’язалася справжня фронтова війна. Центр міста перетворився на справжнє поле бою. Першого дня штаб не був узятий, хоч наступ тривав до самого вечора. Але вільні козаки увесь час тримали ініціативу у своїх руках, маючи за свою вихідну позицію маєток Любомирського. Бій тривав другий і треті день — і аж цього дня штаб піддався, але самото комісара Гусарського не було в ньому; він утік з прибічниками.

Припускаю, що у проводі Вільного Козацтва стояли люди фахові, можливо, що діяли за вказівками з Києва, а, може, були й самі надіслані звідти, бо після похорону жертв боротьби з большевиками у Рівному увесь відділ Вільного Козацтва був покликаний до Києва. Не всі виїхали, скільки нас було, але сотня прибула до Києва. Розмістились ми на Лук’янівці, на Федорівській вулиці, і щодня були на охороні телеграфу чи пошти. Пізнійше, підчас боїв у Києві, ми мешкали у цирку Шато, Миколаївська 2. У Києві з найближчих моїх товаришів згинув на Вел. Підвальній Федір Возняк із Волині. Тут Рівенські вільні козаки були поприділювані до різних частин, що були в Києві, і як окрема частина Вільного Козацтва перестав існувати. Події у Рівному перешкодили большевикам створити свої сили на заході України. На закінчення скажу, що я не претендую на повне висвітлення подій у Рівному, може хто ясніше змалює ці події, але гадаю, що взагалі події у Рівному варті уваги.

Лисий Михайло — Одна незаписапа подія // Українське козацтво. – 1972. Ч. 1

(19). Січень-березень. – С. 33. («За Державність» збірник ч. 10. Скорочено).