Публікація
«Я маю кого захищати»: історія 59-річного воїна з Рівненщини, який служить кранівником на фронті
11:09, 11 Червня
Північно-східний напрямок фронту. Тут щодня гуркочуть вибухи, а повітря напружене, як струна. Українські військові вже звикли не зважати на постійну небезпеку. Не тому, що не страшно — а тому, що інакше не можна. Бо найважливіше зараз — вистояти, виконати завдання, вижити. Адже у кожного з них є мрія — Перемога.
Серед тих, хто наближає її, — 59-річний Ігор Михайлович із Рівненщини. Скромний, небагатослівний.
У перші дні повномасштабного вторгнення Ігор добровольцем приєднався до лав Збройних сил України.
«Бо інакше не міг. Совість не дозволила б сидіти і чекати, поки хтось мене і мою країну буде захищати», — пояснює військовий.
Ігор — багатодітний батько, має п’ятеро дітей, двоє з них — ще неповнолітні. Три місяці тому в нього народилась онука, яку чоловік ще не бачив — лише на фото.
«Я тут, бо маю кого захищати, — з легкою усмішкою говорить Ігор. — Мрію обійняти внучку, пригорнути до себе. Хочу, щоб мої діти і онуки жили у вільній Україні».
З березня 2022 року Ігор Михайлович служить у складі 23 інженерно-позиційного полку Командування Сил підтримки ЗСУ, на посаді водія-кранівника. Він добре знається на техніці — кран для нього не новина, ще до війни він працював із ним.
Тепер же його кранівництво — частина щоденної бойової роботи. Кілометри траншей, ровів, ходів сполучення та фортифікаційних споруд — це його фронт. Бо кран на війні — це теж зброя. Він піднімає бетонні плити, але водночас — піднімає надію. На захист. На укриття. На життя.
Ігор пройшов чимало ротацій і практично весь час перебуває на передовій. Постійні обстріли, шахеди, дрони — небезпека поряд щодня. Але, як каже сам військовий, українці тримаються.
«На нас випало важке випробування, яке ми маємо гідно пройти. Я вірю, що ми переможемо. У нас вибору немає. Мусимо!», — впевнено каже він.
Та найважче, зізнається Ігор, не технічна робота чи постійні бойові умови. Найважче — втрачати побратимів.
«Їх не замінить ніхто. Це не просто колеги. Це родина. З ким мовчав під обстрілами, з ким ділив воду й хліб. І коли їх не стає — відривається частинка тебе самого…»
Попри втому й біль, Ігор не втрачає віри. Його найбільша мрія — повернутись додому. До дружини, дітей, онуки. Не на кілька днів, не у відпустку. Назавжди. Щоб зустрічати світанки разом, просто бути поруч.
«Я дуже хочу, щоб мої діти жили в мирній Україні. Саме тому сьогодні я тут. І моя совість буде чиста перед нащадками. Бо залишу їм вільну Україну», — каже захисник.
Історія Ігоря Михайловича — це історія гідності, мужності та безумовної любові до Батьківщини. Він не герой із книжок. Він — реальна людина, яка піднімає бетон, щоб інші могли жити. І тримає фронт, щоб у майбутньому ми всі могли зустрічати ранки в мирній Україні.
За матеріалами 23 інженерно-позиційного полку
