Публікація
НКВД проти ОУН на Рівненщині. Початок
12:54, 03 Липня
Вторгнення
23 серпня 1939 року у Москві був підписаний договір про дружбу і співробітництво між СССР та націонал-соціалістичним урядом Німеччини – пакт Молотова-Ріббентропа з таємним додатковим протоколом. Це означало фактичний розподіл Східної Європи.
Таким чином, Берлін і Москва розпочали Другу світову війну. 1 вересня 1939 року Німеччина перетнула кордони суверенної Польщі. На допомогу їй 17 вересня більшовицька Москва атакувала Польську державу зі Сходу.
Відразу за швидким просуванням Радянських військ у глиб Західної України, більшовики оперативно почали встановлювати тимчасові органи своєї влади на місцях.
Особливу роль Москва, як правило, відводила карально-репресивним органам. Ще напередодні вторгнення, 2 вересня 1939 року Сталін призначає наркомом НКВД УРСР Івана Сєрова замість Амаяка Кобулова. Саме Сєров, перебуваючи на посаді наркома внутрішніх справ УССР з 2 вересня 1939 року по 25 лютого 1941 року, відіграв особливо вирішальну роль в організації, так званих, «соціалістичних перетворень» у Західній Україні. Це, насправді, означало тотальний терор проти громадських, політичних, літературних, соціально-економічних і релігійних організацій, спілок та їхніх провідних діячів – депортацій до Сибіру. Саме за такі «подвиги», 28 травня 1941 року наказом наркома, Сєрова було удостоєно найвищою чекістською нагородою «Почетний сотрудник НКВД».
Нарком НКВД СССР Л.Берія, у ході підготовки до вторгнення у Польщу, 8 вересня 1939 року видає наказ номер 001064 «Об оперативних мероприятиях в связи с учебними сборами». А, згодом, 15 вересня виходить таємна директива номер 720.
Згідно цих секретних настанов, І.Сєров повинен був організувати оперативні групи НКВД.
У наказі і секретній директиві ретельно реглементувались чітко і по окремим пунктам оперативні завдання для органів НКВД у Західній Україні.
Згідно цих вказівок були швидко створені оперативно-чекістські групи (ОЧГ) НКВД.
Начальникам цих груп ставились такі завдання:
- заарештувати найбільш реакційних представників урядових адміністрацій, керівників місцевої політики, жандармерії, представників контреволюційних партій;
- зайняти в‘язниці, перевірити весь склад ув‘язнених. Усіх заарештованих за революційну та іншу антиурядову діяльність звільнити, проте використати цю можливість для створення агентурних позицій;
- ужити заходів до виявлення і арешту агентів-провокаторів жандармерії, політичної поліції та філії 2-го відділу Генштабу, використати для цього вилучені архіви;
- опергрупам НКВД наказувалось зайняти будівлі, що відповідали б вимогам для роботи НКВД. Організувати при них внутрішні в‘язниці.
Слід зазначити, що ця секретна директива існувала тільки у двох екземплярах, один у заступника наркома НКВД СССР В.Меркулова, другий у наркома НКВД УССР І.Сєрова. Саме Сєров, для ознайомлення з її змістом, передав усно текст першому секретарю ЦК КП(б)у М.Хрущову та командарму Київського військового округу С.Тимошенку.
Серед усіх перелічених громадських організацій та політичних партій, що діяли в Західній Україні у складі тодішньої Польської держави, чекістів, перш за все, цікавила діяльність та організаційна побудова Організації Українських Націоналістів.
Який же був кадровий склад співробітників органів НКВД, що направлялися в Україну?
Керівний склад органів НКВД був укомплектований переважно з росіян. У Західну Україну було направлено 400 осіб керівного складу і це були, в основному, випускники училищ НКВД: з Ленінградського – 60 осіб, Саратовського – 40 осіб, Смоленського – 50, Рязанського – 30, Горьковського – 35, Новочеркаського – 35, Воронежзького – 40, з інших закладів – 110 чоловік. Окрім них, додатково в Західну Україну було направлено 100 кадрових професійних працівників наркоматів НКВД інших республік, управлінь НКВД країв та областей, 250 працівників було переведено з «особих отделов».
Яким був критерій відбору московських посланців в Західну Україну?
Це були наймерзенніші та повністю морально здеградовані представники тієї чекістської гвардії, що вціліла під час відомої Сталінсько-Єжовської «чистки», точніше, «Очисного Терору» 1937-1938 років. Вони зберегли собі життя лише завдяки тому, що на них було покладено організацію і, особливо, безкомпромісне виконання великого терору. Саме ці кадри заповзято і ретельно виконали цю спецоперацію спочатку над такими ж, як і вони, співробітниками НКВД, потім більшовицькою, так званою, опозицією і не тільки, а також із іншими верствами соціальних груп громадян імперії СССР.
Після такої важливої для Кремля роботи, відомої як великий терор 37-38 років, такі перевірені і надійні виконавці направлялись для нових завдань у Західну Україну.
Закінчивши військову операцію на Західно-Українських землях (Львів, як місто-фортеця, припинив спротив німецько-радянській облозі 28 вересня 1939 року, авт.), радянське окупаційне керівництво відразу почало організовувати свій державно-політичний і територіально-адміністративний статус Західної України.
Обласне управління НКВД у новоствореній Ровенській області було створено 20 грудня 1939 року (не випадково, адже день чекіста – це сакральне свято для усіх московських узурпаторів припадає саме на 20 грудня, авт.).
Починаючи з жовтня 1939 року по січень 1940 рік, на території сучасної Рівненської області діяли 5 повітових відділів НКВД. Це в Дубному, Здолбунові, Костополі, Рівному та Сарнах. А на початку лютого на їх базі створюється 7 райотделов і 23 отделения УНКВД по Ровенской области.
3 лютого 1941 року відбулась чергова реорганізація радянських силових структур. Замість Главного Упраления Госбезопасности в складі НКВД було виведено в окремий наркомат під назвою НКГБ (Народний комиссариат Государственной безопасности). З 1 квітня 1941 року у Західній Україні були утворені обласні управління УНКГБ та НКВД і, відповідно їм, райотдели і отделения.
Спочатку відомоство чекістів у Ровенській області очолював Р.Крутов, з 1941 року старший лейтенант Мастицький, після реорганізації начальником УНКГБ був призначений Лосєв.
Першим заходом нового начальства на окупованих українських землях, згідно Беріївських таємних директив, було створення радянської пенітенціарної системи – розширення мережі тюрем у слідчих ізоляторах. У грудні 1939 року в Західній Україні були організовані 19 тюремних закладів. З них 4 на Рівненщині – 2 у Рівному біля будинку УНКГБ та на вулиці Дворецькій і по одній в Дубному та Острозі. Їх, за штатним розписом, мали обслуговувати 291 співробітник органів НКВД.
Маючи величезний досвід боротьби з «врагами народа», новостворені структури НКВД-НКГБ відразу приступили до оперативної роботи. Якщо з легальними українськими, польськими, єврейськими громадськими та партійно-політичними організаціями чека розібралось швидко, то розправою з ОУН виникли складні проблеми. ОУН, будучи з часу самого створення підпільною організацією, після радянського вторгнення змушена була перейти ще в глибше підпілля. Під час проведення спецоперацій по розшуку більш, як тисячі нелегалів ОУН, московські чекісти характеризували так їхню діяльність: «Оунівці-нелегали добре навчені в розумінні підпільної техніки, загартовані і досить агресивні кадри. Як правило, при арештах оунівці чинять збройний опір, намагаються покінчити життя самогубством».
На першому етапі основною проблемою, з якою зіштовхнулись працівники НКВД-НКГБ у Західній Україні в оперативно-розшуковій діяльності – відсутність своєї інформаційно-агентурної мережі в середовищі ОУН.
Перший успіх для оперативно-чекистських груп (ОЧГ) трапився 23-24 грудня 1939 року. Тоді відбулися арешти деяких членів Крайового проводу ОУН на Північно-Західно українських землях (ПЗУЗ). Були заарештовані Олександр Скоропада, Сергій Іллюк, Євген Кисільчук, Іван Кухарчук, Федір Мартинюк, Мойсей Івашук, Ростислав Волошин.
Ці перші успіхи радянських силових органів відбулися не завдяки оперативно створеній агентурно-освідомчої мережі в системі самої ОУН, для цього потрібен був певний час, а з іншої нагоди. Річ у тім, що після раптового і несподіваного удару по Польщі, спочатку з Заходу, переважаючими силами Вермахту, потім їхніх союзників, радянських військ, зі Сходу.
Польська держава припинила своє існування менше ніж за місяць.
На території Західної України залишилась уся документація і діловодство різних державних канцелярій органів влади, суду, прокуратури, а, також, архіви поліції.
Найперше, що цікавило оперативно-чекістські групи, так це інформаційні матеріали стосовно діяльності підпілля ОУН. Під час захоплення ними архівів жандармерії, поліцейських відділів та постерунків 2 відділу Генштабу, так званої «Двуйка», також архівів судових справ і прокуратури. Московським чекістам попали до рук цілі пласти накопичених польськими спецслужбами архівних матеріалів по справах ОУН. Це і томи слідчих та оперативних справ, картотеки, томи судових рішень і, що саме головне, особові справи на польську агентуру в середовищі ОУН. Так, для прикладу, на Рівненщині до рук чекістів потрапила найвагоміша праця польських спецслужб, «Монографія ОУН», роботу над якою було завершено в травні 1934 року громадсько-політичним відділом Волинського Воєводського управління у місті Луцьку. Цей досконалий об‘ємний твір розповів чекістам про організацію створення і розвитку ОУН на Волині. Один з примірників монографії був негайно переправлений фельдзв‘язком до Москви в інститут іноземних мов ім.Горького. Справа в тому, що монографія була надрукована, звісно, польською мовою. Московські «інтелектуали» з чека, не дивлячись на слов‘янську спорідненість української та польської мов, сприймали текст монографії, як «китайську грамоту», тому згодом ними була отримана з Московського інституту копія дуже примітивно складеного перекладу на «общепонятном».
Володіючи таким об‘ємним масивом інформації, працівники УНКВД без особливих зусиль вийшли на організаційні клітини мережі ОУН на всій Волині.
Окрім того, органи НКВД-НКГБ користувалися інформаційною картотекою, складеною за списками, які були опрацьовані працівниками НКВД, що діяли під прикриттям консульства у Львові ще за часів Польської держави.
Особливі зусилля радянські спецслужби покладали на оперативну розробку і використання у боротьбі з підпіллям ОУН колишніх агентів-провокаторів, що були завербовані ще польськими поліцейськими відділами. Так, у вересні-жовтні 1939 року на Рівненщині, під час проведення спецоперації по агентурній справі «Блок», були арештовані 22 члени і окремі провідники ланок ОУН. Це стало можливим завдяки донесенням колишнього польського провокатора Степана Ворніка. Степан Ворнік був агентом зі стажем. Комісар Б.Маєрський і поліцейський П.Грушецький завербували його ще 18 жовтня 1929 року. Саме завдяки його діям, були ліквідовані осередки ОУН у Рівненському повіті в 1932-1934 роках.
Через використання агентурної інформації, радянським органам держбезпеки вдалося частково скувати активні дії українського підпілля. Так, по Волинській області, у результаті спецоперацій НКВД-НКГБ, були убиті районні провідники І.Гайдюк та Ю.Харченко. У період з вересня по грудень 1940 року чекісти ліквідували Володимир-Волинський надрайонний провід та районний Устилузький провід.
Проте не все так гладко складалось у московських завойовників, як того від них вимагали беріївського-сєровські директиви. Сталінські опричники вже звикли, що перед ними беззастережно гнули голови всі піддані раби московсько-більшовицької імперії. Зовсім іншою була ситуація у Західній Україні. Тут окупаційні силові структури зіштовхнулись з шаленим опором Українського збройного підпілля.
10 квітня 1941 року у селі Струсівська Слобідка, сучасна Тернопільська область, силами 70 співробітників НКВД-НКГБ було блоковано будинок, де перебував один з провідників ОУН «Сава» М.Прусак та його дружина Стефа. Після майже двохгодинного бою, було убито 13 співробітників НКВД. Чекістам лише шляхом закидання газових гранат у приміщення вдалося знищити підпільників.
21 квітня 1941 року на хуторі між селами Буків Луцького та Іваничі Рожищанського районів Волинської області, чекістсько-військова група (ЧВГ), виконуючи спецоперацію за агентурним донесенням, блокували приміщення, де перебували районний провідник ОУН О.Степаненко, члени ОУН Л.Степаненко, Л.Рак, О.Королюк та В.Королюк. Запеклий бій тривав з 10 години ранку до 12 години ночі. У бою загинув Л.Рак, користуючись темнотою ночі іншим підпільникам удалося вирватися з оточення через запасний лаз криївки. І такі випадки на Волині, як і по всій Західній Україні, були не поодинокими.
Найбільшого удару по Українському підпіллю того часу, НКВД-НКГБ завдало завдяки розколу єдиної ОУН на дві ворогуючі між собою фракції ОУН – ОУН бандерівської та ОУН мельниківської. А, також, можливість московських спецслужб, у такій ситуації, впровадити свою агентуру до бандерівського Проводу ОУН, користуючись недосвідченністю молодих і амбітних революціонерів з ОУН(р). Та це вже окрема тема для іншої публікації.
Аналізуючи директиву Управлінь НКВД і НКГБ по Ровенській області за номером 19/6257 «Об активизации борьби с оуновским подпольем» випливало, що Ровенських чекістів хвилювало те, що за їхніми, неповними даними, на Рівненщині перебувало 159 нелегалів-оунівців.
Все це викликало серйозну тривогу. Особливо проблемними з цих питань вважалися райони на півдні області – Вербський, Демидівський, Козинський, Дубнівський. На півночі області «особо пораженними оуновским подпольем» були Олександрійський, Костопільський, Деражненський, Сарненський та Висоцький райони. Особливо працівників спецслужб турбувала активна діяльність членів окружного і обласного проводів ОУН Володимира Робітницького (Клеванський р-н) та Георгія Рибака (Деражненський та Костопільський райони).
Незабаром у Ровенських чекістів почалися «пригоди» іншого штибу…
Петля на шиї ката
У кінці 1940 року з Клесівського райвідділу НКВД у Рівне, на посаду оперуповноваженого 2-го (контрозвідка) відділу УГБ УНКВД по Ровенській області, був переведений колишній начальник Клесівського райвідділу НКВД Дем‘ян Зарицький. Зарицький був переведений у Рівне неспроста, а, по причині, так званого, порушення «соціалістичної законності» у справі пікантного характеру. Скандальну справу комуніста Д.Зарицького на бюро Ровенського обкому КПб(у) зам‘яли і призначили його на нову посаду в Рівненське управління фактично на підвищення.
На новій посаді оперуповноваженого 2-го відділу, щоб виправдати довіру партії більшовиків, Зарицький відразу активно включився в оперативну роботу. Незабаром йому довелося брати участь у розслідуванні справи «Антирадянської, повстанської, української націоналістичної організації», «філіали» якої були зафіксовані на території Демидівського району. По справі були заарештовані понад 30 осіб, серед них 15 членів ОУН пізніше були засуджені до вищої міри покарання. Їх розстріляли у Рівненській тюрмі номер 1 у ніч з 22 по 23 червня 1941 року. Тіла розстріляних були таємно захоронені, як правило, або на подвір‘ї управління ГБ (сучасна територія колишніх гаражів КГБ-УМВС, що прилягають до вулиці Квітки Основ‘яненка), або в братських безименних могилах на кладовищі «Грабник».
Серед тієї групи арештованих був мешканець с.Новосілки 46-річний Петро Сич. На черговому допиті, не витримавши тортур чекіста Зарицького, Петро Сич, довго не думаючи, накинув на товсту шию свого ката заздалегідь приховану для цього мотузку і задушив негідника. Сич намагався скористатися пістолетом «ТТ», знятим з кобури задушеного. При спробі зникнути з кабінету слідчого, він був помічений охороною. Чи то з причин хвилювання, чи з інших причин, він не зміг зняти пістолет з запобіжника і тому не вистрілив у переслідувачів. При спробі затримання Петро Сич був поранений та вже пораненим зробив останню спробу втечі – вистрибнув з другого поверху вниз по сходовій клітці. У результаті падіння пошкодив собі ноги і хребет.
Начальник «следственной части» УНКВД Є.Лосєв у рапорті від 28 грудня відмітив: «…, що Сич помер у тюремній лікарні…». Насправді, його добили самі ж чекісти.
Виходячи з такої нештатної ситуації, начальник УНКВД по Ровенській області Роман Крутов 4 січня 1941 року підписав приказ номер 3 «Про усиление бдительности и усиление требовальности к следователям по работе с арестованними». Наскільки цей захід вплинув на роботу московських опричників сказати важко. Чекати довго не довелося. Уже 18 січня 1941 року в Демидівському районі заарештований підпільник Олександр Гімбаржевський зробив спробу під час чергового допиту задушити слідчого УНКВД Т.Денисенка. Відчайдушний приклад побратима по боротьбі Петра Сича надихнув О.Гімбаржевського на такий крок. Спроба накинути удавку на шию чекіста Денисенка виявилась невдалою. На несамовитий крик переляканого опера збіглися «сотрудники» з сусідніх кабінетів…
Це було під Костополем
В оперативних звітах керівництва Управління НКВД-НКГБ по Ровенській області відзначалась особливо проблемна і тривожна оперативна обстановка в Костопільському та сусідньому Деражненському районах. Тому партія більшовиків направила у ці райони найбільш досвідчених, з великим досвідом оперативної роботи «сотрудников НКВД».
На фото Костопільський РО НКГБ, у центрі Большаков
Костопільський (повітовий), пізніше районний відділ НКВД, складався за штатним розкладом з 16 співробітників, у тому числі з 8 оперативників з НКГБ. Костопільський райвідділ НКВД-НКГБ очолив лейтенант ГБ І.В. Большаков, 1907 року народження. Большаков був переведений на нову посаду з Новосибірська, мав неабиякий досвід оперативної роботи. Так, під час «партійної чистки» 1937-1938 років особисто катував секретаря Новосибірського району ВКП(б) Силантєва, під час допиту забивши його до смерті. На Деражненський райвідділ НКВД був призначений сержант ГБ О.М. Давиденко, 1912 року народження, його заступником був лейтенант П.К. Голіков.
Саме цим райвідділом Ровенське обласне управління НКВД-НКБ доручило в цілях оперативної розробки оунівського підпілля по літерній справі «Блок» розшукати нелегалів районного коменданта ОУН, мешканця села Ставок Деражненського району Аврама Фінчука, 1912 року народження та його земляка, надрайонного провідника і члена окружного проводу ОУН Григорія Рибака «Юрка», «Дихавничого». Особливо цікавила чекістів особа окружного провідника ОУН, згодом провідника Північно-Західних Українських земель Володимира Робітницького, що за деякими сигналами агентури міг перебувати на Костопільщині. Згодом Костопільським райвідділом НКГБ була проведена успішна операція по вербуванню агентури «Буран» та «Свой», завдяки цим вербовкам удалося потрапити на деякі ланки підпілля ОУН у Костопільському районі. І перший успіх не забарився…
Уранці, 26 березня 1941 року оперативним черговим Костопільського райвідділу НКГБ було отримано повідомлення від агента «Буран». Повідомлення містило інформацію, що між селами Підлужне та Трубиці, в оселі Христини Талімонівни Перельот, якраз у цей час перебуває помічник окружного коменданта ОУН «Микита», він же Аврам Фінчук.
Аврам Фінчук
Отримавши таку довгоочікувану інформацію, начальник НКГБ Іван Большаков негайно по команді «тривога» зібрав чекістсько-оперативну групу у складі 7 чоловік. В опергрупу, що її очолив сам І.Большаков, входили начальник райвідділу НКВД лейтенант Севастян Васько, сержант ГБ Ніколай Іванов, оперативник Іван Ненахов та ще 3 бійці з гарнізонних військ НКВД. Усі дуже поспішали.
О 7 ранку армійська «полуторка» «Газ-АА» та службова «емка» начальника райвідділу НКГБ виїхали з міста в Північно-Західному напрямку. Дванадцять кілометрів промайнули швидко. І ось на горизонті з‘явилося село Підлужне, що було розташоване уздовж правого берега р.Горині. Чекістський екскорт звернув на грунтовий шлях ліворуч. За якихось 1,5-2 кілометри під‘їхали до урочища, де розташувалась ціла мережа хуторів сусіднього села Трубиці. Вказаний будинок Христини Перельот знайшли швидко. Бійців НКВД Большаков залишив зовні біля вікон, а сам з групою оперативників ввірвався у приміщення. За столом сидів кремезний чоловік і щось писав на папері. «Ваши документи!» – командним голосом крикнув лейтенант Васько. «Зараз покажу», – тихо відповів чоловік, що сидів за столом. Він різким рухом руки підняв щось важке з-під столу. Це була протитанкова граната. Пролунав потужний вибух…
У результаті вибуху загинув сам Аврам Фінчук, начальник райвідділу НКВД Севастян Васько, оперативники з райвідділу НКГБ Іван Ненахов та Ніколай Іванов, сам же начальник Костопільського РВ НКГБ Іван Большаков був тяжко поранений осколками гранати.
Ця, так звана, «спецоперація» наробила багато галасу не тільки в Ровенському обкомі КП(б)у та в управлінні НКГБ. Справа ця дійшла до наркомату Госбезопасности УРСР. Слідча частина і «особая инспекция» УНКГБ провела негайне розслідування цієї провальної операції. Результати розслідування направили особисто заступнику наркома ГБ УРСР майору П.Чемісову.
Органами ГБ було заарештовано 56-річну Христину Перельот. 12 квітня 1941 року їй було пред‘явлено звинувачення. 18 червня особоє совєщаніє присудило Христині Талімонівні покарання у 8 років таборів. Під час сумно відомих подій в ніч з 24 по 25 червня, вона разом з іншими в‘язнями була розстріляна катами з НКВД у Дубенській в‘язниці, де очікувала на «етап» до Сибірських таборів.
Христина Перельот
Згодом, після проголошення Незалежності Української держави, у липні 1941 року за ініціативи Григорія Рибака на Костопільщині відбулось урочисте перепоховання Аврама Фінчука «Смоляра», «Микити». Його останки було ексгумовано і перенесено з Костополя у рідне село Ставок. Аврама Фінчука було поховано біля церкви. В урочистому перепохованні взяло участь до тисячі осіб з усіх навколишніх сіл. Після приходу більшовиків у 1944 році його могила була знищена.
Чекістів Васька, Іванова і Ненахова спочатку поховали в Костопільському парку, а, пізніше, перенесли в центр міста. І сьогодні, у центрі Костополя, на меморіалі Другої світової війни місцева влада покладає чекістам квіти, як учасникам Другої світової війни.
Сам Большаков дослужився до полковника, начальника Омського УМВД, а вийшовши на пенсію, був нагороджений золотим годинником і сконав у 1957 році.
Після Другої світової війни у Волинську та Рівненську область знову повернулися оперпрацівники Госбезопасности П.Удахін, В.Тимофєєв, Н.Дюкарєв, Д.Дмитренко та інші. Вони продовжили свої чорні справи уже в нових умовах. Але це вже зовсім інша історія…
Сергій КРИЧИЛЬСЬКИЙ
