Публікація

Вікна історії: спогади про жахіття розстрілів євреїв в Острозі

16:02, 27 Січня

зображення публікації

 27 січня світова спільнота вшановує пам’ять жертв Голокосту. Генеральна асамблея ООН ухвалила 1 листопада 2005 року Резолюцію № 60/7, у якій йдеться, що «Голокост, який привів до знищення однієї третини євреїв і незліченної кількості представників інших національностей, буде завжди слугувати всім людям пересторогою про небезпеки, які приховують у собі ненависть, фанатизм, расизм та упередження…». Саме цей документ оголосив Днем пам’яті жертв Голокосту 27 січня.

На Рівненщині 95 тисяч євреїв стали жертвами Голокосту. По всій території області велика кількість місць масових розстрілів євреїв, які розпочалися із серпня 1941-го, а завершилися восени 1942-го.  Зокрема Рівне, одне із трьох міст в Україні, де було найбільше знищено євреїв у 1941-му році.

Дослідник Голокосту на Рівненщині Роман Михальчук зазначає, що перший масовий розстріл євреїв в області, відбувся 4 серпня 1941-го року в Острозі, де знищили понад дві тисячі осіб.

До Другої світової війни, більшість населення Острога становили євреї – понад 10 тисяч людей, після війни – кілька десятків. У євреїв відібрали все – синагоги, особисте майно, відчуття людської гідності, а потім і життя. В 1941 – 1943 роках в лісах, біля Острога, від німецьких куль загинула одна з найдавніших єврейських громад України.

Минулого року Громадська організація «Братство ім.. князів Острозьких» в рамках проєкту «Вікна історій» завдяки підтримці програми «ReHERIT: спільна відповідальність за спільну спадщину», записала 8 історій острожан про різні періоди життя міста. Їх озвучили та опублікували на сайті «izi.travel» та біля фото-інсталяцій «Вікна історії», які розміщені у замурованих вікнах будинків Острога.

Читайте також: На Рівненщині можна почути ехо спогадів у “Вікнах історії”

Одна з історій – юнака з Острога Йосипа Галицького, який дивом вижив під час розстрілів євреїв. Острожанин народився 25 серпня 1922 року. Його батько був власником млина. Родина Йосипа Галицького була невеликою – його батьки та менший брат Лев 1932 року народження. Усі загинули, окрім Йосипа.

Далі подаємо вам уривки спогадів Й. Галицького, які віднайшла та переклала для проєкту Анастасія Хеленюк.

«Перший день війни пам’ятаю смутно… На п’ятий день війни 26 –го червня передовий німецький десант на мотоциклах вже був в Острозі, а регулярні частини ввійшли в місто за декілька днів. На колишньому старому кордоні знаходились укріплені райони (укріпрайон), ДОТи (Довготривалі оборонні точки), проте Червона армія йшла без бою…

Вже через декілька днів після приходу німців, всіх євреїв зобов’язали носити на одязі розпізнавальні знаки – шестикутні зірки, наказали всьому дорослому єврейському населенню щоденно виходити на дорожні та інші важкі роботи, і були введені численні заборони: не дозволялось ходити по тротуарах, з’являтись на міському ринку, купувати продукти в українців. На євреїв новою німецькою владою відразу ж була накладена контрибуція золотом. Невдовзі німцями були арештовані 300 чоловіків, представників місцевої єврейської інтелігенції, шановані люди у місці, їх вивезли з Острога, а, згодом ми дізнались, що всіх цих трьохсот людей було в той самий день розстріляно.

Перша масова акція по ліквідації єврейського населення міста відбулась через трошки більше ніж місяць після початку окупації, 4 серпня 1941р. Всім євреям наказали в понеділок о 5:00 ранку з’явитись разом із сім’ями до річки Вілія. Люди подумали, що нас просто хотіли відправляти на роботу біля річки. Німці з вівчарками ходили по єврейських будинках і криками, ударами прикладів виганяли всіх на вулицю. Ми не знали, що в місто прибула «Айнзацгрупи» для проведення масових розстрілів. Як тільки євреї зібрались в назначеному місці, то всі були оточені німцями та поліцією.

 Розпочалась жорстока селекція – німці відібрали 3000 чоловік, на їхню думку непрацездатних, розділили на групи – хворі, старі, жінки з маленькими дітьми, зігнали кожну з таких «груп» в окрему колону і повели на розстріл в передмістя, в «Нове Містечко», де вже заздалегідь були вириті ями для розстрілів, а решті наказали – «Розійтись по домівках!»…

Щоб не допустити втеч євреїв з міста, німці почали говорити, що більше таких акцій не буде, що решта залишаться живими, за умови якщо будуть старанно трудитись «на благо Німеччини».

Про те через місяць, знову таки в понеділок, усім наказали зібратися в одному місці з запасом продуктів на два дні. Коли всіх євреїв зібрали, ніби як на відправку робочих команд для розвантажування вагонів, нас оточили щільним конвоєм. Зі всіх боків поставили кулимети. І знову розпочалося сортування: «кому жити, а кому помирати». Під’їжджали вантажів, конвой в кузов заганяв по 30 чоловік. Одна машина їхала, інша під’їжджала. Німцями все було пророблено настільки майстерно, що жертви до останньої хвилини перебували в омані і думали, що їх дійсно везуть на станції. На цей раз на смерть відбирали лише молодь, і 2000 чоловік були в той самий день розстріляні в районі села Нетішин, в 12 кілометрах від міста… Всіх кого залишили того дня живими, поліцаї зігнали в гетто, оточене парканом з колючого дроту.

Мого батька разом із сотнею інших чоловіків відвезли в робочу команду на станцію Оженин. Де їх і було згодом розстріляно. Перед тим, як його забрали, батько встиг мені сказати: «Бузя, (вдома рідні називали мене Бузею) якщо хтось із нас залишиться живим, то він зобов’язаний розповісти людям, що тут відбувалося».

Це страшне відчуття, що твоє життя нічого не вартує, що в будь-яку хвилину тебе можуть вбити, тільки через те, що ти єврей…Кожного дня ти чекаєш неминучої загибелі…

Ми усвідомлювали, що німці нікого не залишать живим, і що третя акція по ліквідації гетто, «третій понеділок», може відбутись як не сьогодні так завтра, і багато хто став рити «схрони», з надією сховатись в них під час масового розстрілу. Ми разом з сусідами, сім’ями Шагом і Гуз, також вирили для себе таємні сховища, проте нас це не врятувало.

Третю акцію німці провели наприкінці осені 1942 року, а сама акція була проведена несподівано, територія гетто була оточена. Коли на світанку німці та поліцаї стали зганяти євреїв з гетто на розстріл, то ми разом з сусідами сховались у виритому «схроні», але на другий день акції нас знайшли, всіх витягли з ями і поставили до стінки будинка.

І тут мати крикнула – «Бузя!Біжи!»,  і я кинувся в бік, проскочив оточення і біг що є сил, поки не прошмигнув в якийсь підвал. По мені стріляли навздогін, проте жодна куля не поцілила в мене. Я сховався, але приблизно через пів години знову вирішив повернутись до свого дому. Непомітно пробрався…а біля стіни лежали розстріляні мама, молодший братик, і наші сусіди…Що мені робити далі, куди йти, я, вбитий горем, а не кулею, навіть не уявляв…

Вночі я пробрався в «українську частину» Острога, і постукав в дім моєї однокласниці Тамари Софронюк. Її батько сховав мене в корівнику, певний час він мене переховував і кормив, а потім сказав – «Вибач, але тобі потрібно йти. Я боюсь…» …Він дав мені трохи одягу і провізії, і я став пробиратись в ліси, потрібно було відійти орієнтовно на 20 кілометрів від міста, там починався лісовий масив…»

Меморіальний знак на місті розстрілу євреїв в Острозі

Важко слухати про біль і страх, який довелося пережити невинним людям, але наш обов’язок пам’ятати історію і те, що людське життя – це найбільша цінність.