Публікація

Вікна історії: до Острога їх привела війна

13:07, 14 Червня

Після незначної перерви ми продовжуємо розкривати сторінки життя родин острожан. Цього разу історією непростої долі своїх батьків та рідних поділилася острожанка, викладачка, заступниця директорки Острозької школи мистецтв Інна Тимофіївна Хмарук.

Встановлення радянської влади та Друга світова війна лишили скорботний відбиток на долі кожної сім’ї. Саме ці трагічні події свого часу привели родину Інни Тимофіївни до Острога. Тут її батьки пустили своє коріння та все життя працювали на благо міста. Вони були звичайними людьми, які сповна віддавалися своїй сім’ї і роботі. Це поверталося сторицею любов’ю дітей, людською шаною та пам’яттю. Окрім того, професія мами І. Т. Хмарук стала родинною.

Тож пориньмо разом у спогади родини Плескачів, адже, окрім того, що ми крізь призму людських доль можемо поглянути на життя міста, це також гарна нагода самим пригадати минуле, розпитати своїх батьків і бабусь із дідусями про їхнє життя.

Нагадаємо, що “Горинь інфо”,  газета “Замкова гора” спільно з громадською організацією «Братство імені князів Острозьких» публікує серію історій про родини острожан. У рамках проєкту «Фото-, аудіоінтервенція в міський простір «Вікна історій», який став одним із переможців конкурс мінігранту від проєкту ReHERIT, реалізовуваного за підтримки Європейського Союзу.

Пам’яті батьків: любов пронесли через усе життя

У житті кожної людини має бути місце, де вона почувається спокійно і затишно. Таким місцем для мене особисто та моєї сім’ї є наш будинок. Тут жили мої батьки, зараз тут живе наша родина.

Наші батьки зустрілися 1956 року в місті Костопіль, де мама навчалась у педагогічному училищі (до 1956 року училище було в нашому місті в приміщеннях сучасної академії), а тато приїхав у гості до брата. Закохалися, одружилися. Важкі були перші роки їхнього подружнього життя: обоє сироти, без підтримки, без допомоги. А ще виховували двох сиріт – маминого брата та двоюрідну сестричку.

Тато, Плескач Тимофій Юрійович, родом із Полісся.

У роки війни загинув його батько. Діда з бабцею вивезли до Сибіру 1946 року. Тато розповідав, як уночі дід, відчувши біду (а за переказами, його встигли попередити), відчинив вікно в поле і наказав їм, трьом внукам і невістці, тікати в різні сторони та зібратися через два дні на хуторі у далеких родичів. Так, стоячи по пояс у снігу (було це взимку), вони з братом бачили, як сідали на підводу з невеликими клунками в руках їхні дідусь із бабусею. А для них розпочалися роки поневірянь по чужих хатах, роботи в наймах на чужих господарствах, знущання вітчима. Уже будучи дуже хворим перед смертю, тато постійно згадував роки своєї роботи на будівництві Волго-Донського каналу, куди він утік із дому в шістнадцять років. Там здобув першу професію – електромонтажника. У 90-роках тато добився реабілітації діда з бабцею.

Наша мама, Плескач Алла Олександрівна, уродженка Києва. 1941 року, на початку війни, загинули обоє батьків. І двоє сиріт – мама у віці неповних двох років та шестимісячний брат – лишилися з тіткою, бабусею та дідусем. Старші в родині вирішили їхати з Києва на Острожчину, де в селі Ядвоніно проживала велика родина бабці. Там їх прийняли, дали прихисток.

Потрібно сказати, що тітка Оля до війни закінчила в Києві три курси медичного інституту. Не знаю як, але мама розповідала, що вона потрапила лікарем до партизанського загону. 1944 року, коли звільнили від німців наше місто, тітці пропонували йти з партизанами далі за фронтом. Але вона відмовилася, бо мала на руках двох сиріт і стареньких батьків. Мама пам’ятала, як їх на підводі привезли в місто і поселили у нашому будинку (казали, що тут жив начальник поліції, який утік із німцями). Тітка Оля закінчила після війни медичний інститут у Львові і працювала лікарем Острозької райлікарні. Але 1953 року вона померла після пологів, залишивши сиротою маленьку дівчинку, яку теж назвали Олею. На той час уже не було в живих дідуся, бабця дуже хворіла. Усі турботи за малечею, а ще за меншим братом лягли на маму. Поки мама була жива, у нас у домі завжди стояло відро, наповнене водою. Це був жах її дитинства. Маленька прокидалася вночі їсти: треба розвести в плиті вогонь, підігріти їжу, воду. Одного разу сталося так, що не вистачило води (водогону ще не було). Eдвох із братом вони йшли вночі до криниці по воду. Більше без води у відрі наш будинок не був до маминої смерті… Потім померла бабуся. І залишилися вони самі. Мама розуміла, що потрібно здобувати освіту, добиватися чогось у житті. Оскільки в Острозі було педагогічне училище, то й вибирати не доводилося. Але за все своє довге і плідне педагогічне життя мама жодного разу не пошкодувала про вибір професії.

З часом життя сім’ї налагодилося. Незважаючи на труднощі, батьки змогли здобути освіту, виховували трьох доньок. До віку восьми-дев’яти років я навіть не здогадувалася, що моя старша сестра насправді моя тітка.

Тато працював на різних підприємствах, забезпечував наш добробут. Свою трудову діяльність на Острожчині він розпочав майстром радіофікації райконтори зв’язку. Розповідав, як пішки з електромонтерськими кігтями в руках обійшов майже весь район. Закінчив заочно Київський технікум зв’язку. Цікавою сторінкою трудового життя тата була робота в Київському управлінні проектно-монтажних робіт. Будучи спочатку техніком, а пізніше прорабом, він працював на будівництві заводу в Первомайську, а пізніше – аеропорту в Сімферополі. З 1972 року тато трудився на різних керівних посадах: директором Острозької заготконтори, головним інженером Острозького побуткомбінату, директором Острозького відгодівельного пункту. Закінчив трудову діяльність інспектором по кадрах Острозького ВПУ-28.

А мама була вчителькою. І віддавалася цьому сповна. Закінчивши Костопільське педагогічне училище, продовжила навчання в Бердичівському педагогічному інституті. Першим місцем роботи став Острозький дитячий будинок.

Більшу частину свого життя мама трудилася у школі-інтернаті, яка діяла на території Острозької академії. З 1962 по 1972 роки мама була вихователем дітей одного класу, прийняла їх у першому класі і в десятому випустила зі школи. Фактично на десять років вона замінила їм батьків. Розповідали, що коли вони були у сьомому класі, маму призначили старшим вихователем, а в клас прийшов новий вихователь. Діти відмовилися спілкуватися з новою людиною, влаштували страйк: не ходили на уроки і в їдальню на харчування. До них таки повернулася їхня «Аллочка» (вони так між собою називали свого вихователя). Ці діти стали не тільки маминими вихованцями, а й членами нашої родини. Ми знали кожного з них по імені, усе про їхні успіхи. Після закінчення школи вони роз’їхалися світом, але мама стежила за долею кожного з них. За можливості та за потреби допомагали і морально, і матеріально. Мама знала чоловіків і дружин своїх вихованців, як звати і в якому класі навчаються їхні діти. У нас є окремий альбом із фотографіями сімей випускників цього класу. Вони постійно приїздили до нас у гості. А кожних п’ять років у них були зустрічі випускників, які закінчувались у нас удома. Останній раз мама зустрічалася з вихованцями у рік своєї смерті. А наступну їхню зустріч організовувала вже я. Це було 2017 року, у них було 45 років по закінченню школи. Біля входу в академію (а для них – в інтернат) зібралося 12 випускників 1972 року. Приємно дивитися на людей, які справді вважають себе не однокласниками, а родиною. Я і зараз підтримую зв’язки з деким із них.

Раїса Гарбуз, одна з учениць цього класу, зараз проживає на Вінничині, у містечку Теплик. Вона є місцевою поетесою, видала вже декілька збірок віршів. Звичайно, там є і про Острог, і про школу-інтернат, і про однокласників, і про вчительку:

Розлетілись ластів’ята з рідного гнізда,

В краю милім у кожного дорога своя.

Рідна школа нас єднала у одну сім’ю,

Вибрав кожен до вподоби дорогу свою.

Мамо, ластівко єдина, де знайти слова,

Щоб віддячить за турботу, що ти нам дала?

Скільки вміння і терпіння й досі є у Вас,

Ми взяли Ваш образ ніжний за дороговказ.

Після зустрічі із Вами сил в нас прибуло.

Перед Вами, вчителями, схиляємо чоло.

Ми в думках у Вашім домі під номером сім,

Знаєм, рідна, в Вашім серці місця хватить всім.

Випустивши цей клас, мама працювала вчителем молодших класів в школі-інтернаті та в ЗОШ № 1. Діти завжди відчувають учителів, які їх люблять. А мама справді любила своїх учнів, свою роботу, за що нагороджена державними нагородами: орденом Жовтневої Революції, орденом «Знак Пошани», нагрудним значком «Відмінник народної освіти».

Усі три доньки пішли маминим шляхом, ми всі маємо педагогічну освіту. Моя донька, яка дуже подібна на свою бабусю і зовні, і характером, викладає в Острозькій академії.

У щасливій родині батьки відсвяткували своє золоте весілля. Дочекалися сім онуків та шість правнуків. У нашому домі завжди було людно, було багато гостей, багато дитячого галасу. На всі свята збиралася велика родина. Мама бігала коло столу, а тато сидів і просто споглядав за нами.

Батьки пішли з життя один за одним, залишивши велику тугу в серці своїх дітей та внуків. Ми безмежно вдячні їм за любов, за правильну життєву позицію, за те, що навчили нас любити людей.

Ми любимо наше місто. І це для мене не просто слова. Я тут народилася, виросла, працюю. Тут живе моя сім’я, тут живуть сім’ї моїх сестер, тут живуть сім’ї моїх дітей, тут народився і підростає наш внук.