Публікація

Український генерал. До річниці смерті Леоніда Ступницького

18:54, 30 Липня

Легендарний генерал УПА Леонід Ступницький – одна з постатей Армії УНР. На жаль його біографія відома лише фрагментарно, а тому залишаються нез’ясованими кілька цікавих сторінок з життя генерала.

Як видно з послужного списку офіцера російської армії Леоніда Венедиктовича Ступницького, він народився 20 травня 1892 року у селі Романівка Київської губернії (нині – с. Романівка Романівського району Житомирської області). Закінчив Сквирське міське училище, після якого вступив до Київського університету на агрономічний факультет.

20 листопада 1912 року Ступницького було покликано до армії на строкову службу. Молодим солдатом він потрапив до 2-го ескадрону 9-го Бузького уланського полку, що дислокувався в Білій Церкві. Напередодні Першої світової війни Л. Ступницький скінчив полкову навчальну команду та став молодшим унтер-офіцером. У цьому званні 18 липня він і вирушив на фронт проти австро-угорців у Галичині.

Вже у перших боях бузьким уланам вдалося відзначитися. 29 липня три ескадрони полку біля селища Тростянець в кінному ладі несподівано атакували та повністю знищили австрійський батальйон. У бою брав участь і унтер-офіцер Ступницький, представлений за це до відзнаки Святого Георгія 4-го ступеня.

Згодом Бузький уланський полк у складі 9-ї кавалерійської дивізії брав участь у боях під Львовом, на річці Сян та біля фортеці Перемишль. Як згадував ветеран УПА Роман Петренко зі слів самого Ступницького, після зайняття Львова Леонід Венедиктович разом з офіцерами-українцями своєї частини відвідував хворого Івана Франка. Побачивши важкі умови життя видатного українського діяча, офіцери принесли йому харчів та овочів.

У липні 1915 року відряджений на навчання до 1-ї Київської школи прапорщиків. Як надалі склалася військова біографія Л. Ступницького у російській армії – достеменно невідомо, оскільки його послужний список закінчується записом, датованим серпнем 1916 року. Відомо лише, що у 1917 році був підвищений у підпоручики, а невдовзі був представлений до звання поручника.

Чим Ступницький займався наприкінці 1917 та наступного 1918 і на початку 1919 р. невідомо.

У травні-черні 1919 року він під псевдонімом «Чайка» брав участь у повстаннях у Сквирському повіті Київської губернії. Пізніше під тим же псевдо очолював партизанський загін, який у липні 1919 року влився до складу партизанського з’єднання Ю. Тютюнника. Після приєднання до Дієвої армії УНР з’єднання було реорганізовано у Київську групу у складі двох дивізій: 5-ї та 12-ї. у 5-й Селянській дивізії Чайка-Ступницький очолив 2-й (14-й Пороський) піший полк, сформований з партизанів Сквирського повіту.

У вересні 1919 року, після чергового переформування Київської групи, 14-й Пороський полк розформовано, а Ступницького як фахівця-кіннотника відкликано до штабу групи формувати кінний полк. Цю частину сформовано лише напередодні Першого Зимового походу. Але у ньому Ступницький участі не брав: вірогідно, захворів на тиф.

Після повернення Армії УНР з походу почалося переформування та поповнення підрозділів. Л. Ступницький знов з’явився до 4-ї Київської дивізії Ю. Тютюнника та був призначений на посаду помічника командира 4-го кінного полку. Цією частиною командував М. Сидорянський. Незабаром обох було підвищено до звання підполковника української служби.

21 листопада 1920 року Армія УНР відкотилася за Збруч. Разом із нею на територію, окуповану поляками, перейшов 4-й Київський кінний полк. Українські вояки стали емігрантами, однак змиритися з цим вони не бажали.

У листопаді 1921 року почався Другий Зимовий похід. У ньому брав участь і Л. Ступницький. Він був приряджений до штабу Ю. Тютюнника та мав особливе завдання-продертися з групою кіннотників на Київщину, підняти там збройне повстання та сформувати з селян дивізію або дві.

Однак уже в перші дні походу стало очевидним, що Ступницькому не вдасться швидко дістатися на Київщину. Тому він почав отримувати від Тютюнника побіжні завдання, пов’язані із забезпеченням партизанського рейду основної групи. 5 листопада Ступницькому було доручено очолити загін, зведений з кінної сотні та працівників штабу у кількості до 70 шабель. З цим загоном полковник мусив з тилу увірватись до міста Коростеня, в той час як підрозділи групи атакують його з фронту. Наступного дня Ступницький справді увірвався із загоном до міста. Він захопив вокзал, узяв до полону близько 100 червоноармійців та випустив усіх політичних в’язнів. Але основні війська групи так і не спромоглися зайняти Коростень. Тому загін кінноти був змушений залишити вокзал та місто.

17 листопада відбувся трагічний для Волинської групи Ю. Тютюнника бій під селом Малі Миньки з червоною кіннотою. Українські вояки, притиснуті до річки, загинули або потрапили до полону. З пастки встигли вискочити лише ті, хто йшов в авангарді групи: передовий загін, штаб та частина поранених, а також більшість вершників. Був серед них і полковник Ступницький, який йшов у голові колони. Всього врятувалось трохи більш 120 осіб. Леонід Венедиктович, очоливши 18 кіннотників, повів рештки групи до польського кордону, який стомлені вояки перешли 20 листопада.

Після поразки Другого Зимового походу Ступницький відійшов від співпраці з Тютюнником та підпорядковувався безпосередньо Симону Петлюрі. Перебуваючи на Волині, він здійснював зв’язок з повстанцями, які оперували на території Радянської України, зокрема з Волинською повстанською армією.

Після того як С. Петлюру було на вимогу радянської сторони вислано з Польщі, Л. Ступницький продовжував працювати на уряд УНР в еміграції, зокрема займався відправленням агентів-розвідників на радянську територію. Особисте життя також поступово налагоджувалося: він одружився, влаштувався агрономом спочатку у с. Колісники Гощанського повіту, а потім у с. Бабин біля Рівного (де перебувала велика колонія вояків Армії УНР). У Леоніда Венедиктовича народилося два сини: Юрій та Сергій. Пізніше родина перебралася до Рівного.

Свою активну діяльність проти СРСР Ступиницький не припиняв аж до початку Другої світової війни. Коли Волинь восени 1939 року захопили радянські війська, Леонід Венедиктович зі старшим сином спробував утекти на територію, зайняту німецькими військами.

На кордоні полковник і його син йшли у деякій один від одного, але потрапили на прикордонну сторожу, яка несподівано відкрила вогонь. Полковник був ранений і впав, а колі сторожа підійшла до нього, син, непомітно лавіруючи поміж деревами утік.

Полковника, після довгих допитів в Білостоці (там вони переходили кордон) посаджено у в’язницю Брест-Литовської твердині. У слідстві він назвався поляком, що вертається до дому, до Варшави, і за ввесь час перебування в тюрмі нікому не казав, хто він, та говорив по-польськи. Проте його засудили на 5 років примусових робіт за нелегальний перехід кордону і він чекав на вивезення. Але 22 червня 1941р. на твердиню Бреста посипались бомби і вже після полудня звільнились усі в’язні, які лишились живими після бомбардування. Таким чином полковник врятувався та приїхав до Рівного.

Як відомо, 30 червня 1941 року у Львові було проголошено відновлення Української держави на чолі з Ярославом Стецьком. Згідно з планом, розробленим урядом Я. Стецька, мали бути створені українські збройні сили. Для підготовки молодшого командного складу у Рівному мусила розпочати роботу українська підстаршинська школа на чолі з Ступницьким.

Підстаршинська школа у Рівному, якій було надано назву «Холодний Яр», дійсно почала організовуватись, однак незабаром німці заборонили її діяльність. Школу було реорганізовано у курси пожежників, які згодом також було закрито. Ступницький перейшов на господарську роботу та керував відділом суспільної опіки в адміністрації м. Рівного. За участі Леоніда Венедиктовича почалося розслідування терору НКВС проти місцевого населення у Рівному у 1939-1941 роках.

У березні 1943 року Ступницький разом зі своїм сином Юрієм перейшов до УПА, яка у той час почала організовуватись на Волині. Від початку Ступницький обійнав посаду начальника штабу військової округи «Заграва», а з 13 травня 1943 року став начальником штабу групи «Північ». Ця група боролася проти німецьких військ на території Волині та Полісся. В УПА Ступницький перебрав собі псевдонім Гончаренко.

Значними досягненнями Ступницького-Гончаренка можно вважати перехід на бік УПА українських поліцейських формацій, вдале формування нових військ, блискуче протистояння загартованим німецьким військам. Крім того, Ступницький розробив план переходу загонів УПА-Північ через німецько-радянський фронт. Одним з перших він порушив питання про майбутні бої з Червоною Армією. Заходами Леоніда Венедиктовича було організовано старшинську та підстаршинську школи УПА, які почали готувати добірні командні кадри для армії.

30 липня 1944 року Ступницький разом із керівником ОУН Середньо-Східних на українських землях “Лемком” виїхав в інспекторську подорож по Острожчині на Волині. У селі Дермань Ступницький та ще двоє повстанців перебували у криївці, коли їх несподівано оточили солдати НКВС. Повстанці відстрілювались, і до криївки було кинуто гранату. Ті, хто вцілів після вибуху, постріляли себе з пістолетів. Червоні залишили трупи у Дермані, і після трьох днів місцеві селяни поховали повстанців біля місцевої школи.

27 квітня 1945 року Українська Головна Визвольна Рада посмертно підвищила Ступницького-Гончаренка до ранги генерал-хорунжого.

За книгою Ярослава Тинченка