Публікація

Тарас Гоменюк: «Лише після перемоги дата відзначення Дня Незалежності набуде справжньої суті»

11:25, 25 Серпня

зображення публікації

З квітня 2020 року гощенець Тарас Гоменюк перебуває у лавах Збройних сил України. Контракт уклав терміном на 3 роки. Проте війна внесла корективи у плани вже досвідченого бійця. Сьогодні ми бесідуємо зі сержантом, старшиною 2-ї роти 503-го окремого батальйону морської піхоти Тарасом Гоменюком про воєнні будні, людські втрати, поранення під час оточення й близьку перспективу реальної незалежності України. Історію військового розповіли на сайті Гощанської селищної ради.

Тарасе, що мотивувало тебе укласти контракт із ЗСУ?

– Час, у який ми живемо, і події, які відбувалися й нині відбуваються в Україні. Відверто кажучи, я б не хотів зустріти війну, перебуваючи вдома, у тилу. Я зустрів її зі зброєю в руках.

Де ти перебував у той день, коли росія розпочала масовані удари по території України?

– Повідомлення про широкомасштабне вторгнення росії в Україну застало мене безпосередньо в зоні ООС під час виконання бойового завдання. На той момент ми вже 8 місяців перебували у Верхньоторецькому. Це позиція між Горлівкою та Авдіївкою.

До 24 лютого військові знали про можливий напад росії?

– Усі були в очікуванні. Ситуація ставала дедалі напруженішою. Нам почали постачати зброю, протитанкові ракетні комплекси NLAW. Перед самим початком війни загострились бойові дії на позиціях. Якщо раніше було більш-менш тихо, то в лютому ситуація змінилась докорінно. Ми були змушені відстрілюватися, бо рашисти почали використовувати «Гради», артилерію тощо.

Як ти дізнався про початок активної фази війни?

– О шостій ранку я міняв хлопців на посту після нічного чергування. Тоді мені й повідомили про обстріли на лінії кордону, ракетні авіаудари по наших містах. Спалахнула лінія фронту й безпосередньо біля наших позицій. Прориву не було, але артилерія, танки, «Гради» працювала в повну силу.

Що відчув, зважаючи на те, що ти вже не один місяць провів на позиціях?

– Було відчуття тривоги. Ніхто не знав, чого чекати. Але ми мали певний досвід, відповідну амуніцію, бойові машини і розуміли, що можемо дати гідну відповідь окупантам. Зброя була в повній бойовій готовності і – головне – пристріляна. Тобто до цього моменту ми були готові. Загалом зустріти війну в бойовому підрозділі – це велика перевага.

На якій відстані від лінії розмежування ти перебував?

– У нас був ряд позицій. Окремі з них були за 80 метрів, інші – за 100, 200 метрів, кілометр. Між позицією, на якій перебував я, і ворожою позицією було поле. Стрілецьку зброю ми не використовували, а лише гранатометні системи, бойові машини. На той час я був оператором-навідником БМП-1.

Наскільки важливий на війні транспорт?

– Я відповідаю за забезпечення роти, вивіз поранених та загиблих з позицій. Доводиться їздити вночі без світла. Ну, хай вже вибачають воронки, ямки, ходова. Саме тому машини на війні – це найвитратніший матеріал. Вони на 80% полегшують виконання завдань. До слова кажучи, додому я приїхав на кілька днів на бусі, придбаному за кошти нашої громади наприкінці квітня. Він ще тримається, хоч лобове скло побите, є сліди від обстрілів.

Як часто твій підрозділ змінює позиції?

– Останнім часом більше трьох днів на одній позиції ми не перебували. Нас перекидають туди, де є конкретні проблеми, прориви лінії фронту.

А які зміни відбулись в тобі за цей час?

– Важко сказати. Можливо, став відповідальнішим. Я усвідомлюю, що від моїх рішень часто залежить життя людей. А це величезна відповідальність.

Скільки часу ти не був вдома?

– Минуло 9 місяців. Але, передбачаючи ваше наступне запитання, одразу скажу, що хлопці, які дістали поранення, після повернення на позицію розповідали, що в тилу війни не відчувають, люди живуть, ніби нічого в країні не відбувається. Я цьому радію. Бо для чого ми тоді воюємо? Щоб тут було те саме, що там? Я цього не хочу. Я хочу, щоб люди ходили на роботу, бо економіка має працювати, розважались. Я не злий на тил. Тим більше, те що роблять волонтери – це також справжній героїзм. Вони працюють, як бджоли. Треба машина – купують і приганяють. Треба запчастини – шукають і доставляють. Не бачу причини ображатися на те, що в тилу відносно тихо. Ну, тоді всі ходімо на війну та станьмо в один ряд. І що це буде? Мають бути люди, які воюють, так само, як мають бути люди, які працюють в тилу і допомагають військовим. Знову ж таки, не всі чоловіки готові воювати, не всі можуть і хочуть це робити. Водночас вони можуть працювати для  великого добра держави, перебуваючи в тилу.

Що на війні найскладніше?

– Війна – це постійна важка робота. Фізично, морально також складно. Ти постійно перебуваєш в меншій чи більшій небезпеці. Ти лягаєш спати і не знаєш, чи зустрінеш схід сонця.

Для мого підрозділу найскладнішим був березень. Тоді з 86 людей вижив 31. З них – 19 контрактників і 12 мобілізованих. Були загиблі, поранені. Це дуже великі втрати.

Розкажи детальніше…

– У перші дні березня нас зняли з позицій біля Торецького на бойовий прорив Маріуполя. На той час місто ще не було в кільці окупантів. Ми вийшли в рейд. У бій вступили за 80 км від міста, на межі Запорізької та Донецької областей. До Маріуполя батальйон не добрався. Ми виставили оборону в районі села Красної Поляни. Я був у складі бронегрупи. Нас помітили з гвинтокрилів і почали стріляти. Ми відповіли їм з БМП. Не влучили, але цього було достатньо, аби вони втекли. Відтак ми дістали наказ рухатися далі до села, де на той час було прорвано фланг.

У результаті 8 березня ми потрапили в оточення. В окупантів було близько 300 одиниць техніки, а в нас 15 стареньких БМП. У моїй заклинив двигун, і ми були змушені підірвати її.

За селом Красною Поляною, де ми перебували, була річка. Протитанкових засобів ми не мали. Тож командир вирішив форсувати річку. Інакше – полон або смерть. Свою техніку ми знищили.

Близько 16 години ми форсували річку. За нею було поле, яким також вже їздили москалі. Фактично ми були в повному оточенні. Дочекавшись темряви, почали виходити з оточення лісосмугами, полями. Було дуже холодно. Десь два тижні тому я лише почав відчувати всі пальці на ногах. Пройшли близько 15 кілометрів до найближчого та не зайнятого кацапами села. Десь о 4 годині ночі ми зайняли оборону. І нас знову оточили. Розстрілювали з танків. Нам також вдалося підбити одну БМП із 8 солдатами. Коли машина загорілась, вони почали залишати її. Їх наздогнали наші кулі. На жаль, серед їхніх документів ми знайшли документи нашого «трьохсотого», якого залишили в одному з підвалів у Красній Поляні.

У ближньому селі Євгенівці ми зайняли оборону, обсушились, а через добу знову потрапили під обстріл із танків. Вони просто стріляли по будинках і змусили нас відступити в центр села. Усе це також супроводжувалось втратами. Із села ми змогли вийти єдиною дорогою, яка вела на Вугледар. Вона прострілювалась ворожою технікою, але не стрілецькою зброєю. Нам для підсилення прислали три танки і взвод 95-ї бригади. Зрештою, нам вдалось вибратися з оточення.

Якби ми встигли зайти до Маріуполя, то, найвірогідніше, були б там, де нині перебуває решта захисників міста.

Що їли в оточенні?

– Запаси їжі було знищено. Рятувались консервацією, яка була в підвалах. Досі пам’ятаю смак сливового варення. Півлітрову банку ми розділи на чотирьох. Коли вже виходили з оточення, то падав лапатий сніг. Ми збирали його з поля і перетворювали на воду.

Знаю, що ти був поранений…

– Так. В Євгенівці мене зачепив осколок танкового снаряда. Порівняно з пораненнями, які дістали хлопці, це була дрібниця.

Загалом з нашої роти залишився взвод. Командира поранили. Не було ні головного сержанта, ні техніка роти. Уже в Новоукраїнці нас поповнили. Улилися мобілізовані бійці. Управління підрозділу формували заново.

Ти віриш, що все це відбувалось із тобою?

– Зараз це вже, як сон. З деяких ситуацій ми з хлопцями можемо й посміятися. А тоді думали лише про одне: добре буде, якщо доберемося до своїх.

Чи виробляється звичка до небезпеки?

– Так. І це не дуже добре. Звичка послаблює інстинкт самозбереження. А це вже безпосередня загроза життю. Інстинкт має працювати на 110%.

Війна триває. Що ти можеш порадити хлопцям, яким, можливо, доведеться стати пліч-о-пліч із тобою?

– Найважливіше – уміти правильно копати окопи. Це перш за все. Молодим бійцям я завжди кажу: «Ти ще не зняв наплічник, а вже обкопуєшся». Тому що за найменшого обстрілу в окопі шанси вижити збільшуються на 80%. При цьому окопи мають бути заломлені, а не прямі. Тоді, якщо в нього влучить снаряд чи міна, виступ затримає вибухову хвилю.

Не можна рухатися під час обстрілів. Треба просто впасти там, де стоїш. Якщо ти будеш рухатися, то також можеш потрапити або під постріл, або під ударну хвилю. Чекай, поки припиниться обстріл, а тоді вже роби якісь рухи.

Був випадок, коли мобілізовані бійці тероборони під час обстрілу розвернулись і почали бігти до позицій. Втрати становили 98 вояків зі 100. У таких випадках непотрібно точності. Орки б’ють по квадрату, де бачать рух. Закидають снарядами, а осколки вже своє зроблять. Результат – наші позиції відкриті або ослаблені. Тому ще раз наголошую: під час обстрілу не бігти, а лягти на землю і чекати можливості добратися до укриття.

Також не треба обростати речами. Вони будуть заважати. Головне –  мати ложку, ніж, камелбек (питна система), якісне взуття, змінну футболку й шкарпетки, їжу (шоколадку, горіхи), ну і, звісно, саперну лопату, якщо є.

Що найсильніше оберігає на війні?

– Однозначно молитва. Я впевнений цьому. Молитви рідних. Цей невидимий енергетичний контакт відчувається свідомо. Практично ти відчуваєш те, що відчувають вони.

У тебе росте син. Але ти не бачиш, як він росте…

– Син був моїм головним мотивом укласти контракт із ЗСУ ще в 2020 році. Це навіть не приклад того, що потрібно уміти захищати свою країну, а приклад відповідальності, порядку.

Ти говориш про війну зі своїм сином?

– Звісно. Я не маю наміру готувати йому «теплу ванну». Він має знати, де, заради кого й чого нині воює його батько. Має знати, чому це потрібно робити.

Війна розпочалась ще 2014 року. Згодом воєнний конфлікт практично було заморожено. Попри це українські родини втрачали своїх синів і дочок. Ти тривалий час перебуваєш на передовій лінії оборони України. Як вважаєш, наскільки ймовірним є попередній сценарій ведення війни, тобто замороження воєнних дій на певних територіях?

– Така імовірність, я думаю, існує. Ще місяць, другий – і буде відчутною серйозна втома від війни. В обох сторін. Найперше прагне до замороження конфлікту росія. Їм просто необхідна певна перерва. Потенціал росії на межі, і їм потрібно не тиждень-два, а кілька місяців. Вони шукають союзників, намагаються збільшити свій бойовий резерв. Сподіваюсь, керівництво держави не піде на цей крок.

Знову ж таки ми будемо отримувати більше зброї, а в москалів її буде менше. Тому пауза їм уже необхідна. Нам цього робити не можна. У нас ліпший потенціал, тому треба іти вперед, відрізати всю логістику. Якщо їхні тили будуть під обстрілами, то передова лінія довго не витримає.

Війна в Україні – це провина путіна чи всієї нації?

– Це провина всіх: путіна, його оточення, яке обрало його. Зрештою, як пояснити садизм російських військових, які вчиняли нелюдські знущання над нашим мирним населенням? Дай будь-якому москалеві зброю в руки, і він перестає бути гуманоподібним. Це отруйна нація, якій немає прощення за все те горе, зло, яке вона принесла в нашу державу.

Цього року Україна відзначає 31-й День Незалежності. Як ти сприймаєш його після всього пережитого?

– Я думаю, що в нас незалежності ще не було. Дата, цифра – так. За реальну незалежність сьогодні гинуть українці. І ціна дуже висока. На жаль, інакше бути не може. Яка країна здобувала незалежність без боротьби? Немає такої країни.

Сьогодні відбувається політичне, ментальне становлення нації. Лише після нашої перемоги дата відзначення Дня незалежності набуде справжньої суті.

Нашу націю обрав Бог. Ми в авангарді боротьби зі світовим злом. Війна показала, наскільки це людожерський режим. Таким він був упродовж усієї своєї історії. Він просто одягнув краватки, почав розмовляти англійською мовою тощо.

Російські антихристи називають себе християнами. І це лицемірство, яке Святе Письмо засуджує найдужче. Християни здатні прощати один одного, але вони не роблять того, що нині робить росія. Тому наша війна справді священна. По суті це продовження хрестових походів, а ми – новітні хрестоносці.

 Ірина ПОВАР