Публікація

Роковини загибелі В’ячеслава Чорновола: шлях дисидента і лідера Руху

17:10, 25 Березня

Сьогодні минають 27 років від трагічної загибелі В’ячеслава Чорновола – українського дисидента, голови Народного Руху України та символа боротьби за незалежність. 25 березня 1999 року політик загинув у автокатастрофі на трасі поблизу Борисполя, обставини якої досі викликають питання.

Публікація підготовлена за матеріалами статті інформаційного видання «Главком».

В’ячеслав Максимович Чорновіл народився 1937 року на Черкащині в сім’ї вчителів. Його батьки берегли українські традиції, попри заборони радянської влади. У Київському університеті Чорновіл почав політизуватись, відчувши дискримінацію української мови, і згодом присвятив життя боротьбі проти комуністичного режиму. Коли він приїхав до Києва, то був неприємно вражений кількістю зросійщеного населення.

У 1960–х він працював на Львівській студії телебачення та активно виступав проти репресій української інтелігенції. 1964 року склав кандидатський мінімум, пройшов за конкурсом до аспірантури Київського педінституту, але не був допущений до навчання через політичні переконання.

4 вересня 1965 року разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом Чорновіл провів першу відкриту акцію з протесту проти арештів української інтелігенції під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків».

Саме після цього Чорновіл фактично став мішенню для радянської каральної системи. Спочатку його засудили до виправних робіт за відмову свідчити проти інших дисидентів, а в 1967 році — до трьох років таборів за публіцистичну діяльність.

Після звільнення він перебував під постійним наглядом і не міг знайти нормальної роботи — змушений був працювати на низькокваліфікованих посадах. Водночас Чорновіл не припинив діяльності: у 1970 році у Львові почав видавати підпільний журнал «Український вісник», який став одним із головних джерел інформації про репресії в УРСР.

У 1972 році, під час масштабної хвилі арештів української інтелігенції, його знову заарештували. Суд виніс суворий вирок — шість років таборів суворого режиму та три роки заслання. Покарання він відбував у важких умовах, де зазнавав тиску через свою принципову позицію і відмову співпрацювати з адміністрацією.

Після таборів Чорновола відправили у заслання, де він перебував під постійним контролем і був фактично ізольований від активного громадського життя.

У 1979 році, повернувшись із заслання, він приєднався до Української Гельсінської групи — об’єднання правозахисників, які документували порушення прав людини в СРСР. Втім, уже за кілька місяців його знову заарештували.

Цього разу радянська влада вдалася до відверто сфальсифікованого обвинувачення — нібито спроби зґвалтування. Суд виніс вирок — п’ять років колонії. На знак протесту проти політичного переслідування Чорновіл оголосив голодування, яке тривало 120 днів і серйозно підірвало його здоров’я.

З п’яти років він відбув три — у 1983 році його звільнили, однак заборонили повертатися в Україну. Лише з початком перебудови у 1985 році Чорноволу дозволили повернутися додому.

Після повернення до України у 1985 році Чорновіл активно займався правозахисною та журналістською діяльністю. Він стояв біля витоків руху «Шістдесятників» і став символом боротьби за українську державність.

У 1991 році Чорновіл балотувався в президенти України, отримавши 23,27% голосів, тоді як переміг Леонід Кравчук. Політик виступав за соціально орієнтовану ринкову економіку, розвиток села та національну ідентичність.

За словами його дружини Атени Пашко, на свій програш він відреагував так: «Програв не я. Програла Україна».

25 березня 1999 року Чорновіл загинув у автокатастрофі поблизу Борисполя: його автомобіль зіткнувся з зерновозом «КамАЗ». Розслідування триває й досі, а родичі та колеги не виключають умисного характеру аварії. Прощання з політиком зібрало близько 200 тисяч людей, а поховали його на Байковому кладовищі в Києві.