Публікація

Революція Гідності: історії Героїв Небесної Сотні з Рівненщини

10:20, 20 Лютого

зображення публікації

20 лютого Україна вшановує Героїв Небесної СотніЦього дня 2014 року під час Революції гідності на Інститутській вулиці у Києві силові підрозділи режиму Януковича розстрілювали протестувальників. Тоді загинуло  107  учасників Революції Гідності, які навіки стали «Небесною сотнею». Високою ціною людських життів Україні вдалося відстояти демократичний вектор європейського розвитоку держави. 

Рівненщина під час Революції Гідності втратила чотирьох жителів: це рівняни Георгій Арутюнян, Валерій Опанасюк, Олександр Храпаченко, а також Іван Городнюк з Березного.

Пропунуємо вам пригадати про Рівненських Героїв Небесної Сотні у спогадах родин, друзів і очевидців подій Євромайдану.

Храпаченко Олександр, 26 років, театральний режисер з Рівного.

«Дух сильніший ніж зброя…»

Храпаченко Олександр Володимирович народився 18 вересня 1987р. у Рівному. Був дуже активною дитиною. «Трошки більше було енергії ніж в інших дітей. Його не ставили в рамки, йому тільки пояснили цінності людські, це добре так погано, це роби а це не роби. А діти є діти. Він як пішов в перший клас приніс щоденник, а в ньому написано «Б’є дітей». Я йому сказав: «Нікого не чіпай, але здачу давай». На третій день прийшов з записом в щоденнику «Кусає дітей». Я його питаю «Нащо ти кусав дітей?» А він мені відповідає: «Ти ж мені сказав, що бить не можна» – зі спогадів батька героя Небесної сотні Володимира Храпаченка.

Зі спогадів бабусі Надії: «Коли мав вже народитися Денис (молодший брат Сашка), то Саша все ходив, ходив біля мене і я бачила, що він хоче щось запитати, але не насмілюється. От я вже й сама запитую: «Що ти Сашко, переживаєш, що народиться твій брат Денис, і я тебе вже любити не буду?» «Ага…!» – відповів Сашко. «Не переживай, заспокойся! Денис же буде маленьким дуже, він сам собі навіть водички не нал’є , ні їжи не приготує… Йому треба буде допомагати у всьому. А тебе я любити не перестану! Бо ти ж мій першенький внук!». «Ага, і самий хороший і любимий!» – додав Сашко.
Навчався у пятьох школах Рівного, а закінчив школу № 19 м. Рівного. Завжди знаходив спільну мову з однокласниками, любив спілкуватись, був відкритою людиною. Тяги до навчання в точних дисциплінах не було. Олександр був творчим учнем і активним учасником художньої самодіяльності. Однокласники його пам’ятають як активного учасника всіх шкільних заходів, президента учнівського самоврядування, зірку КВК та молодіжних вистав. Його команда часто виборювала призові місця в області. Куди б не їздили і де б не виступали, його команда завжди була першою, бо Сашко був там. В нього не було жодних сумнівів куди поступати і яку професію обрати.
Тож, цілком передбачувано, що свій майбутній фах він пов’язав із театром. Після закінчення школи вступив в Рівненський державний гуманітарний університет на кафедру театральної режисури, за спеціальністю — режисер драматичного театру. У 2010 році закінчив РДГУ з освітнім рівнем – бакалавр. Під час навчання у ВУЗі Олександр був найяскравішим студентом усього факультету. В силу своєї неординарності, відкритості та своїм творчим здібностям Сашка знали всі. Під час навчання грав в багатьох режисерських роботах студентів. Його запрошували і старші курси до себе виконати ту чи іншу роль в постановці. Разом із акторським талантом Олександр був щедро наділеним режисерськими здібностями. Зробив не одну театральну постановку. Його етюди на першому курсі вражали усіх викладачів своїм виконанням та видумкою. Режисерські роботи Олександра: А. П. Чехов «Ведмідь», С. Мрожек «Стриптиз»; акторські роботи: А. Салинський «Сьогодні я стану жінкою»,О. Слаповський «Від червоного щура до зеленої зірки», Софокл «Ісмена». та ін..

«Вражали не тільки його постанови, а й його акторська гра. В нього була якась правдивість на сцені. Ти дивишся… і віриш, віриш йому» – розповідає наречена Катерина Самчук. Вони з Олександром зустрічались більше ніж 7 років, а влітку 2014 року планувалось весілля.
Олександр також знявся в одному фільмі – «Воскресіння». Фільм був знятий Рівненським телеканалом РТБ, в якому Сашко виконав роль солдата, який повернувся з війни додому.
При кафедрі театральної режисури діяв театр вільної пластики «Яблуко», Олександр був провідним актором, солістом цього театру. Завдяки природній пластиці тіла та роботі над собою Сашко вміло володів своїм тілом на сцені та виконував різні трюки. Театр вільної пластики діяв від молодіжної організації УМСА. УМСА – це одна з найбільших молодіжних організацій в світі. Вона була заснована в Лондоні в 1844 році Джорджем Вільямсом . Найвідоміша робота театру вільної пластики – вистава «Як тебе звуть?» Вистава, тривалість в 30 хв. на англ.. мові з текстом в записі, яка була зроблена в підтримку боротьби зі СНІДом. Олександ виконував там головну роль.
Олександр був членом цієї організації не тільки в сфері театру, також там існує такий напрям діяльності, як скаутинг. Сашко був скаут – рейнджер ( скаут який проходить школу виживання та лідерства, долає всі фізичні та психологічні нагрузки і показує себе як справжній лідер ) на кожній школі з 30-40 чоловік тільки 7-8 ставало рейнджерами. Крім того він був скіфом – це військовий рятувальний підрозділ. Одного разу Олександр під час одного походу врятував життя одному чоловікові, вживши необхідних заходів, де треба було дуже швидко зреагувати та діяти!
Герой був життєрадісним, позитивним, енергійним і повним ентузіазму чоловіком. З особистих якостей слід відмітити – відвертість, правдивість та справжність. Він ніколи не «кидав слова на вітер», завжди дотримував свого слова. Ніколи не говорив «за спиною», завжди обурювався неправді. В Олександра завжди було загострене почуття до несправедливості. Мужній, сильний, як особистість, незалежний та вічний борець за справедливість. Навколо нього завжди були справжні друзі.
Він захоплювався туризмом, полюбляв мандрівки, займався скелелазінням. На одному з відео він у подертих джинсах і бандамі розповідає журналістам розважальної програми про паркур і гори. Це ще одне його захоплення. Він надзвичайно полюбляв походи, скелі, мандрівки. «Сашко побував на всіх вершинах українських гір. На деяких навіть декілька разів. Альпініст — було його друге ім’я! Він навіть поєднав свою любов до альпінізму з роботою. Саша ніколи не боявся висоти, завжди прагнув до неї!» — Катерина Самчук.

Олександр часто казав: «Хочеш побачити справжність людини? Візьми її з собою в похід на 3 дні!» Можливо, тому в Сашка були тільки справжні друзі – ті, з якими він ходив на вершини українських гір, в походи, долав сотні кілометри літом і в морози.
“Вiн завжди був душею компанiї. Нiколи не бачив його сумним. Хоча йому було 26 рокiв, а вiн був увесь сивий, тому що всi емоцiї тримав у собi” – Ельдар Магомедов.
Основною роботою Сашка Храпаченка був промисловий альпінізм, тобто будь-які висотні роботи: утеплення, фарбування фасадів будинку, реставрації церков та ін.. Як говорив сам хлопець «сидяча робота на свіжому повітрі». Друзі Сашка пригадують, як вони одного разу реставрували церкву. На запитання: «Чи не страшно йому виконувати висотні роботи? – отримали відповідь. – Так, реально трохи страшно, тому що можеш впасти (обірватися) і страховка не врятує. Але чесно, було б образливо так загинути. Хотілося б в житті загинути так, щоб потім за свою смерть не було соромно».

Коли на Майдані у Києві почали збиратись люди, Сашко не поспішав їх підтримувати у вигляді мітингів. Він казав, «що приймати участь в цьому цирку не буде. Але коли почнуть стріляти на Майдані, то він буде тут перший». Друзі тоді не зрозуміли поглядів Сашка, образились. Коли на Майдані почали вбивати, а в областях почали штурмом брати обласні адміністрації Храпаченко не витримав, не захотів сидіти в дома.
24 січня штурмом місцеві майданівські активісти взяли Рівненську адміністрацію і Сашко був в перших рядах. Саме в цей момент він вирішив їхати на Київський Майдан. З нареченою вони домовились не розповідати батькам правди. Коли будуть запитувати «Де він?», відповідати «В Києві на роботі».
«Він мені подзвонив, сказав щоб я йому знайшов наколінники, мотоциклетний шолом і просто виніс на поїзд» – пригадує товариш Олександр Чейпеш.
Прибувши на Майдан Олександр, випадково зустрівшись з хлопцями з Волині, долучився до створення 35-ї сотні Самооборони Майдану «Волинська Січ». Мав псевдо «Вандал», але найближчі друзі називали його «Альпініст». До лав Волинської сотні він приєднався не заради мітингів. «Сашко впроваджував для своєї сотні нові ідеї і стратегії боротьби. Непохитно вірив в те, що все зміниться, в те, що вони все змінять! Він добре усвідомлював, що не він а майбутні покоління будуть жити в нормальній державі. За це і боровся», – розповідають його друзі.

«Це була особистість такого вищого ґатунку, природного патріотизму. Це дуже рідко буває… Кожний щось з патріотизму має або хоче мати. А по ньому настільки було видно, що це щиро, просто так. Людина бачила війну і пішла воювать… Кожний день, кожну ніч були вилазки, штурми. Він йшов на це із-за любові до України. В нього не було такої пришитої ідеології української, такої бойової. Просто була любов… І вона була в ньому сильніша за ідеологію, вона йому просто була не потрібна. Сашко Храпаченко був у нас «ройовим», тобто командиром відділення, а я був у нього рядовим. Він також виконував роботи піротехніка – робив «коктейлі Молотова». Але пізніше він занедужав і був вимушений ненадовго додому поїхати, щоб підлікуватися, а командування «роєм» залишив на мене. Як їхав, то мені сказав, що я повинен бути сотником, бо маю лідерські якості. Коли Олександр повернувся, то не прийняв командування рою назад, сказав: « Ні Пісне, це твоє місце, в мене є своє. Ти повинен цим займатись». В сотні Сашко був в нас найяскравіша особистість, це однозначно. Сміливий і разом з тим грамотно сміливий. А командувати не схотів…» – зі спогадів Володимира Пастушка (псевдо «Пісня»).
Коли Сашко Храпаченко їхав до дому бо захворів, ціла сотня з сльозами на очах виходила його проводжати. При цьому надавали йому різні настанови, в першу чергу про безпеку (там не світися, телефони повимикай та ін.). Він обіцяв повернутись до побратимів.
Підлікувавшись вдома, Сашко збирався у дорогу. Наречена просила коханого більше не їхати, адже літом вже заплановане весілля і весільні клопоти вже треба було починати вирішувати. Він її не слухав – « Катя, я не зможу сидіти просто вдома, коли в країні таке відбувається… Ні! Осторонь я не буду, я буду там. 18 лютого я маю бути там, це не обговорюється. Я буду там з своїми побратимами».

17 лютого Сашкові вдалося виїхати в Київ маршруткою з Рівного. Це його дуже вразило, вперше в його житті він отримав безкоштовного квитка…
Катерина каже, що ніколи не забуде одного з останніх дзвінків Сашка. «Він мені подзвонив і сказав, що якщо з ним щось трапиться, то щоб я сильно не плакала, — розповідає вона. — Він також хотів, щоб я знала, що він мене дуже сильно любить. Тоді я запитала, до чого він це? Не усвідомлювала всієї картини жаху. А тепер розумію, що він знав, як там, і знав, на що йде».
«Якби тоді, коли Руслана зібрала мільйони людей, замість того, щоб гімн України з фонариками співали, вони пішли б туда на Урядовий квартал, то б по цеглині б не вистачило кожному розібрать. Не було б Небесної сотні… 19 лютого я десь о 7 вечора до нього подзвонив, як почали вже стріляти. І там шум такий в телефоні, я питаю «Сашко, ти хоч не на Майдані?» В нього була така привичка, як я щось його питаю, а він збрехати не хоче і правду скаказать не хоче, то відповідав: «Ой тату». Останні слова, що я від нього чув «Ой тату, де я а де Майдан. Тут шумно, в мене робота. Завтра подзвоню…» – Володимир Храпаченко.
Стомлений подіями на Майдані (18 – 19 лютого 2014 року) Олександр Храпаченко поїхав до знайомих трохи перепочити: « Під вечір, на квартиру, приїхав Сашко. Стомлений, чорний від копоті, довгий час без сну і з характерним запахом диму з “Майдану” ). Постійно перепрошуючи, тримаючи бронік в руках, він намагався примостити свої речі десь в куточку аби не допусти Господи принести дисгармонію і бруд в помешкання господарів. Ото вже рівненська інтелегенція ))
Дружина забрала весь його одяг попрати і дала чистий, заставила поїсти і це все супроводжувалося: ” Та може не треба…. та я тут з краєчку…” “Інтєлєгент” блін )) Сиділи на кухні – думу думали! Говорили…
– може пару днів перечекаєш?
– та не можу, хлопцям пообіцяв що буду. По Майдану багато хто ходить, покупляють собі нові броніки, форму – понти, а як починається бій, нас залишається не так вже й багато. Бачив деяких хлопців, які скидали броніки біля Макдонольдса і втікали.
Зранку подзвонив сотник. Сашко швидко зібрався.
– Все давай, честь. Речі на завтра вже висохнуть.
– Добре, дякую. Я маякну. Честь» – розповідає Сергій Кримський

Подруга Олександра Олена Паньків, розповіла, про події того страшного ранку. «Ще за день до трагедії, ми з чоловіком бачилися із Сашою. Мій чоловік теж хотів іти на Майдан, але Саша сказав, що йому не треба йти, бо у нас маленька дитина, а в нього ще немає дітей». Її чоловік Сергій Паньків розповів наступне “Перед штурмом я зателефонував до Саші, запитав де він, запропонував зустрітися. З його тону було зрозуміло, що вони зайняті. Було моторошно. Перекрили метро. На Майдані були діти. Їм по 18 років, а по ту сторону зграя в чорних костюмах і немає кому цього зупинити”.
20-го лютого вони йшли в наступ, щоб захопити останню барикаду на Інститутській. Коли вони йшли, троє з їхньої сотні були вже мертві і вони про це знали. Але вони йшли далі. Володимир Пастушок розповів, про події на барикадах: «Ми знали що стріляють бойовими патронами і ми все рівно йшли вперед. Нам потрібно було дійти до останньої барикади, щоб завтра туди прийшли люди. Це вже було закладено у кожного з нас. Ми йдемо вперед, а в нашу сторону носять вбитих і поранених, і все-таки ми йдем вперед. Наша сотня дійшла до останньої барикади на Інститутській. Закріпилася.
Якась людина, там біля метро на Інститутській. Чи вона збожеволіла… вийшла на повний зріст і почала руками махать і кричати «Стріляй! Стріляй!» То Сашко залишає своє місце, по відкритій місцевості пробігає 10 метрів на другу сторону, залягає і до нього кричить: «Ляж! Ляж!» І тому чоловіку прилітає куля в голову, його вбиває. Сашко повертається до мене і каже: «Представляєш вбили, вбили в голову». Нам тоді якось так моторошно стало…».
«Я дзвонив йому десь о 10 годині: – Саша, що там?- Тут війна, не їдьте сюда» – Петро Чичук.
Волинська січ отримала наказ відступити. Хлопці почали відступати… Але снайпери вели прицільний вогонь. Сашко з побратимом Сергієм Перев’язком (на псевдо «Шаула») залягли: «Ми підбігли, там така будка була стихійна, ми залягли за нею і лежали головами в сторону готелю «Україна».
«Сашко Храпаченко з другом «Шаулою», вони двоє залягли. Я чомусь тоді відчував, що уб’ють мене, а не його, і ходив там на повен зріст. Він, побачивши це, гукнув: «Пісне! Пісне! Заляж, не геройствуй!». В останній момент я автоматично заліг за бочку, просто не дійшов до них… а далі почув постріл, і …все. Що відбувалося потім, не дуже добре пам’ятаю, бо плакав, кричав, словом, істерика… На другий день, коли вже через 3 години я поспав, куди не повернуся бачу Сашка. Він на мене дивиться, але з таким поглядом, ніби розуміє, що вже помер…» – Володимир Пастушок.
Олександр Храпаченко загинув одним з останніх на Майдані, в 11.30. Він загинув практично між двома побратимами, куля зрикошетила і вибрала саме Сашка. Вона пройшла через ключицю, прошила легені та потрапила прямо в печінку. Смерть настала миттєво. Сотня «Волинська січ» понесла найбільші втрати: 6 вбитих і 11 поранених.
«Коли з ними прощалися на Майдані – Волинська січ не плакала, у хлопців була істерика. Що робити з померлами ми знаємо, все, що ми можемо для них зробити – це просто не забути і не осквернити їхню пам’ять. А от що робити з живими? з тими, котрі виносили своїх друзів з дірами в головах. І закриваючи очі щоразу вони бачать ці дири… як втамувати їх біль?» – Настя Станко

Опанасюк Валерій
42 роки, автомеханік, м. Рівне

«Немає більше тієї любові, хто душу свою віддає за друзів своїх…Слава Герою!»

Валерій народився в багатодітній родині в селі Дюксин, Костопільського району на Рівненщині. У нього дві сестри, Наталя та Тетяна, і молодший брат Назар. Вчився на слюсаря, багато років працював телемайстром. Останніх п’ять років був автомеханіком.
«З дитинства у брата було підвищене відчуття справедливості. Він ніколи не звертав уваги на матеріальні речі: йому однаково було, чи бідний, чи багатий – завжди заступався і допомагав усім, хто цього потребував. Валерій ділився усім, що мав, був співчутливий і жертовний. Його добре серце вміщало усіх, він не міг довго тримати зла. Не міг пройти байдуже, якщо бачив, що комусь потрібна допомога. Там, де біда, був завжди перший. Брат дуже переживав за долю країни, хотів кращого життя для дітей. Закликав нас виходити, щоб не мовчали, та казав: «Якби вся Україна встала, щоб без жертв!» Коли у січні загинули хлопці, не міг з цим миритися: «Скільки там діточок! Як я можу ховатися за їхніми спинами? Я повинен добиватися заради дітей», – розповіла сестра Наталя.

«Він був дуже добрий, – перше, про що розповіла нам дружина героя Вікторія. – За що його всі любили – то за те, що він людині завжди говорив правду, те, що думав. Йому не було важливо, чи ти бідний, чи ти президент, чи ти бізнесмен. Якщо ти не правий – то він не боявся сказати це в обличчя. Він не думав про те, що на нього чекає після цих слів».
У 2004 році Валерій відстоював майбутнє під час Помаранчевої революції. Так само і на Євромайдані Валерій був з перших днів всенародного повстання. За активну життєву позицію цього чоловіка товариші по барикадах охрестили “Валєрою Тризубом”. Ішов на передову, хоч удома чекала вагітна дружина та четверо дітей
Як розповідає дружина Вікторія, востаннє до Києва чоловік поїхав без документів. Вона не пускала його до столиці, боячись, що діти залишаться без батька. Однак він усе одно поїхав. «За країну він дуже переживав,як була Помаранчева революція, він просто всіх піднімав. Він був дійсно патріотом, і зараз я це розумію. Він ішов і не боявся, що його вб’ють там, хоча я дуже його просила, щоб він не їхав – там кулі, там вбивають людей, тридцять чоловік уже померло. Але він ішов, знаючи це все.»

Депутат Рівнеради Олександр Лащук познайомився з Валерієм у рейсовій маршрутці, коли їхали на Київській Майдан: «Життєрадісний, розумний і дуже добрий чоловік. В майданівському наметі в Києві, де зупинялись рівняни, він бував постійно, причому завжди у найскладніші часи протистояння.
Його знало багато рівнян, які бували на Майдані. Цілими днями чергував на барикадах, допомагав новоприбулим протестувальникам. Якщо хтось легко вбраний, завжди сам шукав і пропонував тепліший одяг. А сам ходив завжди, навіть в найлютіші морози, в сіренькій утепленій кофтині, в якій і приїхав. Постійно йому говорив: “Валєра, вдягись тепліше, не ході в цій кофті… візьмі собі якусь теплу куртку, то ж є”. Він відповідав: “Саша, в чому приїхав в тому і хожу, мені іншого не треба”.
Коли на Грушевського були складні моменти, він сказав, що треба там стояти, щоб не було мало людей тому що “беркут” почне атакувати. Якось ми з ним двоє простояли всю ніч до 5 ранку на Грушевського. Говорив про політичні зради і ігри, про те, що з Януковичем опозиціонери повинні діяти рішучіше. Розказував, що має проблеми з оформленням під своїм будинком у Рівному десь в районі Дворецької земельної ділянки. Казав, що після перемоги до мене подзвонить.
Знову його побачив в наметі після подій 18 лютого, привітались як давні знайомі. Він тоді записував людей на чергування. Щира, простодушна, хороша людина. Він просто стояв на барикадах і захищав Майдан».
Родичі чоловіка тривалий час не могли вийти з ним на зв’язок. Оголосили про його пошуки в соціальних мережах. І з часом Валерія Опанасюка знайшли у списку загиблих.

Загинув майданівець 20 лютого. Снайперська куля влучила чоловіку в серце, коли він відтягував поранених з передової.

Вічна пам’ять.

P.S «… Я завжди підтримувала чоловіка, і мені теж не байдуже, що буде з моєю країною. Тому що я зіткнулася як із судами, так і з міліцією, і з прокуратурами… За тобою може бути правда, за тобою – кодекси і закони, але якщо немає грошей, то неможливо довести свою правоту. Я навіть пішла вчитися на юриста. І я, й мій чоловік вірили, що справедливість відновиться. Він особисто боровся за це: за всіх нас, за дітей, за те, щоб просто краще жити у своїй рідній Україні. Ці люди, які померли, вся ця молодь – це ж сотні людей – не можна, щоб їхня жертва була марною!» – просить дружина героя Вікторія.

На Майдані Георгій Арутюнян мав прізвисько «Кавказ». Рідні та друзі називали його просто – Жора. Він був учасником Революції Гідності практично від самого початку, неодноразово повторювавши: «Хто, як не ми?». До цього він брав участь у Помаранчевій революції. В Україні був членом Всеукраїнського об’єднання «Свобода».

За походженням Георгій – вірменин, але виріс і проживав у Грузії. Народився у 1960 році в Батумі, столиці тодішньої Аджарської АРСР. На постійне проживання у Рівне переїхав у 1981 році.

Майже двадцять років Георгій пропрацював у Рівненському облводоканалі. Минулоріч його колега Микола Корнатівський в інтерв’ю пригадував, як працювалося з майбутнім Героєм України:

  • Він був душею компанії, любив анекдоти розповідати. Він завжди міняв мене по зміні. Прийде хвилин за 10-15 до початку роботи, заварить міцного грузинського чаю і обов’язково розкаже якийсь свіжий анекдот. І так на цілий день настрій піднімав собі і нам. А ще він ніколи не відмовляв, якщо когось треба було підмінити.

Микола пригадував, що Георгій ніколи не втрачав самоконтролю та почуття гумору. Любив згадувати про Грузію, хоч і не був там багато років. За роки спільної роботи жодного разу не підвищував голос, навіть у стресових ситуаціях. «Все мине», – часто повторював чоловік.

Сім’янин

«Інший би на його місці підвищив голос, дорікнув»

У Рівному Георгій одружився вдруге. Перший шлюб, як пишуть джерела , був цивільним, від нього у Георгія є дві повнолітні доньки: Регіна та Калапсі. Одружившись вдруге, виховував падчерку Анну. У вересні 2010 народилася його донька Ашхен.

Анна Адамчук теж розповідає про добросердечність Георгія:

  • Колись була ситуація: він сідав у машину і взявся за стійку між дверима. Я не побачила, зачинила двері й вдарила його по пальцях. У нього лопнула обручка, але він сам не видав жодного звуку. Я переймалася, питала, чи все гаразд, а він жодного слова не сказав. Мене це зворушило, і вразило, якою може бути сила в людині, аби так спокійно відреагувати. Інший на його місці міг би підвищити голос, дорікнути.

Він заміняв дівчині батька: турбувався про її майбутнє, хотів, аби вона здобула гарну освіту, успішно працевлаштувалася. По закінченні навчання в університеті допомагав із пошуком роботи.

Звичайно, каже, були й притирання, але зараз Анна згадує їх з усмішкою:

  • У мене був жорсткий контроль. Коли я ввечері поверталася додому, ато він жартома мені казав: «Якщо кавалери питатимуть, як пройти до бібліотеки, то ти не знаєш».

Георгій розмовляв українською майже без акценту, а ще дуже гарно співав – мав сильний голос.

Кавказ

«А хто, як не ми?»

Коли Анна вийшла заміж і жила окремо від батьків, Георгій часто навідувався в гості. Він мало розповідав про своє минуле, нечасто ділився думками щодо ситуації в країні та навіть те, що їздив на Майдан, на загал не виносив:

  • Вся спина у нього була в шрамах. Я розумію, що це були непрості шрами, можливо навіть поранення. Він лише всміхався, нічого не пояснюючи. Не любив просто базікати. Він не кричав і не заявляв про те, що їздить на Майдан. Мені здається, що він би й зараз не бив себе у груди, розповідаючи, що був там.

Коли почалися сутички, казав, що не може сидіти осторонь, адже молодь убивають.

  • Пригадую, він був у нас вдома, коли дізнався, що вбили Нігояна. Тоді подзвонив до когось, сказав: «Земляка вбили», – зірвався й поїхав. Не знаю, мабуть це гаряча вірменська кров. Я думаю, що якби він вижив на Майдані, то потім поїхав би на Донбас. Він би не залишався осторонь, – пояснює Анна.
  • Кожен, хто приходив у сотню, отримував прізвисько, — ділився згодом спогадами із журналістами сотник Олександр Чорний, — Над тим, як зватимуть Георгія, довго голову не ламали. «Кавказ» прилипло до нього з перших хвилин. Такий же незламний і героїчний. Так і пішло-поїхало: для рідні — Георгій, для побратимів — Кавказ.

За якийсь час Георгій повернувся додому. Зі слів його товариша Андрія Рожкова, який на той момент був сотником УНСО, Георгій отримав вивих руки під час несподіваного нападу тітушок у підземному переході.

Андрій знав Георгія ще зі «Свободи», а на Майдані незалежності вони зустрілись під час першого штурму. Каже, бачилися майже щодня: то на кухні, то за узваром. Георгія він називає людиною, яка ніколи не втрачала самоконтролю.

  • По-перше, він узагалі не мав шкідливих звичок. По-друге, не чув від нього жодного лихого слова. У дискусії його важко було вивести з себе. Людей, які мали іншу думку, він не вважав своїми ворогами. Просто вважав, що час усе розставить по місцях. Якщо був неправий, то визнавав це.

Дерев’яний щит

«Він йшов, розуміючи, що хлопців відстрілюють»

Незважаючи на травму руки, Георгій усе одно поїхав назад до Києва. Родина навіть не знала, що він збирався їхати вдруге:

  • Наш батько мав їхати на Майдан 18 лютого автобусом із Народного дому, але там щось не склалося, тож йому зателефонував друг Юрій, запропонувавши їхати разом. Він нікому нічого не сказав, так і поїхав.
  • Незадовго до розстрілу, коли все мало розгортатись, я Георгія зустрів. Я побачив, що на ньому пов’язка і ще запитав: «Жора, тобі не йметься?». Він тоді мені відповів: «А хто, як не ми?». Тоді я бачив його востаннє, – каже Андрій Рожков.

Додає, що тоді на Майдані залишились найбільш відчайдушні протестувальники.

Вранці сотня Андрія регулювала карети «швидких», які мали забирати поранених.

  • До мене підійшов свободівець Ігор Марчук і запитав: «Ти Жору знав?». Я здивувався, питаю: «Тобто?». Той відповів: «Здається, його вбили». Тільки чомусь сказав, що біля готелю «Козацький». Спершу я не повірив, бо з «Калашникова» можна вбити на відстані 1,5 кілометра, а готель узагалі бозна-де. Ми з Ігорем прийшли до «Козацького» і поцікавились у лікарів, куди перевезли тіла. Нам сказали, що до Михайлівського собору.

Там Андрій і упізнав Георгія. Каже, що тоді помилився і неправильно написав його прізвище – замість «Арутюнян» написав «Арутюнов». Того ж дня Андрій дізнався про ще двох загиблих рівнян – Валерія Опанасюка та Олександра Храпаченка. Тіло Георгія допомогли згодом привезти до Рівного однопартійці.

Анна дізналася про це 20 лютого. Тоді жінка зателефонувала до сусідки, аби та перевірила, чи батько вдома. Виявилось, що ні.

Вже потім стало відомо, що Георгія вбили, коли той прямував до поранених, аби допомогти:

– Він просто йшов з дерев’яним щитом витягати поранених, а в нього почали стріляти. І він йшов, розуміючи, що хлопців відстрілюють.

Куля пройшла через шию та плече.

Прощання

«Народ тоді показав, на що він здатен»

В ніч на з 21 на 22 лютого Георгія переправили до Рівного. Колона з автомобілів розтягнулася більш ніж на п’ять кілометрів. Люди виходили з домівок з запаленими свічками посеред ночі, щоб провести похоронний кортеж. На в’їзді до міста тіло Георгія Арутюняна зустріли понад 400 автомобілів рівненчан, які ескортом провели героя до центральної площі міста. Похований 23 лютого 2014 року на кладовищі «Нове» в Рівному. Прощальна панахида проходила в Рівненському облмуздрамтеатрі, де того ж дня, прощалися з ще двома загиблими з «Небесної сотні» — Валерієм Опанасюком та Олександром Храпаченком.

Анна пригадує, що тоді у неї були і шок, і розпач. Від глибоких роздумів трохи відволікала увага громадськості: журналісти хотіли поспілкуватись, активісти – допомогти. Не може забути й враження від масового піднесення національного духу та свідомості українців, спричинених Революцією Гідності:

– Усі переймались подіями на Майдані ще до того, як почали гинути хлопці. Більшість людей сиділи вдома й переймалися з телеекранів, а інші, – також немаленька частина, – з’їжджалася до Києва. Це був спалах – народ показав, на що він здатен, зарекомендував себе на весь світ.

Але пригадуючи всі буремні події 2013-2014 років, пригадуючи героїзм українців, підтримку суспільства і загальнонаціональне піднесення, Анна ствердно каже, що відчуває гордість за свого Героя:

– Звісно, боляче, бо це твоя родина, втрата члена сім’ї. Але хочеться вірити, що жертви Небесної сотні не були даремними. В пам’яті українців герої житимуть вічно…

Суд

Вже сьомий рік поспіль тривають судові засідання у справах розстріляних на Майдані незалежності Героїв Небесної сотні. Валерій Опанасюк і Георгій Арутюнян – двоє із 48 майданівців, у вбивстві яких обвинувачують п’ятьох ексберкутівців. Втім, у 2020 році їх обміняли на полонених українців з ОРДЛО. Родини вважають несправедливим те, що обмін відбувся до винесення вироку суду. Засідання відбуваються без них, іноді – по кілька разів на день.

Щоб усіх п’ятьох передати на обмін, генпрокурор Руслан Рябошапка розпорядився змінити їм запобіжні заходи на особисте зобов’язання.

Анна Адамчук і Вікторія Опанасюк їздять на суди від початку розгляду. Анна каже, що адвокати провели надскладну роботу, але все залежить від політичної волі владної верхівки. Надалі родини продовжуватимуть домагатися справедливості.

Георгію Арутюняну присвоєно звання «Почесний громадян міста Рівне» (посмертно) та нагороджено відзнакою «За заслуги перед містом» І ступеня (посмертно), Звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка», посмертно — за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності; нагороджено медаллю «За жертовність і любов до України», посмертно; відзначено Грамотою Верховного архієпископа Києво-Галицького Святослава (посмертно).

Городнюк Іван, 29 років, підприємець, м. Березне, Рівненська область

«Іван був не просто патріотом — він був націоналістом у найкращому сенсі цього слова», — Лана Клячківська.

Народився герой Небесної сотні 2 червня 1984 року у селищі міського типу (із 2000 року – місто) Березне Рівненської області.
Земляки пам’ятають Івана Городнюка активним, позитивним, готовим завжди допомогти, невідмовним до будь-якої спільної справи. Вся його юність проходила в громадській діяльності — це і членство в Спілці української молоді, і в Молодіжному націоналістичному конгресі, в яких хлопчина займався безпосередньо мистецькими акціями, брав участь у заходах, таборуванні тощо. Згодом активно долучався до політичного життя краю — був постійним членом виборчих комісій, спостерігачем. Останні роки життя долучився до ГО «Товариства пошуку жертв війни „Пам’ять“»: брав участь у ексгумаційних роботах загиблих воїнів УПА та військових реконструкціях, — в таборі друг на псевдо Месник мав незмінне завдання повара. Усі як один друзі Івана згадують, як смачно він куховарив під час вишколів та таборів. «То завжди були смаколики», — згадує Лана.
У ріднім краї Городнюка знали всі — він завжди і в усьому був активним, зацікавленим і безвідмовним, коли заходила мова про допомогу чи необхідність долучитися до спільної справи. Національні конгреси, табори, вишколи, мистецькі акції, членство у виборчих комісіях — таким було його життя. Громадська активність поглинала левову частку Іванового часу. Проте він відшукував можливість приділяти його ще одній улюбленій справі — танцям. Проводив заняття з аеробіки та брейк-дансу. Хлопець настільки вміло користувався своїм талантом, що його запросили очолити гуртки сучасних танців в районному Будинку культури, деяких навчальних закладах міста та району. Захоплювався музикою і подорожами, дуже любив природу.

У 2004 році Іван їздив на Помаранчеву революцію. Іван не міг стояти осторонь. Свідома громадянська позиція та прагнення побудувати вільну і незалежну державу підняли активіста на боротьбу. Взимку 2013 – 2014 років він двічі їздив на Майдан Незалежності
Іван приїхав до Києва на самому початку Євромайдану. Одразу вступив до Волинської сотні і був активним її бійцем. Мав псевдо «Месник». Коли 19 січня на Грушевсього проти мітингувальників застосували водомети, Іван потрапив під струмінь. Але навіть мокрий та побитий “беркутівцями”, намагався боротися до останку. На морозі…”Іван сильно застудився. Однак поїхав додому лише тоді, коли стало геть зле”, – пригадують побратими хлопця. Казав: “Кілька днів підлікуюсь і буду з вами”.
Іван повернувся додому 19 лютого і звернувся до лікарні. Там поставили діагноз: пневмонія.
«Останній раз приїхав зовсім виснаженим та понищеним — окрім того, що Ваню побили, він ще й захворів на пневмонію після того як силовики його обілляли холодною водою, а до того хлопець сильно поморозив нижні кінцівки. Додому хлопчина прибув в середу, в четвер звернувся до місцевої районної лікарні, отримавши лише направлення на флюорографію. В п’ятницю планував розпочати лікування, але через погіршення стану здоров’я не зміг вийти з дому» – згадує останні дні життя героя рідний брат Вадим Городнюк. Вже 20 лютого вночі хлопця не стало — не витримало серце. Іван Городнюк помер на руках у матері і брата.

Вічна пам’ять.

P.S «Вибач, мене, Іване…. Вибач, що ні тоді, в понеділок, коли тебе били “беркутята”, ні тоді, коли потрапив під водомет, ні в вівторок, коли ти повернувся додому, ні вчора, коли все Березне прощалося з тобою – мене не було поруч і я не міг хоч чимось допомогти… Я просто не знав… Тільки сьогодні довідався про те, що тебе більше нема… Я пам’ятатиму, ми пам’ятатимемо. І ми вже знаємо, що будемо робити. Нехай вони не сумніваються про це, і проведуть залишок свого нікчемного життя, знаючи про це. Але не про них. Немає часу витрачатися на помсту. У нас, надто мало часу. Пам’ятаймно про того, хто віддав життя, щоб ми мали цей час і не марнуймо його! » – пише Сергій Штурхецький.