Публікація

Рецепт успіху від директора Котівської школи: «У дитину потрібно закладати любов, тоді вона усе робитиме з любов’ю»

12:35, 13 Квітня

Під час карантину саме час продовжити знайомства наших читачів з освітянами Рівненщини. Цього разу ми поспілкувалися з Оксаною Мазур, яка вже 6 років очолює Опорний заклад «Котівський ліцей» Рівненської районної ради Рівненської області. У нашій розмові директор зі справжньою материнською любов’ю відгукується про своїх учнів та колектив. Навчальний заклад вона називає «Школою успішної особистості». Тож чим живе Котівський ліцей, як утілюють принципи Нової української школи в навчальному закладі й що найперше мріє зробити пані Оксана після карантину – читайте в нашому інтерв’ю.

Оксана Мазур родом із Рівненщини, шкільні роки провела у Шубківській ЗОШ. У Рівненському державному педагогічному інституті здобула спеціалізацію «Практична психологія і правознавство». Також має диплом «Економіста-бухгалтера» Житомирської аграрної академії (нині Житомирський національний агроекологічний університет) Працювала практичним психологом в одній із Рівненських шкіл, а також упродовж майже 16 років викладала у Рівненському міжнародному економіко-гуманітарному університеті імені академіка Степана Дем’янчука. Загальний стаж роботи у галузі освіти – понад 20 років.

– Пані Оксано, те, що Ви стали педагогом: це ваша дитяча мрія чи, можливо, хтось надихнув на це?

Насправді мені важко відповісти. Я з сім’ї педагогів, але в дитинстві хотіла стати лікарем. Вважаю, те, що саме так склалося життя. Це – моя доля. В освіту я пішла працювати відразу після університету й лишилася там до сьогодні. Зрештою, можна сказати, що і моя дитяча мрія здійснилася, адже психолог – це теж у певному сенсі лікар, який зцілює душі. Також мушу сказати, що моя освіта дуже допомагає мені, як керівнику, адже працюючи з людьми завжди потрібно вміти знайти підхід до кожного

– Що для Вас найважче у роботі директора? Чи складно загалом бути керівником закладу?

Я вважаю, що в роботі керівника найскладніше – це робота з людьми. Адже ти постійно спілкуєшся з різним людьми, у яких різні долі, проблеми, характери, потреби. І якщо не брати це до уваги, дуже складно сприймати людину цілком. Адже насправді все це відображається в роботі. Якщо ти ставиш перед собою якусь ціль і хочеш її досягти, то проходиш певні етапи реалізації, які пов’язані з людиною. Аби організувати всю роботу, дуже важливо дібрати правильні слова, чітко донести інформацію, щоб тебе почули та зрозуміли.

Сказати, що це складно чи це проблема, я не можу. Коли ти працюєш у тандемі з людиною, продумуєш, аналізуєш, готуєшся до певної подачі інформації, проводиш, так би мовити, системну роботу – усе не так складно, як може видатися. На мою думку, важче нічого не робити. Мені загалом здається, що складно стає тим, хто постійно жаліється та нарікає, що тобі хтось чогось не дав, не зробив, не допоміг і так далі.

– Оксано Володимирівно, розкажіть про особливість роботи Вашого навчального закладу.

Ми не є класичним опорним закладом. У нас здобувають освіту 277 дітей із п’яти сіл, із яких лише близько 60 місцевих котівських дітей. Робота опорного закладу стала певним викликом, зокрема щодо інтеграції та адаптації всіх дітей – перетворення їх із окремих представників різних населених пунктів у одну і дружню родину. Знаєте, коли діти вперше переступають поріг великої школи, у них оченята в усіх однакові – як у маленьких зайченят, яких вигнали з нірки. І звісно, усе їх лякає, і всі для них чужі. Що б згладити ці моменти, ми відразу огортаємо особливою увагою та любов’ю всіх дітей, що до нас приходять уперше, аби вони якомога швидше відчули себе важливою частиною нашого колективу. Ми постійно розвиваємося, аналізуємо й у вдосконалюємося. Намагаємося створювати всі умови, аби дитина могла себе реалізувати.

Основне завдання для мене, аби діти у жодному разі не сприймали директора, як джерело покарання. Знаєте, як буває, за будь-які проступки говорять: «Зараз підеш до директора». У нас не так. У нашій школі я усіх дітей особисто зустрічаю і завжди наголошую: «Так, директор відповідає за порядок у школі, але він ще й твій друг. Якщо якісь проблеми, ти завжди можеш зі мною поговорити». Саме цей складник адаптації показує швидкий результат роботи, коли дитина стає нашою. Не пам’ятаю, хто з відомих сказав: «Виховуючи дітей, ми визначаємо долю нації». Погодьтеся, що дорослого не можливо змінити, якщо він цього сам не захоче. А дітки, як пластилін чи губка. Якщо закладаєш у дитину любов, вона все робитиме з любов’ю, закладаєш агресію – усе буде зі злобою і негативом. Тобто, «що посіємо, те й пожнемо».

– Що Вам уже вдалося реалізувати на посаді директора?

На це питання важко дати відповідь. Тому що я ніколи не аналізую свою роботу, опираючись на досягнення Тим більше, у роботі школи не можна говорити, що щось «мої досягнення», бо все це заслуги команди. Це спільна, кропітка та величезна, праця колективу, директора, депутатського корпусу, керівництва відділу освіти. Сьогодні можна побачити її результати, але у жодному разі я не можу приписати собі ці досягнення, чи сказати, що все зроблено за мою каденцію. Так говорити чи думати було б не чесно.

Наш заклад змінився кардинально. Мої колеги називають мене кризовим менеджером. Якщо говорити про матеріально-технічну базу, то нам, звісно, ще багато потрібно, та все ж ми достатньо забезпечені, аби проводити навчальний процес на гарному рівні.  Додам, що загалом для мене особисто змінилося все: наш колектив став абсолютно іншим, і це при тому, що у нас майже немає нових учителів. Ми навчилися  щиро та безкорисно, так би мовити, грітися один біля одного та любити один одного. До слова, у нас різносторонній та різновіковий колектив. У школі працюють пенсійного віку вчителі, яких ми тільки називаємо «наша мудрість», а юних педагогів називаємо «наша молодість». І всі ми доповнюємо один одного. Шість років тому я прийшла у цей колектив абсолютно новою людино, а сьогодні я з упевненістю можу сказати, що це мій колектив. Нещодавно закінчилася каденція на посаді директора та був новий конкурс, не взяти участь у якому я просто не мала права. Через те, що я відчувала дуже сильну підтримку від колективу і мала велике бажання продовжити розпочате. На щастя, мені вдалося пройти конкурс, і коли наступного дня я виснажена та стомлена від підготовки та хвилювання прийшла на роботу, мене в холі  дуже тепло з вітаннями й оплесками зустріла вся наша шкільна родина. Чесно вам скажу, від такої зустрічі у мене підкосилися ноги… Для мене це показник, що все роблю правильно.

– Як Ви ставитеся до Нової української школи? Наскільки втілюєте принципи НУШ у Котівському ліцеї?

Скажу, що в Новій українській школі (НУШ) мені подобається абсолютно все. Ці діти з першого класу ростуть із словом «успіх». Нові принципи освіти руйнують багато стереотипів, саме тому декому моментами важко їх осягнути. Іноді можна почути, що дітям за всіма забавками ніколи вчитися. Але це абсолютно не так. Тут, напевно, найскладніше вчителям, адже їм, аби зуміти викладати у цій новій системі, довелося піднятися до рівня дитини. Так, саме піднятися й поглянути на світ очима дітей. Заговорити з ними однією мовою, почути кожного, стати партнером і працювати, не перелаштовуючи усіх під один шаблон, а розвивати їхню індивідуальність. НУШ стимулює наших учителів до саморозвитку. Додам, що в нашому навчальному закладі ми певною мірою працювали на випередження. Зокрема, під час ремонтних робіт. Для прикладу, внутрішні роботи зроблені відповідно до вимов НУШ – стіни яскраві та різнокольорові. Також сьогодні ми на шляху завершення одного із проєктів утеплення, і тепер фасад закладу дуже теплий та світлий. І я впевнена, що зовнішній вигляд школи не такий, як у всіх, адже нам вдалося поєднати непоєднувані речі.

– На Вашу думку, яким має бути сучасний школяр?

Я завжди говорю, що найперше дитина має бути успішною. Переконана, що наш заклад налаштовує на цей успіх. Опорний заклад «Котівський ліцей» – це «Школа успішної особистості». І ми хочемо, аби діти й дорослі, зрозуміли, що успіх зовсім не в грошах, а в тому, що ти в житті можеш робити якусь справу якісно. Що ти можеш навчити і передати свої знання. Це загалом і є компетентності.

– Професія учителя, а тим паче керівника, надзвичайно складна. Як Вам вдається справлятися зі стресом? Чи маєте якесь хобі?

Скажу вам так. Можливо, для когось робота з дітьми чи посада керівника – стрес, але  для мене це не так. Таких ситуацій, щоб хотілося все покинути чи втекти, у мене не буває. Очевидно, будь-яка робота – це у певному сенсі стрес. Та я вважаю, що, допоки ти не сприймаєш будь-яку ситуацію на себе, а дивишся на неї лише як на проблему, яку необхідно розв’язати, тоді стресу немає, є дія. Звісно, буває втома та виснаження, тому я відпочиваю читаючи. Люблю багато читати. Остання книга, що потрапила мені до рук, «Радикальне прощення» Коліна Тіппінга – сучасного письменника, психолога-практика, творця методу перетворення негативних емоцій, автора популярних книг із розвитку усвідомленості. І найважливіше,  найбільше люблю проводити свій час з моїми дітками… З сім’єю. Бо вони моє життя!

– Що б Ви хотіли зробити найперше після закінчення карантину?

Найбільше я хочу зайти у нашу школу, і щоб вона була наповнена сміхом та галасом моїх дітей і колег. І найперше, я б подякувала Богу за це і сказала б усім, як я за ними скучила.

Розмовляла Інна СОБКО