Публікація

Пішов добровольцем в ЗСУ, щоб діти жили в вільній Україні

14:27, 20 Лютого

24 лютого – дата, яка докорінно змінила життя мільйонів українців. Так сталося і з Ігорем. У перший день повномасштабного вторгнення росії в Україну він шукав будь-яку можливість повернутися додому, де на нього тривожно чекала сім’я. І встиг. Уже за кілька днів будинок у Бучі, де він проживав, був знищений окупантами.

«У будинок, де ми жили, влучив снаряд і споруду повністю зруйнувало. На щастя, нікого всередині вже не було», – пригадує наш побратим.

Повернувшись додому, Ігор довго не вагався. У селі одразу зібралися добровольці – 21 чоловік. Разом вони поїхали до ТЦК та СП у Корці, де їх мобілізували.

«Нас розподілили по різних частинах і підрозділах. Для мене армія не була зовсім чужою, адже свого часу проходив строкову службу. Мене направили в інженерні війська. Так розпочалася моя служба у 23-му інженерно-позиційному полку», – розповідає сержант.

Основним завданням військовослужбовців стало будівництво фортифікацій: окопів, укриттів, оборонних споруд.

«Працювали і технікою, і вручну. Земля часто була глиниста, важка. Завдання виконували вдень і вночі: усе залежало від обставин і обстановки. Часто доводилося працювати під загрозою обстрілів», – говорить військовий.

За роки служби прийшов досвід: працювати стали швидше й ефективніше. Змінилися й самі фортифікаційні споруди – їх удосконалили відповідно до потреб різних підрозділів Збройних Сил України.

Та війна має високу ціну.

«Багато побратимів, які прийшли захищати Україну ще з перших днів повномасштабного вторгнення, загинули за ці роки», – з сумом каже Ігор.

Минулого року, після проходження військово-лікарської комісії, через стан здоров’я його перевели до підрозділу забезпечення. Сьогодні Ігор Миколайович командир відділення взводу забезпечення. Відповідає за підвезення матеріалів, забезпечення підрозділів необхідними ресурсами, допомагає з будівельними та іншими логістичними завданнями.

Військовий не приховує: втома відчувається, але одночасно розуміє, що потрібно далі боротися за волю України.

«Пішов до армії, щоб захистити дітей і онуків. Хочу, щоб вони жили у вільній країні. У мене троє дітей і четверо онуків. Усі залишилися в Україні – ніхто не виїхав за кордон. Не хочу, щоб вони на свої очі бачили те, що робить росія на прифронтових територіях. Тому й продовжую захищати. Знаєте, я майже постійно на виконанні. Підтримка рідних, їхні дзвінки та короткі розмови – це моя опора. Іноді зв’язок обмежують із міркувань безпеки, адже телефони можуть видати позиції. Але в дозволений час завжди знаходжу можливість почути рідні голоси», – розповідає сержант.

За роки служби військовослужбовець побував на різних напрямках, де разом із побратимами виконував бойові завдання.

Ігор Миколайович людина скромна і небагатослівна. На запитання про мрію відповідає коротко: «Щоб війна швидше закінчилася. І додому. Хочеться миру і спокою».

Ми пишаємося нашим побратимом, який у складний для країни час добровільно став на її захист і щодня продовжує виконувати свій обов’язок. Саме завдяки таким добровольцям Україна тримається і впевнено бореться за своє майбутнє.

РЕКЛАМА