Публікація

Ольга ШЕВЧУК: «Вірю, що жертви Небесної сотні не були марними»

09:03, 21 Листопада

зображення публікації

Уперше на київський Майдан острожанка, волонтерка Української армії, депутатка Острозької районної та міської рад трьох останніх скликань, зокрема й теперішнього восьмого Ольга Шевчук поїхала ще до побиття студентів у листопаді 2013 року. Це було одразу після оголошення тодішньої влади регіоналів на чолі з януковичем про неможливість підписання асоціації з Євросоюзом. Висловити свій протест проти дій тодішньої промосоковської влади громадська активістка поїхала разом із товаришем по партії Юрієм Олексійчуком та сімома студентами Острозької академії.

Пробувши на Майдані  зранку до пізньої ночі Ольга Борисівна біля 23 години, втомившись, поїхала до друзів, щоб переночувати і вранці поїхати додому. Одні студенти трошки раніше потягом поїхали додому, а інші пішли до друзів у гуртожитки та на квартири. На Майдані залишилося небагато людей. Вони дуже змерзли, бо тоді було сиро й холодно – пізня осінь. Громадських активістів, які залишилися на Майдані, кияни підтримували гарячим чаєм. Героїня моєї розповіді пригадує, що десь біля 18 години прибув автобус із беркутівцями. Вони вишикувалися перед протестувальниками. Постоявши деякий час, силовики повернулися до автобуса й поїхали у невідомому напрямку. Очікуючи нападу, чоловіки-протестувальники дівчат закрили «стіною», узявшись за руки. У той час до студентів приєднувалися кияни, які проходили чи проїжджали поруч. Можливо, це зупинило владу від нападу. Після того, як силовики покинули Майдан, ніхто вже не очікував штурму чи тим більше побиття. Тож на Майдані залишилася лише частина студентів.

Вранці близько 6 години Ольга Шевчук дізналася про побиття протестувальників на Майдані. Цікаво, що про це повідомили їй рівняни, які турбувалися за О. Б. Шевчук, чи й вона не постраждала від силовиків. Хвилюючись за земляків, острожанка телефонувала до студентів. Слава Богу, усі вони були в безпеці, не постраждали від свавілля влади. Злочинні дії влади викликали великий резонанс в Україні, на Майдан почали приїжджати люди. Ольга Борисівна каже, що вранці, допоки комунальники не прибрали сліди злочину, було страшно дивитись на асфальт. У багатьох місцях були помітні сліди крові, розкидані речі. Відчуваючи злість до тодішньої влади, Ольга Шевчук на кілька днів залишилася в Києві. Вона була свідком того, як наповнювався людьми Майдан, як він починався, як організовувалася сила, яка згодом «знесе» злочинну бандитську владу регіоналів, викине її на смітник історії…

– Я кожного тижня була на київському Майдані, – розповідала Ольга Шевчук. – Повернувшись в Острог, я долучалась до збору допомоги та коштів для доставки отриманої від наших земляків допомоги протестувальникам. Також організовувала доставку людей до Києва й у зворотному напрямку. Постійно на Майдані потрібна була їжа, теплий одяг. До речі, наш штаб збору пожертв був в офісі ТзОВ «Вежа» в центрі Острога, який надав покійний нині Григорій Аршинов. Він і сам передавав чимало коштів та продуктів для майданівців. Не можу не згадати й того, що він також їздив до Києва разом із дружиною й висловлював своє ставлення до тодішньої промосковської влади.

Пригадуючи 2013 – 2014 роки, Ольга Шевчук каже, що були чималі проблеми з транспортом. Автобуси не пускали, дорогою їх перепиняли міліціонери, намагаючись під будь-який приводом затримати, забрати документи, повернути назад, не випустити з Острога. Особливо проблемним було так зване корецьке кільце. Багато водіїв (переважно з Нетішина) відмовлялися їхати, проте були й такі сміливці, які попри всі перепони таки доставляли людей та все необхідне до Києва. Часто їхали об’їзними шляхами, розбитими дорогами, оминаючи пости і так добиралися до мети. У зворотному напрямку привозили додому людей, які пробули на Майдані приблизно 3 – 4 дні. Дехто міг бути більше, інші – менше. Вирушали з Острога часто вночі, людей підбирали в різних місцях, приховуючи автобус. Бувало різне.

– Мене тішило те, що на Майдані завжди був порядок, – із захопленням розповідала Ольга Борисівна. – Не було метушні, рейваху. Люди самоорганізовувалися. Кожен мав роботу. Кожен знав, що має робити, приїхавши на Майдан. Хлопці швидко йшли по своїх сотнях до командирів. Вони знали, що їм вночі треба буде йти на барикади. Одні спали, інші – стояли на барикадах, готували їсти, оберігали свою територію, слідкували за порядком та ін. Свободівська сотня відпочивала в холі та коридора 6 поверху будинку профспілок, а «Правий сектор» – на п’ятому. Ми мали спальники, матраци, ковдри. Цікаво, що в цей час працівники профспілок приходили на роботу, працювали в своєму звичному режимі. Багато хто з них приносив зранку якусь їжу – хто вареники в банці, хто борщ, інші – кашу, варення, хліб та інші харчі. На поверсі був комендант, який знав усіх людей. Вони мали спеціальні перепустки – тобто хто-небудь не міг ночувати. Він також знав, хто де є, чи не викрали протестувальника силовики та ін. Він також брав участь у розподілі людей на різні роботи, зокрема, на кухню, на барикади та ін.

Ольга Борисівна детально розповідала про кухню та побут на Майдані. Там регулярно варили гарячу їжу, чаї з імбиром, робили бутерброди. Були люди, які з підносами розносили продукти та напої. Траплялося, що в наметах лежали хворі, поранені. За ними доглядали, як професійні медики, так і не фахівці, які пройшли короткий інструктаж чи мали певні навики. Були люди, що розносили ліки, слідкували за дозами, вчасним прийомом медикаментів. Хто вперше приїжджав на майдан, йому допомагали облаштуватися.

– Пригадую, з Луганська приїхав Юрій Дробот, – розповідала Ольга Шевчук. – Він уперше був на Майдані й нікого не знав. Цікаво, що мова в нього була чиста українська, з галицьким акцентом. Я завела його до наших хлопців у Рівненську сотню. Він подружився з ними й був там до кінця Майдану. Потім поїхав на Донбас, де воював у складі добровольчого батальйону «Правий сектор» та «Айдар», пізніше став контрактником Української армії. Наскільки я знаю, тепер він уже демобілізувався, проживає з родиною в Україні, не маючи можливості повернутися у своє окуповане терористами рідне місто. Загалом багато хлопців і дівчат після Майдану пішли зразу на схід захищати Україну. Багато з майданівців, на жаль, не повернулися з війни. Багато з них поклали голови за свободу та незалежність України. Гинули патріоти й на київському Майдані. Хочу пригадати рівнянина, вірменина за національністю Жору Арутюняна. Він загинув після Жизневського, Нігояна. У нашого патріота залишилася сиротою трирічна донечка. Перед тим померла її мама, і дитина залишилася без батьків. Це дуже сумно. Також не повернулися живими й інші наші побратими, дехто отримав поранення, травми. Люди з цим не рахувалися – головна мета була, аби Україна була демократичною з орієнтацією на європейську інтеграцію. Коли приїжджаю до Києва, то аж не віриться, що там було таке пекло. Пригадую, усе було чорним, що частина Хрещатика і сусідні вулиці були побиті, що були барикади. Нині здається, ніби то був фільм. Рік і навіть більше після Майдану я була під особливими враженнями. Якось я пішла до стели, де була перша барикада, потім до будинку профспілок. Приміщення вже було відремонтоване після пожежі. Там зустріла побратима з Луганської області. Він мене пригадав, як я йому приносила ліки, коли він хворів на грип. Намет, у якому він лежав, розміщувався саме на тому місці, де ми зустрілися. Ось такі цікаві моменти трапляються в житті.

Глибоко в душу Ольги Шевчук запав спогад про те, як протестувальники рятувалися від безчинства силовиків у Михайлівському соборі Києва. Настоятель храму відкрив ворота й прийняв усіх людей і дав їм прихисток. Молодий священник почав бити у дзвони й бандити в погонах не наважилися брати приступом святиню, бо зібралося багато киян. «Це справжня Українська церква, справжня віра, це справжні священники. Частина таких патріотів пізніше пішли на фронт і як капелани, і як бійці захищали Україну від ворогів на Донбасі», – наголосила моя співрозмовниця.

Під час нашого спілкування Ольга Шевчук наголошувала на тому, що на Майдані вона знайшла багато друзів. З ними й нині підтримує зв’язки. Завершуючи нашу розмову, Ольга Борисівна просила написати те, що люди на Майдані сподівалися на зовсім інші результати своєї боротьби й перемоги. Вірилося, що Україна буде процвітати, хоча розуміли, що кожна революція відкидає країну на кілька кроків назад. Гірко, що плодами Революції гідності скористалися негідники, перевертні у вишиванках, які прийшли у владу й продовжили грабежі, як і регіонали, вчиняли корупційні діяння. У підсумку маємо розчарування народу, повернення до влади промосковських сил, реванш «перефарбованих» регіоналів. Свого часу частина з них втекла з країни, інші зачаїлися, а після перемоги «слуг» підняли голови й знову сунуться до влади…

«Я не можу говорити, що люди погані – вони розчаровані, дезорієнтовані й тому голосують за опзж, партію шарія та інші антиукраїнські сили, – зазначила О. Б. Шевчук. – Дуже хотілось би повернути віру людей у справедливість, у силу української ідеї, необхідність боротьби за свободу й незалежність. Я вірю, що жертви Небесної сотні не були марними. Щиро сподіваюся, що найближчим часом усе стане на свої місця. Ми станемо міцним, сильним і загартованим у боротьбі народом, якого ніхто не здолає. Слава Україні!»

Іван Глушман