Публікація
Оцифрована пам’ять: історії мешканців Острожчини стануть частиною найбільшого у світі архіву жертв нацизму
17:30, 10 Квітня
В Острозі завершився проєкт, який поєднав локальну пам’ять з глобальною історією. Упродовж кількох місяців музейники та дослідники збирали, оцифровували й передавали до міжнародного архіву документи та фотографії періоду Другої світової війни. Йдеться не лише про історичні матеріали, а, найперше, про людські долі — примусових робітників, жертв Голокосту, тих, хто вижив і тих, кого не вдалося врятувати.
Про те, які історії вдалося відкрити, що приховують колекції Острожчини та чому ця робота є важливою саме сьогодні, ми поговорили з координатором проєкту в Острозі Андрієм Брижуком.
Державний історико-культурний заповідник м. Острог та ГО «Після тиші» зібрали фотографії та документи періоду Другої світової війни, щоб зберегти пам’ять мешканців Острожчини про найкривавішу війну ХХ століття.
— В Острозі завершився проєкт зі збору та оцифрування матеріалів періоду Другої світової війни. Які його підсумки?
Ми завершили важливий етап роботи — зібрали, оцифрували матеріали та підготували їх для передачі до Міжнародного центру нацистських переслідувань (Арользен Архіви). Це означає, що історії мешканців Острожчини стануть частиною найбільшого у світі архіву жертв нацистських переслідувань. Особисто для мене, за суто технічним оцифруванням ховається важливий сенс — повернення голосів людям, чиї історії часто залишалися поза увагою або були витіснені з публічної пам’яті.
— Які матеріали вдалося оцифрувати з колекції заповідника?
З колекції ДІКЗО ми оцифрували значний масив документів, пов’язаних з примусовими роботами в Німеччині в роки Другої світової війни. Зокрема, це списки осіб, яких планували відправити на роботи у 1943 році. Йдеться про чоловіків і жінок 1922–1925 років народження, фактично про молодь. Окрім списків, у фондах збереглися листи та посвідки про виконання трудових повинностей, здачу м’яса, яєць та інших продуктів. Такі документи могли тимчасово звільнити людину від відправки. Тих, кого все ж вивезли, ми знаємо під терміном «остарбайтери». І сьогодні ці документи дозволяють побачити масштаби явища та конкретні людські долі.
— Чи є у цих документах історії, які вас особливо вразили?
Насправді, таких історій багато. Наприклад, у фондах є близько 80 документів щодо села Бадівка. Вони демонструють цілий процес: підготовку до відправки, звірку списків, перевірку довідок. Але в останньому документі зазначено, що коли приїхали забирати людей на роботи — всі втекли. Це дуже промовистий епізод, який показує спротив місцевої молоді. Люди не хотіли їхати, не приймали цього примусу і шукали будь-які, найвідчайдушніші, способи уникнути його.
— Ви згадували, що самі документи іноді мають несподівані деталі?
Так, і це додає їм особливої «людяності». У посвідках про виконання повинностей ми бачимо своєрідний «рециклінг» паперу, довідки писалися на звороті інших документів, як-от на топографічних картах. А в одному з документів із села Білашів використано зворот рахунку 1938 року за ремонт музичних інструментів для оркестру КОП, тобто польських прикордонників. У цьому рахунку детально перелічені інструменти: корнети, валторна, баритон, тенор, флюгельгорн, саксофон, гітара, а також роботи: паяння, регулювання, заміна деталей. Загальна сума становила 70 злотих. І ось цей документ, який колись був частиною зовсім іншого життя, згодом став носієм інформації про війну і примус.
— Як структуровані ці матеріали у фондах заповідника?
У нашій колекції такі документи систематизовані — вони зібрані в окремі папки по кожному селу Острозької громади. Це дозволяє досліджувати і окремі історії, і, що важливо, бачити ширший контекст: як саме відбувався процес мобілізації на примусові роботи, як реагували громади, які були механізми уникнення.
— У фондах заповідника є також особові історії. Чи можете поділитися однією з них?
Так, для нас це дуже важлива частина проєкту, робота з масивами документів та з конкретними людськими долями. У фондах заповідника зберігаються особові колекції, зокрема ті, що стосуються Голокосту. Напевно, однією з найбільш задокументованих історій з Острожчини є доля Василя Вальдмана. Він народився 7 травня 1930 року в селі Стадники. При народженні отримав ім’я Азріл, на честь діда по материнській лінії. Його родина була великою: батьки Мойсей і Цивля, дідусь Аврум, бабуся Бася, брат Герш та двоє братів батька. Вони жили з праці на землі, хлопець навчався у польській школі, — загалом звичайне життя, яке обірвала війна.
Після створення гетто в Острозі родину змусили переселитися туди. Уже 4 серпня 1941 року почалися масові розстріли — першими загинули дідусь і батько. Мати з двома синами втекла назад у Стадники, де їх переховували місцеві мешканці. Під час однієї з «зачисток» у сховку родини Поліщуків загинув брат Герш. Із великої родини вижили лише двоє — Василь і його мати. Вони переховувалися до 1944 року.
Після війни його життя склалося по-іншому, але не менш показово. Василь Вальдман зробив кар’єру в господарській сфері: працював директором заготконтори, у 1965 році керував будівництвом, а згодом очолив Острозький плодоконсервний завод. За сумлінну працю був нагороджений орденами і медалями. Протягом 25 років очолюване ним підприємство було одним з найкращих в Україні. У 1990 році він вийшов на пенсію, невдовзі завод фактично згорнув діяльність, про що й досі жалкують багато острожан.
Водночас він не залишався осторонь пам’яті про пережите. У 1997 році Василь Вальдман дав усноісторичне інтерв’ю, в якому поділився своїми спогадами, як свідок Голокосту. Але ця історія має ще один важливий вимір. У рамках нашого проєкту, ми зв’язалися з його родиною та отримали копії судових документів 1999 року. У них він домагався юридичного підтвердження, що його батьками були Вальдман Мойсей Абрамович та Вальдман Цивля Давидівна. Це дуже сильний особистісний вимір. Людина, яка пережила Голокост, через десятиліття змушена доводити своє походження документально. І показово, що зробити це він зміг лише після здобуття незалежності України.
— Яке значення має передача цих матеріалів до архіву в Німеччині?
Це принципово важливо. Тепер ці документи не лише збережені, але й будуть інтегровані у світову дослідницьку базу. Вони можуть бути використані істориками, дослідниками, родинами по всьому світу. Таким чином, локальна історія Острожчини стає частиною глобальної пам’яті про Другу світову війну, адже Арользен Архіви — Міжнародний центр нацистських переслідувань – це інституція, яка займається дослідженням і документуванням нацистських злочинів та переслідувань. Арользен Архіви містять понад 30 мільйонів документів, що стосуються жертв нацистського режиму, включаючи євреїв, політв’язнів, примусових робітників та інших переслідуваних груп. Це найбільший у світі архів жертв і тих, хто пережив нацистський режим і він належить до програми ЮНЕСКО “Пам’ять світу”. Арользен Архіви є важливим ресурсом для вивчення історії нацистських злочинів, що надають цінну інформацію для дослідників, які прагнуть розібратися у цій темі та зберегти пам’ять про жертв нацистського режиму.
— Чи означає завершення проєкту завершення роботи в цьому напрямку?
Навпаки — це лише початок. Ми показали, що такі проєкти можливі і що вони мають сенс. Тепер важливо продовжувати цю роботу, залучати нові матеріали, працювати з громадами, відкривати нові історії. Закликаю досліджували цю тему та звертатися до вже оцифрованої та доступної колекції.
— Чому ця робота важлива сьогодні?
Сьогодні ця робота має одразу кілька вимірів: історичний, людський і навіть безпековий. По-перше, ми досі відкриваємо «білі плями» історії. У радянський час багато тем, зокрема Голокост, історії примусових робітників, долі окремих людей, замовчувалися або узагальнювалися. А такі проєкти повертають імена, конкретні історії, живий досвід. По-друге, ми живемо в умовах нової війни. Культурна спадщина, включно з родинними архівами, перебуває під загрозою. Старі фотографії, листи чи документи можуть бути втрачені назавжди. Оцифрування — це спосіб врятувати їх від знищення. По-третє, це питання ідентичності. Через ці історії ми краще розуміємо, ким ми є, який досвід пережили наші громади, і як формувалася наша пам’ять. Зрештою, це також і про відповідальність. Ми маємо шанс зафіксувати ці історії зараз, поки вони ще зафіксовані у документах і збережені в родинних спогадах. Якщо цього не зробити сьогодні, завтра може бути вже пізно.
