Публікація

«Найбільше цінував чесність і справедливість», – Герой Небесної Сотні Валерій Опанасюк у спогадах рідних і друзів

09:50, 20 Лютого

зображення публікації

20 лютого в Україні – пам’ятний день про події, що відбувалися у 2014 році на Майдані Незалежності у Києві. Цього дня 2014 року під час Революції гідності на Інститутській вулиці у Києві силові підрозділи режиму Януковича розстрілювали протестувальників. Тоді загинуло близько ста протестувальників, яких називають «Небесною сотнею».Це був завершальний етап революції, внаслідок якого Верховна Рада відсторонила Віктора Януковича від обов’язків президента.

Громадська організація «Права ініціатива» розповідає про рівненських Героїв Небесної Сотні у спогадах родин, друзів і очевидців подій Євромайдану.

Серед полеглих Героїв Небесної Сотні — рівнянин Валерій Опанасюк. На Майдані товариші прозвали його “Тризубом” за стійку патріотичну позицію. Його дружина пригадує, як, збираючись на віче у Рівному, він залишив машину з усіма документами, поїхав, нічого не сказавши. Просто не міг спостерігати за подіями зі сторони.

Мала батьківщина Валерія – село Дюксин Костопільського району. Мешкав у Рівному, працював автомеханіком. Сестра пригадує, що з дитинства у нього було підвищене відчуття справедливості, а дружина і товариш зазначають, що Валерій був щирою та прямолінійною людиною.

Чоловік і батько

Коли Вікторія Опанасюк познайомилася із майбутнім чоловіком, він був людиною із чітко сформованим світоглядом.

  • Уже тоді я побачила, що він не просто жив своїм життям, думаючи про себе, ні. Вже тоді він був політично вмотивований. Щовечора дивився новини, хотів знати, що відбувається в країні і світі. Він думав, що кожен із нас може у цьому житті на щось вплинути і щось змінити. Коли почалася Революція Гідності, він казав, що не може бути осторонь. Кажуть “один в полі не воїн”, і Валера розумів, що якщо  і він, і кожен так буде мислити, то можна щось змінити в країні”.

Валерій був хорошим батьком, бо, як розповідає Вікторія, навчав дітей із повагою ставитися до батьків і до старших. Їхні діти звертатися до батьків на “ви”, слухали з півслова.

Донька Валерія Ангеліна пригадує:

  • Трьома найкращими рисами тата були доброта, мудрість та любов до ближнього. Батько не мав ворогів, зі всіма старався знаходити компроміс. Був хорошим порадником, адже знав як діяти в тій чи тій ситуації, до нього завжди прислуховувались багато людей.

Валерій був компанійською людиною. Він вмів зібрати і організувати  людей. Дружина згадує, як Валерій щороку організовував для сім’ї і друзів поїздки по гриби. Також він дуже полюбляв рибалити й час від часу їздив з друзями, щоб відпочити і подумати. Приїжджаючи додому він казав: “Я знаю як вчинити. Я сів, я подумав і зрозумів, що так буде краще… ”

Майдан

На Майдані Валерій Опанасюк був із 1 грудня 2013 року, коли там зібралося близько мільйона людей.

  • Найбільше цінував чесність і справедливість, можливо саме тому його неможливо було втримати вдома, коли він бачив по телевізору як б’ють студентів, – ділиться Ангеліна.

Розповідав багато цікавого, коли приїжджав додому. Майдан для нього був другою домівкою. «Там особлива атмосфера, ти як приїжджаєш туди, відчуваєш єдність» – казав він. «Там не лише українці, а й люди інших національностей. Без слів ми розуміємо бажання та сенс Майдану. Ти приходиш і робиш те, що потрібно. Тебе ніхто не просить, але ти стаєш і робиш…»”

Товариш Валерія Володимир Радзієвський – учитель. Він розповідає, що мав змогу їздити на Майдан на вихідні і одного разу, коли повертався додому, познайомився з Валерієм.

  • Ми з ним розговорилися, обмінялись телефонами, і перед тим як  їхати, я вже дзвонив до Валери. Мені здається, що завжди коли я йому дзвонив, він вже був там, у Києві. Я зазвичай питав, що потрібно купити і майже завжди, коли я їхав наші вчителі збирали гроші і ми їх передавали у намет.

Вікторія не могла сказати чоловіку: “Не їдь”. Вона знала його думку, а він знав, що має бути присутнім на Майдані. Коли у Рівному щодня відбувалися Народні віче, Валерій туди постійно ходив.

  • Я до кінця не знаю, що його побуджувало, але його це дуже хвилювало, він вболівав і переживав. Він розумів, що це шанс щось змінити, відстояти європейське майбутнє, – каже Вікторія.

У лютому стало відомо, що поранених хлопців з Майдану клали в лікарні, звідки потім їх кудись забирали невідомі. Валерій з іншими чоловіками організувалися, щоб чергувати у медзакладах.

Володимир Радзієвський пригадує, що після одного з таких чергувань вони поверталися до наметів і дорогою зустріли беркутівців, яким Валерій сказав: “Хлопці, пора вже на наш бік переходити”. Підбігла якась місцева жінка і почала кричати, щоб не чіплялися до хлопців, які на службі. На рівному місці виник конфлікт… Але тоді все оминулося і чоловіки благополучно повернулися до палаток.

Після чергування в лікарні Валерій зателефонував Вікторії, сказавши, що захворів, і має температуру під 40.  Вона спершу пропонувала йому звернутись до медиків у самій лікарні, але невідомі могли забрати і його. Дружина скинула кошти на дорогу додому, і він приїхав. Виявилось, що у Валерія запалення, яке той лікував близько тижня.

За 5 днів Валерію покращало і поки він був вдома, навіть встиг із братом поставити огорожу у дворі. 18 лютого, коли дружина пішла на роботу, Валерій поїхав на чергове Народне віче у Рівному.

  • Я не знала, що відбувалося тоді на Майдані і, прийшовши додому, діти сказали, що прийшов татів друг, і вони кудись поїхали. Минула 19, 20, 21 година вечора, а його немає. Я дзвоню: “Де ти?” Як виявилося, він залишив мені машину з усіма документами, а сам поїхав у Київ.

Володимир Радзієвський каже, що того вечора спостерігав за подіями на Майдані і раптово сказав дружині, що напевно поїде у Київ. Коли у нього вже була зібрана сумка, зателефонував Валерій, який сказав: “Володю, їдемо”. Валерій попередив, що залишить машину у центрі, і тоді можна вирушати. Їх довезли до Києва, де вони пересіли в машину місцевих хлопців. Ті попередили, що на Майдані – армагедон.

Напередодні пройшли бої біля Верховної Ради, тоді в наступ кинувся беркут, але майданівцям вдалося його зупинити. Профспілки горіли, чулися вибухи…

20 лютого – переломний день для України і сім’ї Опанасюків

  • Ми приїхали вночі і весь ранок з Валерою прибирали, виносили каміння і воду. Наступного дня було затишшя. Вночі я чергував, а рано-вранці почалася сильна стрілянина, і нас вишикували. Молодий хлопець, який нами керував, сказав триматися разом, а якщо роз’єднаємося – орієнтуватися на сцену.

Вони з Валерієм пішли по воду. Потім побігли вдруге, Валера побіг з Володимиром, але десь на півдорозі Володимир зауважив, що його немає. Як виявилось, Валерій побіг у самісінький центр:

  • Пізніше з відео я бачив, що вже були перші вбиті, а Валера взяв щит і побіг вперед на Інститутській. До намету я повернувся о годині 5-6 вечора. Була робота, ми щось з хлопцями носили, а я і не подумав, де Валера. Потім ввечері спитав одного з керівників намету. Пізніше ми вишикувались, були вечірні об’яви і вже тоді керівники сказали про підозру, що Валера загинув ще з кількома рівнянами. А вже вранці інформація підтвердилася”.

Остання розмова Ангеліни з батьком відбулася 19 лютого. Вона згадує як  запитала:

– Тату, а Януковича вже не буде наступного року?

Сміючись, він відповів:

– Доцю, його вже в цьому році не буде.

Дружина Вікторія 19 лютого протягом дня ще спілкувалася з чоловіком, а 20 зранку не могла додзвонилася. Близько 10 години їй зателефонувала  сестра Валерія, і плачучи сказала, що його вже немає. Того дня сестра подзвонила на братівтелефон. Слухавку підняв поліцейський і сказав більше не телефонувати, мовляв, ця людина загинула. Телефон відключили і потім вже використовували в прокуратурі…

  • Таким чином ми дізналися, що його немає. Я не могла повірити, бо документів у нього не було, то як вони могли знати, що це він. Думала, що це може якась провокація. Я пішла на майдан до палаток, де мені порадили звернутися в народний дім. Я пішла туди, взяла його права, ID картку, вони їх відсканували і послали на МайданSOS. Як виявилося, в народному домі вже знали, що він є загиблим, але ніхто не наважувався мені сказати це в очі. Я до вечора сиділа, щоб дізнатися як бути далі: їхати в Київ чи ні… О 21 годині сказали не сидіти, йти додому до дітей. Вдома зателефонували з МайдануSOS і сказали: “Ви присядьте…” І після цих слів я все зрозуміла.

Прощання з героєм

Прощання з Валерієм Опанасюком та ще двома героями Небесної Сотні відбулося в неділю, 23 лютого 2014 у Рівненському драмтеатрі.

Вікторія пригадує:

  • Мені стало зле, і я вийшла в туалет умитися. Дивлюся у вікно, на натовп, а там яблуку ніде впасти. Мене пройняла така глибока любов до рівнян. Наш народ такий – потрібно дати можливість зрозуміти, що і як змінювати. Тоді люди стають гуртом. Я тільки можу подякувати за те, як вони підтримували кожну людину. Вся ця підтримка й увага насправді не давали думати про погане, відволікала й допомагала триматися разом.
  • Чотири години ми були в драмтеатрі, люди приходили подякувати героям. Тисячі людей заповнили майдан. Я ще ніколи там не бачила такої кількості людей. Приходили незнайомі люди, плакали, кричали – все як у тумані. До кладовища в «катафалці» ми їхали годину. Велика кількість людей йшла за автобусом, кричучи: «Герої не вмирають!» Сумно згадувати ті події, але я пишаюся ним, він мій ГЕРОЙ! Я дякую йому за те, що він був одним із тих, хто дав початок новій історії та залишив глибокий слід у наших серцях!», – згадує Ангеліна.

 

Життя сім’ї після смерті Валерія

  • Після смерті тата, наше життя стало зовсім іншим. Перші два роки ми жили,ніби зомбі, бо не бачили ні радості, ні сенсу життя. Ми мали лише одне запитання: «Як жити далі?». Насправді це були дуже важкі періоди, – згадує донька Валерія Опанасюка Ангеліна.

Дружина Вікторія розповідає, що після цих подій до їхньої сім’ї була дуже сильно прикута увага журналістів. Настільки, що жінці не давали ні спати, ні жити, постійно бурлили біль всередині.

  • Впродовж років я зрозуміла, що те, що мене смикали, не давали в собі замкнутися, можливо, й дало пережити цей момент відчаю.

Тоді один із рівненських підприємців допоміг родинам усіх трьох Героїв Небесної Сотні отримати земельні ділянки та побудував будинок родині Валерія Опанасюка:

  • Дуже багато людей просто приходили і допомагали. Один рівненський підприємець просто привіз нам вікна для будинку, інший житомирський підприємець забезпечив черепицею для даху, здолбунівський підприємець надав цеглу. Люди простоприходили і допомагали. Хтось носив цеглу, хтось передавав відра з сумішшю, приходили хлопці з християнського реабілітаційного центру і допомагали робити кладку будинку… Таким чином, фактично наш будинок побудований “зі світу по нитці”. Зараз ми вже у ньому проживаємо і я дуже дякую людям, що відгукнулися”.

Чому досі триває суд?

Впродовж семи років після Революції гідності триває суд над підозрюваними у вбивстві рівненських Героїв Валерія Опанасюка та Георгія Арутюняна.

Вікторія Опанасюк розповідає:

  • Вже впродовж семи років справа не закрита й затягується в розслідуванні. Немає політичної волі на справедливе розслідування. Чому так? Мені невідомо.

Після приходу до влади Зеленського, винних обміняли на полонених українців.

  • Я була в Київському апеляційному суді, суд тривав 2 дні, адвокати боролися проти цього, але видно це було політичне рішення президента. Ми 30 числа дізналася, що готувався обмін і у суді верхівка робила все, аби винести рішення і випустити людей, які масово вбивали. Це було без вироку суду, їх випустили під особисте зобов’язання, а тепер обвинувачені не з’являються на суд. Те, що відбулося – це ґвалтування судової системи. Як далі буде, я не знаю. Ми не втрачаємо надії, ми будемо боротися до останнього. Я думаю, що це вже політичний суд іде. За законом, їх не мали права випустити.

Дарина ШЕВЧУК