Публікація

Лєна Ровенська: «На Майдані я зрозуміла, що українка»

10:14, 06 Січня

Олена Миронець – рівнянка, яку містяни більше знають як Лєну Ровенську, волонтерить із 2014 року. Жінка здолала шлях від «я поза політикою» до подій 18 лютого 2014 року в Києві. Журналістка Горинь.Інфо поспілкувалася з пані Оленою про відмінність росіян та українців, про родичів із росії та про бажання щось робити для нашої держави.

«До свиданья, наш ласковый мишка!»

Я з дитинства була досить самостійною, оскільки батьки розлучилися, коли мені було 3 роки. Змалечку займалася спортом, тому багато їздила Україною та росією.

Яскравим спогадом змалку була Олімпіада 1980 року і пісня «До свиданья, наш ласковый мишка!». Той ведмідь завжди асоціювався в мене з дитинством. І тоді я точно не вбачала там політичний підтекст.

У Рівному навчалась у російськомовній школі, адже на той час тут було більше російськомовних шкіл. Удома також спілкувалася російською. І хоча в школі я знала історію на «відмінно», не можу сказати, що сильно в неї заглиблювалася. Усе ж значно пізніше я усвідомила, що те, чого нас учили, було просякнуто ідеологією. І ми в тому жили та не бачили якихось викривлень реальності. Навпаки були певною мірою ідейні.

Одразу після школи я поїхала на Далекий Схід. У росії у Владивостоці я прожила 15 років. Працювала на пасажирському пароплаві, і це була цікава робота. Мала там багато друзів. Ми тоді просто жили, працювали, їздили закордон.

Першою країною, яку я відвідала на пароплаві, був Сінгапур. Ураховуючи, що в нас тоді був суцільний дефіцит, я потрапила в місце, де очі розбігалися. І пригадую, як зайшла в якусь крамницю, набрала всякої всячини й мені не вистачило грошей. Я сиділа та плакала.

Після ми поверталися в Южно-Сахалінськ, Холмськ (дуже сірі та депресивні регіони в той час, хоча я не вважаю, що Рівне тоді було європейським містом). Але різниця між нами (росіянами та українцями. – авт.) полягала в тому, що ми завжди старалися щось робити. Ми завжди хотіли дізнатися більше та чогось прагнули, а їм це прагнення не характерне. Не буду заперечувати, що й серед них були цікаві люди, з якими було про що поговорити. Тоді ми не обговорювали політичних тем.

Ніколи не приховувала, що я з України. І не вважала це чимось поганим. Можливо, тому, що це припало майже на кінець існування Радянського Союзу. Те, що ми з України, вони тоді сприймали як те, що ми добре живемо. Навіть зовнішнім виглядом ми вирізнялися серед місцевих дівчат, бо елементарно намагалися пошити собі якусь сукенку.

Тоді в росіян було декілька стійких уявлень про українців, а саме: «якщо ти з України – то ти добра», «якщо зі західної України, то бандерівка» і як поїдеш у відпустку, то «привези сало і самогонку».

1991 року, коли відбувся Путч, ми відверто не розуміли, для чого це роблять. Можливо, тому, що  тоді була в Росії, я не застала і не відчула на собі того патріотичного піднесення  моменту, коли наша держава ставала незалежною.

Після повернення додому я продовжувала вважати, що Росія веде правильну політику. Певною мірою я, можна сказати, підтримувала те, що називали «русским міром».

«Лєно, ти що бандеровка чи фашистка?»

Зміни почала відчувати після Євромайдану. У мене була подруга з Росії. Ми знали все одна про одну і були, як сестри. Тоді ми  спілкувалися з нею в «Однокласниках». Вона розповідала, як їздила в Севастополь, а після у Львів. І вона зі захватом описувала свої емоції від перебування в «Криївці». І все було класно.

Коли почалася «Революція Гідності», вона написала, що не розуміє, для чого ми це робимо. А коли забрали Крим, сказала: «Лєно, ти що бандерівка чи фашистка?» Вона почала насаджувати мені їхні наративи про те, що «Крим – це Росія», «що Хрущов подарував Крим Україні» і таке інше.

Відверто, ми розуміли, що більшість людей у Криму говорили російською. І місцеві любили, коли до них приїздили росіяни, адже в них були гроші. Я була на півострові, коли там ще базувалися російський і український флоти. Між ними вже тоді була очевидна прірва. Навіть візуально українські моряки виглядали пригноблено. І це був яскравий приклад, коли меншовартість, яку нам насаджували, спрацювала.

З усіх друзів, яких  я вважала друзями в росії, мене підтримала лише одна людина. Цей чоловік сказав, що ми мусимо як нація йди своєю дорогою і нікого не слухати.

Коли почалися протести, я сиділа і плакала біля телевізора, але в один момент усвідомила, що в цьому немає ніякого сенсу. Я цілий тиждень торгувала на ринку. А в неділю сідала в маршрутку та їхала в Київ.

Коли вперше приїхала на Майдан, то зрозуміла, що мені тут комфортно і не страшно, на відмінно від того стану, який у мене був перед телевізором. Я була там два дні. Спілкувалася з людьми, допомагала готувати їжу, прибирала, ходили в «розвідку» до Банкової. Я кожну неділю старалася їхати туди, бо там було багато цікавих людей, із якими я б не могла поспілкуватися в іншому місці. І мені було вільно з ними.

На Майдані я зрозуміла, що українка. Не можу сказати, що в мені цього зовсім не було, але певно це все ж це пригнічувала пропаганда. Пригадується, як прилітала в москву в аеропорт і бачила ставлення до українців. Знаєте, зчитувалось таке «ви хороші, но недалекі».

Добре пам’ятаю події 18 лютого 2014 року. Тоді я домовилася зі знайомими, що приєднаюсь до мирної ходи до Верховної Ради. Я поселилась у Жовтневому. Уранці приєдналася до ходи. І там насправді була величезна кількість людей. І всі були надзвичайно піднесені та щирі у своїх діях і відчуттях. Тоді дивно було чути від родичів, які перебралися в росію, що ми там заробляли гроші. Особливо від тих, кого я з малого вигляділа.

Коли принесли першого загиблого, я навіть не зрозуміла, що трапилося, – усі навколо плакали. Потім почався хаос. Я втратила зв’язок зі знайомими, оскільки тоді повністю вимкнули мережу, щоб люди не могли зідзвонюватись. Побігла шукати їх на Інститутській. Пішла за людьми й побачила перші протистояння з «Беркутом». У мене був ступор. Почалася метушня, я встигла вискочити крізь хвіртку біля верхньої барикади. Після чого мене разом зі жінками та підлітками звідти евакуювали. Я тоді ще загубила документи, які потім мені все ж повернули.

Я досі не можу собі пробачити, що я звідти пішла. І з того моменту я відчула, що маю щось робити. Щось, що буде приносити користь. Наприклад, волонтерити.

«Для волонтерів усі українські військові однакові, бо вони наші всі»

2014 року в Рівному було дві основні волонтерські організації – це ДАР і РУЄВИТ. Був момент, коли ці дві організації могли б об’єднатися, але не склалося. Спочатку я ходила плести сітки недалеко від свого дому, а пізніше почала співпрацювати з РУЄВИТом. Ось так усе почалось і триває досі.

Тоді роботу з сітками та кікіморами очолювала Наталка Гордійчук. На жаль, вона померла 3 роки тому. Ми навіть робили кікімору для Аміни Окуєвої. І кожній кікіморі ми давали ім’я. Її була «Пантера».

Для волонтерів усі військові однакові, бо вони наші всі. Але в кожного все одно є хтось, до кого тягнешся більше. 2014 року я через інтернет познайомилася з хлопцями з батальйону «Дніпро-1».  І там була п’ята рота, у нас із ними дуже теплі взаємини. Туди входили чоловіки з Донецької, Дніпропетровської та Луганської областей, домівки яких були в окупації. Вони, до речі, перші військові, які приїхали в нашу «Червону калину». Ми організували для них святкування Нового року.

Була одна історія, коли наша волонтерка знайшла Ванічку. То був чоловік зі села, який не мав жодного спорядження, і ми шукали для нього все: бронік, форму, берці. Коли він до нас прийшов, то ми побачили низенького чоловіка приблизно 40-ка років. Нам треба було зробити його фото в споряджені, то бронежилет був у рази більший від нього. Як то кажуть,  хотілось його обійняти та плакати. А потім ми дізналися, що цей Ванічка виніс на собі трьох хлопців. Навіть не знаю, де він зараз.

Важко прощатися з хлопцями. Коли я їздила на похорон одного бійця з «Дніпро-1», то поставила собі певний бар’єр, бо психологічно дуже важко реагувати на кожну смерть, бо можна просто здуріти. І насправді важко знайти баланс у цьому всьому.

На жаль, за цих 9 років наше суспільство трохи хвилеподібно ставилося до військових. Спочатку піднесення і максимальна підтримка, а потім – байдужість. І багато хлопців важко це все переживали, і не могли себе знайти. Я  бачила, як розпадалися сім’ї, як учились жити люди, які повернулися з полону. Вони часто казали, що там життя більш справжнє, ніж тут. Але ми працюємо і стараємось знайти методи, щоб їм допомогти й підтримати.

Так само варто розуміти, що ми мусимо бути сильними, і розуміти, що є люди, яким важче. Звичайно, усім без світла не просто, але є люди в тому ж Херсоні, які сидять без світла, без води, без тепла, але цінують те, вони «без кацапів». І ми мусимо це цінувати, і підтримувати одне одного.

2015 року в Польщі я познайомилася з нашими українками, з якими тепер організовуємо акцію «Свято без тата».

Галя з Вікою – українки, які живуть у Польщі та працюють при посольстві. Вони щороку організовували акцію для дітлахів, батьки яких загинули. Я познайомилася з дівчатами на першу річницю Євромайдану в «Українському домі» при посольстві. Я хотіла привітати зі святом діток двох загиблих військових і дівчата сказали, що вони якраз таке організовують і допомогли мені. Після того ми почали спілкуватися і співпрацювати. Наш посол Дещиця і його сім’я та й все посольство загалом активно підтримують акцію з самого початку. І оскільки вони мене знали особисто і знали, що я волонтерка, то зробили мене головною представницею в Рівному.

Найбільше проблемно було знайти списки загиблих. Ми тоді всі об’єдналися і працювали задля чогось спільного. З часом ми розширили список і туди почали вносити родини загиблих, добровольців, багатодітні родини та тих, хто має офіційні поранення. Подарунки нам передавали вже підписанні. Поліціянти допомагали розвезти ці подарунки. Була ситуація, коли поліціянти зупинили ветерана, щоб передати подарунок для дитини. У цьому році ми хочемо зробити щось масштабніше – акцію, яка б стосувалася всіх діток, бо ж по факту постраждали всі.

У нашому суспільстві ще багато викликів, із якими нам доведеться зіштовхнутися, але все ж зараз ми маємо бути сильні та небайдужі, а ворог у будь-якому випадку впаде, бо добро завжди перемагає.

Лілія Помернюк

РЕКЛАМА