Публікація

«Леміш», «Гончаренко», «Сергій», «Лиман» та інші

22:51, 01 Жовтня

Член ОУН Дмитро Штокало залишив цікавий спогад про кілька січневих днів сорок четвертого у Дермані, який назвав «Свята на Запоріжжі»[1]. Себе у нарисі він подає як «Степана». Як видно з авторського тексту, написаний він через два роки, після тих бурхливих подій. Дмитро згадував у нарисі трьох чарівних дівчат, яких зустрів у Дермані – «Дору»-Теодору Бухало, «Уляну»-Уляну Крюченко та «Наталку» (ідентифікувати її не вдалося). Особливо, запам’яталась йому Теодора Бухало – «мадонна цвітучого саду», яка так поетично і яскраво у розмовах описувала весняний Дермань, щебет солов’їв та квітування садів. Запрошувала Дмитра приїхати у травні і він це пообіцяв, але воєнна хуртовина розкидала їх на далекі відстані один від одного. Автору пригадувалося, що зійшлись у волинській хаті на Водохреща впливові керівники ОУН та УПА: командир УПА-Південь та керівник підпілля на Східних українських землях Василь Кук-«Юрко», пропагандист Йосип Позичанюк-«Шаблюк», член проводу ОУН Омелян Логуш-«Іванів», комендант запілля ОУН на ПЗУЗ Ростислав Волошин-«Горбенко». Вони обговорювали ситуацію, пов’язану з наближенням фронту та переходом загонів УПА і всього підпілля ОУН у нову, підрадянську дійсність. Атмосфера, що панувала тих святкових днів у хаті Архипа Бухала, була щирою і невимушеною. Раненько всі рушили до колодязя, що побіч Дерманського монастиря, де зібралася багатотисячна маса народу та вояцтва УПА, чекаючи Водосвяття. У кінці урочистої Служби Божої почесний відділ дав сальву вгору, нагадуючи всім, що шлях до свободи завжди тяжкий і скорпени кров’ю борців. Далі були вітання і святковий обід на Запоріжжі.

22 січня чисельний загін червоних партизанів наскочив на Мости, Бущу, Будераж та інші села. Захопив у полон 22 місцевих повстанців. Шістьох з них одразу було розстріляно. Дмитро-«Степан», згадує, що у Будеражі загинув колишній майор Червоної армії «Бурлаченко», вбитий трьома пострілами у потилицю. Його поховали на місцевому кладовищі. «Степан стояв з Уляною мовчки над трупом і мовчки віддавав військову честь старшині Повстанської Армії»[2]. А ввечері знову всі зійшлися до хати Архипа. Біля столу зібралися В. Кук-«Юрко», Дора, Уляна, Наталка, «Степан» та ще приїхав Р. Волошин-«Горбенко».

Уляна Крюченко заспівала відому всім пісню «В степу під Херсоном», яка навіяла чимало тривожних думок присутнім. «Задумалися усі, і в цю тишу раптом чітко увірвалася близька канонада. Мовчанку перервав командир Горбенко:

– Завтра, післязавтра – тут прийдуть большевики. Шкода, що ти, Степане, не приїхав до нас раніше. Був би побачив багато цікавих речей. А так, під цю пору УПА розпорошується, щоб дати змогу фронтові перекотитися, а опісля вирине з запіллі знову й продовжуватиме почате… А втім, як воно в нас, ти в загальному бачив. Знаєш, ми вже побоювалися, що між 6-ма розстріляними біля Мостів є і ти, бо тоді розстріляли одного козака, дуже подібного до тебе. Іванів хотів уже вислати людей, щоб відкопали розстріляних, і щоб тебе, коли ти між ними, по-людському поховати. На щастя, не треба цього було … Але ти, все ж таки, маєш велике щастя, що вийшов ціло з тієї халепи»[3].

З присутніх ніхто не знав, що майбутня дружина Василя Кука, уродженка Дніпропетровщини Уляна Крюченко-«Оксана» прибула по зв’язку на Волинь 1 січня 1944 року. Вона дісталась у село Ільпінь Здолбунівського району до зв’язкового «Гордієнка», який привіз її у село Дермань, де її вже чекав «Юрко»-«Леміш». У квітні та травні 1944 року, за його завданням, Уляна двічі залишала гостинний Дермань, рушаючи в небезпечні мандри до Дніпропетровська та Кривого Рогу. Там вона намагалась встановити зв’язок з місцевими осередками ОУН[4]. Уляна під ім’ям Софія проживала певний час у хаті Архипа Бухала та його сестри Федори. Колишній член проводу ОУН М. Степаняк-«Сергій» кількаразово теж був там. Потрапивши до рук НКВС, він стверджував, що знає Архипа Бухала та його сестру Федору. Вони надавали свій дім для проживання Василю Куку-«Лемішу», де той зустрічався зі зв’язковими, серед яких найбільш помітною була Уляна. Сам Степаняк проживав у хаті Семена Андрощука[5], син якого перебував в УПА. Пізніше чекісти на допитах будуть вибивати з Теодори Бухало словесні портрети несподіваних квартирантів.

«Леміш», маючи багато організаційної роботи, часто роз’їжджав, а Уляна Крюченко постійно мешкала у Дермані. Зустрічались вони у селі Майдан та Гурбенському лісі. Восени 1944 року В. Кук з великою кількістю учасників ОУН, відчуваючи, що Дермань опинився під прицілом радянських каральних органів, перебазувався на Тернопільщину у Бережанський район. Зв’язкові забрали Уляну Крюченко з Дерманя щойно у січні 1945 року[6]. До речі, вони одружились 1944 року чи не в самому Дермані. Цікаво, що чекісти, які так масштабно прочісували село протягом 1944 року, не змогли виявити дружину «Леміша» і захопити її. Василь Кук був добрим конспіратором і його оточення довший час не здогадувалось про те, що зверхник одружився. Про свою жінку він написав Роману Шухевичу щойно 1948 року, коли вона потрапила у руки МДБ.

21 грудня 1944 року Бухало Теодора Трифонівна, 1918 року народження, розповіла слідчому НКВС, що рік тому до її хати завітало троє невідомих, озброєних автоматами та пістолетами. Один з них сказав, що його звати «Юрко»[7] і він зупиниться у цій хаті на кілька днів. Йому було виділено окрему кімнату. До нього кілька разів приходили: «Горбенко»[8] (років тридцяти, з Волині, середнього зросту, світлорусявий), «Сергій»[9] (років під 50, дуже інтелігентний та освічений чоловік, галичанин), Г. Кучерук-«Буйний» з Дерманя Першого, «Софія»[10] (молода дівчина, середнього зросту, шатенка, родом зі східної України), «Кальба»[11] (років 35, високий, брюнет, родом зі Східної України, служив у Червоній армії, втік з німецького полону)[12]. Останній раз В. Кук-«Юрко» завітав до Архипа Бухала у квітні 1944 року, побув близько години, збираючи особисті речі і більше не приходив. Вже у 90-их роках ХХ-гостоліття Т. Бухало, згадуючи минуле, зазначала, що «Леміш» з’явився весною і наказав братові Архипові відвезти його з охороною у ліс[13]. Коли вони під’їжджали до лісового масиву, то низенько кружляв літак. Очевидно, це було напередодні Гурбенського бою, коли енкаведисти проводили авіаційну розвідку, розшукуючи місця базування загонів УПА.

Наприкінці липня 1944 року Внутрішні війська НКВС вдруге після Гурбенських подій проводили посилене «прочісування» південної Рівненщини у пошуках повстанців. 30 липня у Верхівському лісі червоноармійцям здався працівник референтури пропаганди Воєнної округи «Богун» Д. Паламарчук-«Лиман»[14]. З його свідчень дізнаємось, що після Гурбенського бою він перебував при різних відділах УПА і підтримував зв’язок зі своїм керівником – окружним політреферентом «Миколою»-«Середою». Тоді ж познайомився з колишнім шефом політичного штабу ВО «Заграва» Д. Худенком-«Хмарою», який теж опинився на південній Волині. Згодом «Хмара» і «Лиман» по зв’язку, за наказм «Середи», прийшли у село Дермань, де певний час сиділи без конкретних завдань. Усім необхідним їх забезпечував станичний «Андрій». Через деякий час, на прохання «Лимана», їх переводять у інше сховище, яке було на кутку Запоріжжя, у господарстві місцевого селянина Самчука.  Д. Палмарчук якось почув від місцевих жителів, що у селі продовжував діяти «картографічний інститут», хоча його керівник «Козак» загинув. Згодом виявилось, що картографи перебрались у каменоломні (Турецька гора) і мають завдання якнайшвидше забезпечити картами ті загони УПА, які йдуть на схід.

1 липня на Запоріжжя прийшов зв’язковий і перевів «Лимана» та «Хмару» на куток Залужя. Там їх зустрів «Середа» і сказав, що для них у лісі вже є невелика робота, яку вони мають зробити негайно. У лісовому масиві всі розташувались у куренях, а «Лиман» намагався з уривків розмов зрозуміти,  що тут відбувається. «Хмара» отримав матеріали про Гурбенський бій і мав їх опрацювати, щоб виготовити на їхній основі невелику книгу. Д. Паламарчук, який займався коректою текстів, кілька разів бачив невідомого «Ле» і зрозумів, що це якийсь керівник з Галичини.  У той час йому доручили перекладати листівку «Червонармійці-тиловики» на російську мову. Одного разу, коли увесь політичний осередок «Середи» міняв місце розташування, усі по черзі несли чийсь наплічник. Спочатку його ніс кухар «Повільний», за ним зв’язковий «Діброва», потім черга надійшла до «Лиман». «Лиман» вдавано почав бурчати, що тут хтось покинув свої речі і носи замість нього. «Середа» натякнув йому, що це речі того, хто написав «У новій дійсності». Згодом прийшов і сам господар злощасного наплічника. Це був високий чолов’яга, який назвався «Сергієм».  Він спочатку вдавав, що є підвладним «Середи», але якось прохопився і зробив тому кілька зауважень. «Лиман» зрозумів, що насправді все по-іншому: «Середа» підпорядковується «Сергію»[15].

Одного ранку «Середа» та «Сергій» кудись зникли на цілу добу, хоча кілька тижнів до того нікуди від групи не відходили. Користуючись відсутністю керівника, «Лимана» тричі ходив самостійно до колодязя, що був у яру Чорного лісу, де він побачив змучених кавалеристів, які поїли коней. З розмов зрозумів, що прийшли вони десь зі сходу чи не від самого Дніпра. «Увечері прийшов «Середа», але не надовго. Дещо порозмовляв з «Прометеєм» (шеф зв’язку) і знову кудись пішов. Відійшовши метрів 50 від табору, він зупинився і подав умовлений звуковий сигнал «пс». У відповідь вийшов невідомий, озброєний автоматом. Я його бачив вже кулька разів у «Середи», оскільки він приносив пошту, газети, різні пакети від «Ле». Разом вони швидко закрокували  у напрямку Бущанських хуторів. Ймовірно, «Середа» пішов до «Ле». На третій день «Середи» теж не було… Неподалік від нас сиділи якісь чоловіки. У їхній компанії перебував, перевдягнутий у дрантя старця, шеф генерального штабу УПА, колишній петлюрівський полковник Ступницький[16], який мав псевдонім «Гончаренко» зі своєю охороною з 3-ох вояків. Увечері повернулись «Середа» та «Сергій». Довго про щось між собою розмовляли… це було приблизно між 18 і 24 липня… «Сергій» відправив друкарку у кущі і вона щось там друкувала. Підходити до неї було заборонено. Біля неї постійно перебували «Середа» і «Сергій»[17]. «Середа», коли друкарка завершила роботу, дав «Лиману» для ознайомлення кілька сторінок машинопису, де мова велась про формування нової політичної течії у середовищі ОУН під назвою Народно-визвольна революційна організація (НВРО). Але цілого тексту не показував.

Незабаром від своїх розвідників «Середа» отримав інформацію, що, ймовірно, у Дермані та навколишніх лісах буде облава. 28 липня працівників свого осередку він відправив у заздалегідь підготовані криївки. «Лиман», «Хмара» і ще одна дівчина знаходились разом у одній з таких криївок. Вони чули тупіт, якісь крики на горі. У обідню пору червоноармійці наблизились до їхнього сховища і Д. Паламарчук відкрив люк та покликав їх до себе. Його одразу відвели до командирів і там він назвав своє дійсне становище в ОУН та сказав, що покаже сховища, де сидять дуже важливі оунівські керівники. «Пішли до «сергійової» криївки, вона була відкрита, харчі розкидані та розсипані. Солдати сказали, що звідти не виходили бандерівці і вони закидали їх гранатами. Потім забрали папери. Там залишилося тіло високого чоловіка. Це був «Сергій». Тоді я взяв солдатів і показав, де шукати, розкопувати сховище, у якому перебував шеф генерального штабу УПА… полковник Ступницький-«Гончаренко». Потім з лейтенантом Сафроненко ми пішли знову до бункера «Сергія». Я хотів переконатись чи він дійсно загинув. Підійшли, чую стогне»[18]. Тоді «Лиману» наказали витягнути його на гору і віднести до криниці. Через хвилин 5 був відкритий люк криївки, де переховувався «Гончаренко», але він зі своєю особистою охороною почав відбиватись, а коли зрозумів, що це кінець, то підірвав себе гранатою. За іншими даними криївку теж було закидано гранатами і Л. Ступницькому від вибуху відірвало ногу[19]. Після цього «Лиман» запропонував військовим піти ще в одне місце, де були сховані два радіоприймачі, друкарська машинка і рація, але було вже темнувато і командир сказав, що ніколи цим займатись. «У Дермані я зі старшим лейтенантом Соловйовим пішов до скали і показав, де сиділи співробітники картографічного інституту. Їх, їхні інструменти та незавершені карти  дістали солдати»[20]. Це ж підтверджують захоплені картографи, зокрема, Кравець Волдимир-«Вовк» з села Марушино Млинівського району, який з осені 1943 р. працював у групі картографів, серед яких були «Яр», «Борис», «Сергій», «Блакитний» та «Орлик». 31 липня 1944 року він та його товариші переховувались у печері Турецької гори. Туди підійшов «Лиман» і сказав, щоб вони вилазили. Коли хлопці вийшли на поверхню, то там їх вже чекали солдати-енкавеисти і всіх захопили у полон[21]. Далі Д. Паламарчук повів облавників на вулицю Кир’янчуки. «Тут я показав ще 25 сховищ (але частина з них вже була виявлена), вказав на сестру «Прометея», яка допомагала йому у роботі. Крім того сказав, де переховується заступник «Середи» якийсь «Будяк»[22]. У нього мали бути два склографи, дві друкарські машинки, папір і багато різних документів»[23].

Під час цієї операції загинули також провідник Генеральної округи на Осередніх і Східних Українських Землях Ю. Федорук-«Лемко», окружний політичний рефе­рент «Середа» і окружний керівник розвідки «Прометей»[24]. Тіла полеглих повстанців енкаведисти привезли на центральну площу Дермані і скинули біля стіни гімназії. Тіло Л. Ступницького лежало збоку, в садку, накрите хмизом. Його випадково виявила баба Мидорка. Вночі селяни таємно поховали полковника на дерманських могилках[25].

Захоплені під час липневої чекістсько-військової операції «Лиман», «Хмара» і «Сергій» розповіли слідчим НКВС, що 17-18 липня 1944 року поблизу с. Дермань у Точивицькому лісі було скликано І Установчий з’їзд нової організації – НВРО.  У обговоренні її політичної платформи брали участь колишній керівник крайового проводу ОУН на ЗУЗ М. Степаняк-«Сергій», політичний референт проводу ОУН на ПЗУЗ Я. Бусел-«Галина», керівник оружної референтури пропаганди «Середа», організаційний референт південного крайового проводу Я. Дудар-«Верес», командир групи УПА «Богун» П. Олійник-«Еней», шеф штабу з’єднання УПА «Холодний Яр» Є. Басюк-«Чорноморець» та інші (всього 10 осіб)[26]. Головними ініціаторами перетворення ОУН на НВРО виступали члени проводу ОУН Михайло Степаняк та Василь Кук.

У перший день з’їзду вступну доповідь виголосив Василь Кук-«Леміш». Після цього відбулося жваве обговорення висунутих тез по формуванню нової організації. На другий день свою доповідь зачитав присутнім М. Степаняк-«Сергій». Він не встиг підготувати тексту всієї програми та статуту нової організації, але написав короткі  чіткі тези. З огляду на це було вирішено затвердити тези доповіді «Сергія» за основу майбутніх статутних документів НВРО. Учасники конференції доручили Куку, Буслу та Степаняку укласти текст тимчасових резолюцій установчого з’їзду НВРО та розмножити їх для ознайомлення з ними інших членів ОУН. В. Кук та Я. Бусел переклали цю роботу на М. Степаняка як на найменш завантаженого на той час організаційною роботою. «Сергій» встиг розробити лише частину програмних документів НВРО. Роботу на завершальній стадії перекреслило його поранення і захоплення 30 липня 1944 року у криївці біля с. Дермань. Дослідник О. Вовк зазначає, що учасники з’їзду встигли обрати Центральне керівництво НВРО у складі: В. Кук – керівник, а Я. Бусел та М. Степаняк – заступники[27].

Михайло Степаняк згодом свідчив на допитах, що у грудні 1943 року за наказом Р. Шухевича він виїхав у Рівненську область до Ростислава Волошина-«Горбенка», де включився в організаційну роботу: «У розмовах з членами Центрального проводу «Лемішем» та «Галиною», я доводив необхідність відмовитись від ОУН і створити нову організацію, з чим вони погодились. Ми обговорили питання про її програму і тактику, які я мав остаточно сформулювати, але цьому завадив мій арешт»[28]. Всі тексти мали бути розмножені на базі технічного осередку політичного референта ВО «Богун» на псевдонім «Середа», оскільки там була друкарська машинка та інші технічні засоби. Це підтверджують покази працівника «технічної ланки» Василя Худенка-«Хмари»[29], який був схоплений співробітниками НКВС і дав свідчення про діяльність пропагандивного осередку «Середи».

«Серед завдань цього осередку були: правки отриманої газетної кореспонденції, виписки з необхідних матеріалів, друкованих у Радянських газетах і журналах, підготовка статей на основі цих виписок, переклад з української мови на російську…   У склад технічної ланки входили: Я, Худенко В.М. «Остап»; «Лиман», прізвище Паламарчук, житель м. Одеса; «Аскольд», родом з Галичини; «Діброва»; ще один «Лиман»; «Полинь», родом з Волині; «Прометей» – родом з с. Дермань, Мізоцького району Рівненської області; «Повільний» – родом з с. Дермань, кухар групи[30].

Орієнтовно 16 липня у нашу групу прийшов «Сергій» – Степаняк, родом зі Станіславської області… Коли матеріали, написані «Сергієм» надійшли на коректуру до «Лимана»… то ми дізнались, що «Сергій» написав тези про якусь нову націоналістичну організацію на Україні – «НВРО»[31].

Зрозуміло, що арешт М. Степаняка, який був одним з основних ідеологічних натхненників НВРО, не завадив В. Куку-«Лемішу» доопрацювати програмні документи НВРО та спробувати втілити їх у життя. Залишається не зрозумілим той факт, чому старі члени організації, керівники Крайового проводу ОУН на ПЗУЗ, Д. Клячківський та Я. Бусел так легко і без заперечень підтримали ініціативу В. Кука та М. Степаняка про формування на базі ОУН нової організації. Адже у тих складних обставинах важко було повідомити всіх керівників та рядових членів про такі серйозні зміни.

Вже восени 1944 року ОУН і УПА на Волині починають користуватися пропагандистськими матеріалами від імені НВРО, які друкувались у друкарні НВРО імені гетьмана Івана Мазепи[32].

Арештований УНКВС Рівненської області Потаповський Василь Васильович, господарчий референт ОУН Млинівського району, розповів на слідстві, що 10 вересня відбулася нарада оунівських керівників Млинівського району, на якій було оголошено про перейменування ОУН на НВРО». Це підтверджує документ наступного змісту:

«М. П., серпень 1944 р.

НАКАЗ

Членам і кандидатам в члени НВРО

 

  1. Резолюції І Установчого з’їзду НВРО (неповний текст), усі члени і кандидати в члени у якнайкоротшому часі мають докладно вивчити.
  2. Основні напрямні боротьби НВРО розпропагувати поміж прихильниками і найширшими народними масами, зокрема між вояцтвом Червоної Армії (так фронту як і тилу) і робітництвом (в містах заводах і на залізних дорогах).

Слава Україні!

Центральне керівництво

Народно-Визвольної Революційної Організації»[33]

З цього випливає, що протягом літа-осені 1944 року на Волині діяло фактично не підпілля ОУН, а підпілля НВРО. Значна частина рядових членів організації та вояків УПА не могла зрозуміти таких дивних змін і губилося в здогадках. Тогочасні звіти радянських карально-репресивних органів повідомляють, що крім Рівненської та Волинської областей у інших регіонах Західної України листівки від імені «НВРО» не з’являлись. Навпаки, там фіксувались випадки розповсюдження листівок під назвою «Універсал Української Головної Визвольної Ради», адже саме УГВР представлялася, як український підпільний парламент, керівник збройної боротьби в України.

Мотиви зміни назви ОУН на Народно-визвольну революційну організацію (НВРО) подав все той же Василь Кук-«Леміш» під час наради проводу ОУН наприкінці жовтня – на початку листопада 1944 року. Він пояснив свою позицію у цьому питанні тим, що поява Народно-визвольної революційної організації викликана особливостями праці ОУН у Східній Україні, менталітетом місцевого населення, відмінним від західного регіону. «Під час рейдів УПА на схід» – говорив він – «треба було сказати від кого прийшли, тому що на нових теренах були закиди проти ОУН; ми вирішили змінити назву. До цього прийшли наприкінці травня 1944 р.»[34]. З такими поясненням погодився і Роман Шухевич, який висловив свою думку так: «Я свідомий, що на Сході під фірмою ОУН роботи розгортати не можна, що мусимо у цьому напрямку підготуватися»[35]. Сприяв створенню НВРО також той факт, що на літо 1944 р. лінія фронту розділила керівництво ОУН на дві частини. Знаходячись по обидва боки цієї лінії, Роман Шухевич та Василь Кук практично одночасно прийшли до розуміння необхідності вийти за вузькі партійні межі у роботі ОУН. Сталося так, що на окупованій німцями території, ОУН під проводом Р. Шухевича та представники інших політичних сил створили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), а група «Леміша» на Волині – НВРО. Потрібно було прийняти рішення яка з організацій буде існувати далі, а яка зникне.

Конструктивна дискусія між членами Проводу ОУН Р. Шухевичем-«Туром», В. Куком-«Лемешем», Д. Маївським-«Зрубом», Я. Буслом-«Галиною», Д. Грицаєм-«Перебийносом», Д. Клячківським-«Охрімом» щодо долі НВРО, яка тривала у лісовій криївці провідника ОУН на ЗУЗ Романа Кравчука-«Максима» в околиці села Валуйки Олеського району Львівської області, внесла остаточну ясність у це питання. Збереглися короткі нотатки окремих виступів членів Проводу. Зокрема, «Галина» на ній висловив наступні думки: «Коли хочемо промовити до всіх інших мас з ефектом, то мусить бути якась загальна велична мирова ідея. Як що ми викинемо всесвітнє, а зведемо лише до СРСР, це не буде ефективною ідеєю, а буде зводитися до опозиції Сталіна. Наша українська пропаганда мусить бути патріотична, націоналістична, без моментів імперіалістичних. Зміст пропаганди мусить бути національний, а не інтернаціональний… Справа НВРО є справою похованою – бо є це широке розгорнення революційної роботи, бо треба взятися до перевишколу членів до цієї широкої роботи. Це зумовлено війною і зимою»[36]. Тобто він вважав, що не треба схилятися у бік соціалізму, але продовжувати далі вести революційну роботу під гаслом «Воля народам! Воля людині!».

Ще один волинський представник Дмитро Клячківський одразу підтримав думку членів проводу, що НВРО має зникнути назавжди, оскільки ідея з новою підпільною структурою має багато прихованих небезпек. Перша з них – розкол в організаційних лавах[37]. Всі погодилися, що провідний актив організації на українських землях творить єдине керівництво – Провід ОУН, а такі серйозні питання як творення організації на нових статутних засадах, з новою програмою і назвою уповноважений розглянути тільки Великий збір ОУН. Роман Шухевич зазначав, що «дана справа не вирішена Збором ОУН і кожний член лишається членом ОУН. Всіх членів НВРО треба повідомити, що НВРО розв’язана головним Проводом організації»[38].

Отже, саме в районі Дерманя влітку 1944 року була здійснена спроба реорганізувати Організацію українських націоналістів і на її базі започаткувати більш ширшу, демократичнішу політичну структуру, яка б краще відображала прагнення жителів центральних та східних областей України. Експеримент видався не зовсім на часі. Тому у листопаді 1944 року вся робота у цьому напрямку на Волині була згорнута, а пропаганда від імені НВРО припинена.

Ігор МАРЧУК