Публікація

“Кіборг” Федір Місюра про бої за ДАП: “російські найманці нас боялися”

11:10, 20 Січня

В ці дні згадуємо бої за Донецький аеропорт – одну з найгероїчніших сторінок сучасної російсько-української війни. Пропонуємо Вашій увазі інтерв’ю десантником, учасником найгарячіших боїв, нашим земляком Федором Місюрою. Інтервю взяв Михайло Ухман для сайту Цензор.нет.

Щоб поїхати на війну, рівненський чиновник Федір Місюра обманув свою дружину, яка була категорично проти, щоб чоловік ішов воювати. Він пішов у військкомат, взяв повістку, а своїй коханій сказав, що його мобілізують. Неймовірна історія українського захисника, яка ледве не закінчилася трагедією, адже російська куля зупинилася за міліметр від його серця. Про все це і не тільки, читайте в інтерв’ю з “кіборгом”.

Про захисників Донецького аеропорту, розказано чимало, і кожна історія унікальна.

Федір Місюра до війни займався парашутним спортом, а під час бойових дій потрапив у 80-ту десантну бригаду ЗСУ.

Чоловіка не хотіли брати на фронт, але він настільки хотів воювати, що писав листи тодішньому в.о президента України Олександру Турчинову. Згодом він пішов у місцевий військкомат, написав заяву і сказав своїй дружині, що його мобілізували. Вона була категорично проти, щоб чоловік воював, тим паче, що в них росли маленькі діти.

Федір попав спочатку на Яворівський полігон, де проходив навчання у складі 80-ї бригади, а через кілька місяців вирушив на фронт.

13 СІЧНЯ ПО ОБІДІ ПІД УДАРАМИ РОСІЙСЬКИХ ТАНКІВ ВПАЛА МЕТЕОВЕЖА. БУЛО ПРИЙНЯТО РІШЕННЯ ТЕРМІНОВО ВИЇЖДЖАТИ В ДОНЕЦЬКИЙ АЕРОПОРТ

– У грудні 2014 року я пройшов бойове хрещення. В селищі Піски ми спочатку попали під вогонь російських мінометів, а згодом нас заледве не розстріляли з кулеметів. Проте справжні випробування розпочалися в січні 2015 року.

На Новий рік ми розвозили допомогу нашим побратимам, які були розкидані по різних позиціях. Під селом Орлівка, Донецької області, росіяни накрили нас мінами. Ми перед тим роздобули пляшку коньяку, випили для хоробрості і поїхали. Машину трясе на дорозі, кидає по вибоїнах, поряд міни лягають. А ми між собою говоримо: “Та нічого вони нам не зроблять”. Алкоголь притупив відчуття обережності, а це дуже буває згубно на війні, тому так робити не можна.

– Федоре, а що ти знав на той момент про Донецький аеропорт? Було розуміння, що там відбувається?

– Наші побратими уже перебували там, чимало інформації надходило від них. Проте, поки сам не побачив усе на власні очі – не розумів масштабу цієї військової операції по обороні важливого для нас ДАПу.

10 січня ми почали збиратися в Донецький аеропорт, мені зателефонував командир роти і сказав, що потрібно набрати 20 людей для ротації. Чимало бійців відмовлялися їхати в новий термінал, проте були такі, котрі рвалися туди. Саме в компанії останніх мені пощастило бути.

Командир роти попросив нас, щоб ми із собою набрали вугілля й дров. Адже стояли люті морози, потрібно було чимось грітися. Одна група пішла набирати дрова, я з іншими хлопцями взявся набирати вугілля.

Тільки розпочали роботу, як почули, що біля нас почали падати російські міни. Ротний каже: “Давайте перечекаємо і продовжимо потім”. Хлопці заховалися в сарай, я пішов шукати, де б заховатися в будинку. Тільки наблизився до рогу хати, як почув, що в моєму напрямку летить міна. Неприємне відчуття скажу тобі, такий пронизливий і неприємний свист, який змушує тебе робити неймовірні речі.

Я побачив маленьке віконечко на кухні і за кілька секунд уже був в середині будинку. Пролунав вибух, коли я знову спробував повернутися на вулицю тим самим способом – через вікно то уже не зміг цього зробити, вікно було для мене надто мале. Проте в смертельний для себе час, я цього не відчув.

– Постійні обстріли з боку російських військ не відбивали бажання їхати в ДАП?

– Це війна і там не тільки обстріли. Поряд відбувалися звичайні життєві речі, тільки замість цивільного одягу ми носили військову форму, автомати і постійно не знали чого чекати, адже небезпека чатувала на нас повсюди. Хоча, відкрию тобі правду, одного разу сумнів в доцільності поїздки в аеропорт у мене закрався.

13 січня по обіді впала під ударами російських танків метеовежа. Тому було прийнято рішення терміново виїжджати в Донецький аеропорт. Частина хлопців поїхали на саму вежу, в тому числі і мій командир роти – Олег Височанський. Я з іншими побратимами поїхав в новий термінал.

До того моменту українські воїни проїжджали через російські блокпости, я думаю, ти пам’ятаєш цю історію. Ми ж відмовилися це робити, вирішили прориватися напряму. Для цього українська артилерія почала гатити по російських позиціях, а ми під її прикриттям направлялися на летовище.

Вночі прозвучала команда: “На виїзд!” І в цей момент у мою голову залетіла думка: “Може, не треба туди їхати?” Друга думка відігнала першу: “А якщо всі подумають, що ти боягуз?” і поїхав разом з побратимами. Хвилювання страшне, адже нерви незалізні…

Особливо неприємно було, коли побачив в МТЛБ бочку з бензином. “Ну все” – думаю собі – “якщо попадуть в нас, то навіть ДНК не залишиться з усіх бійців (сміється), проте Бог милував.

В один із моментів машина зупинилася і до нас підсадили двох бійців. Це був Стас Стовбан, який згодом втратив ногу і потрапив у полон, та Андрій Грицан, який пізніше загинув під завалами аеропорту. Як виявилося, їхня МТЛБ поламалася, тому хлопців розкидали по машинах. Для Андрія це був квиток в один кінець, Стас досі військовий, хоча йому доводиться бігати на протезі. Саме так народжувалися “кіборги”…

КОЛИ БУЛО ПОТРІБНО, ВИКЛИКАЛИ ВОГОНЬ МІНОМЕТІВ НА СЕБЕ, ЩОБ ВИБИТИ РОСІЙСЬКИХ ОКУПАНТІВ З ВЕРХНІХ ПОВЕРХІВ

– Ви прибули в новий термінал необстріляні, а там відбувається таке, що й уявити важко…

– Там не було часу на роздуми. Нас розкинули на різні пости і почалося. Звідти гатить танк, там російські найманці зайшли поверхом вище і закидають нас гранатами. В підвалі аеропорту – “кадировські” найманці, які намагаються діяти нам на психіку – ситуація така, що ворогу не побажаєш.

Ти розумієш всю критичність, тому інстинктивно робиш те, що кажуть командири і намагаєшся вижити. Стріляєш, відбиваєш російські атаки, намагаєшся щось поїсти із замерзлого “сухпайка” і так по колу.

Головне, що ми нормально “кришили” російських найманців у Донецькому аеропорту і ні в чому їм не поступалися, навпаки – вони нас боялися”. Адже за нами була Україна, а що за ними???

Коли було потрібно, викликали вогонь мінометів на себе, щоб вибити російських окупантів і їх поплічників з верхніх поверхів.

– Дружина уже на той момент знала, що ти на фронті, а не десь в тилу, “охороняєш” склад?

– Вона знала раніше, що я поїхав на схід, адже спілкувалася з дружиною мого побратима, “кіборга” з Волині – Віталія Пясецького, який до речі теж дивом вижив в Донецькому аеропорті.

Розумієш, в ці дні відбувалося щось страшне,  і я не розумію, як мені вдалося залишитись живим. Але ще більше розумію, скільки горя довелося пережити моїм рідним: дружині, батькам, друзям.

Коли мене поранило, до мене підійшов Віталік, і я кажу до нього: “Мені піз..ць. Допоможи потім моїй сім’ї”.

Згодом до мене лежачого в терміналі підійшов Дмитро Крижук, наш кулеметник, мій побратим з яким ми почали приятелювати в Костянтинцівці. Я кажу до нього: “Діма, тримайся, але не спіши до мене”. Він махнув рукою і сказав: “Ми ще в мене на весіллі будемо гуляти і твою майбутню дитину будемо хрестити”. Згодом все так і було, проте на той момент, коли я стікав кров’ю – все було туманно і жахливо.

Будучи важко пораненим, я молився, щоб вижити і повернутися додому. Найцікавіше, що я хвилювався не за себе, а за дружину, тата, дочку. Як вони переживуть звістку, коли мене не стане?

Батьку зателефонував чоловік сестри і повідомив, що я поранений. Дружина три дні телефонувала мені, але не змогла додзвонитися. Уяви, що вона пережила за цей час??? До речі, як розповідала мені пізніше кохана, вона боялася дивитися на телефон, щоб їй не подзвонили і не сказали, що чоловік помер.

Перед тим мама набирає мій номер телефону, а я уже в лікарні на той момент. Телефон піднімає лікарка і каже, що я поранений, проте шансів на життя практично немає… Далі думаю без коментарів.

– Ти розповідаєш, а в мене перед очами всі ці кадри із твого життя в ДАП. До речі, як тебе поранило?

– Бій. Я допомагав нашому кулеметнику набивати магазини патронами. Закінчивши роботу, підвівся і відчув, як в мене щось попало, ще через мить – я лежав на землі, звідки мене підняли побратими і понесли до лікаря – Ігоря Зінича.

Російська куля влучила під пластину бронежилета, проте не вийшла з мене, закрутилася і зупинилася біля серця. Якби не легендарний Псіх – вічна йому пам’ять, мені б не жити. І таких  – десятки.

Навколо нас триває бій – а Ігор спокійно, виважено запихає в діру, яка виникла в мені після поранення, бинти. Заліпив рану плівкою, ввів знеболююче і побачив, що під цією плівкою почала збиратися кров. Ігор знову зриває плівку, витягує три метри бинта, які були в мені і все розпочинається заново…

Мене віднесли до кімнати, де були важко поранені і наші загиблі побратими. Псіх через деякий час підходить і бачить, що в мене почався гемоторакс. В цих жахливих і небезпечних для життя умовах, він пробиває мені груди, вставляє туди спеціальну трубку, щоб вирівняти тиск у середині тіла… А в цей час куля лежить поблизу серця.

На війні помирали і від дрібніших поранень, проте напевне молитва врятувала мене. Інакше, як пояснити той момент, коли мене поклали на операційний стіл, моє серце зупинилося. Оскільки моє тіло було розрізане, один з лікарів робив прямий масаж серця, інший доливав кров. 8 хвилин я вважався померлим.

Після операції лікарі сказали, якщо я витримаю 7 днів, то житиму. Як бачиш, моє тіло витримало і я живу, працюю усім ворогам на зло.

– Федоре, в чому, ви були сильніші від російських окупантів? Чому вони стільки днів не могли вас здолати?

– Якщо без пафосу, тоді нас просто гнала величезна мотивація, яка була одночасно нашим щитом. А яка в російських окупантів і терористів мотивація?

Ми хотіли і досі прагнемо визволити нашу країну від московського агресора. Це змушувало нас терпіти мороз -29 градусів, кулі біля серця, нестачу води, їжі. Тому що за нами – Україна і більше нічого не потрібно.

– Багато тих, хто був в аеропорту, звинувачує колишнього президента Петра Порошенка, що він мовляв – “здав ДАП”, не допоміг їм. Що ти думаєш з цього приводу, тим більше, що зараз уже все відомо про кількість російських військ, які були в Донецьку, та інші аспекти?

– Оглядаючись на минуле, ми розуміємо, що президент не міг знати про ситуацію, яка творилася на кожному метрі Донецького летовища. Є розвідка, є командування ЗСУ і рішення приймаються на різних рівнях, тим більше, ми знаємо, що тоді творилося. Росіяни кинули проти нас “кадировських” найманців, свою регулярну армію, сотні сепаратистів, які отримали російську зброю, намагалися штурмувати нас. Ми витримали – не витримав бетон.

Бої за ДАП, дали змогу іншим нашим військовим частинам закріпитися на цій лінії фронту, яка є зараз. Хоча за це довелося заплатити надзвичайно високу ціну.

Можливо, і потрібно було раніше залишити ДАП, а сам аеропорт підірвати і зрівняти із землею. Зараз легко говорити, коли все закінчилося, тоді рішення приймалися під пострілами російських танків.

Особисто я не жалію, що був в аеропорту і пережив таке. Моя історія війни і боротьби – це урок для сотень тисяч молодих українців, які будуть читати мою чи подібні історії і розумітимуть, що для нас Україна і чому її потрібно захищати.

Михайло Ухман, Цензор. НЕТ