Публікація

Історія воїна з Рівненщини із позивним “Квест”

14:47, 30 Березня

Це історія бійця з позивним “Квест” — молодого, але вже досвідченого пілота ударних дронів, який пройшов через пекло і продовжує боротися за Перемогу. Андрій – чесний, втомлений, але не зламаний. Він один з тих, хто встав і пішов до війська, бо не міг інакше. 

“Позивний “Квест” мені дав побратим, якого вже немає з нами… Тоді звучала пісня “Quest Pistols”, і він просто сказав: “Ти будеш Квестом”. І так воно залишилось — разом із памʼяттю про нього”.

Шлях у війську

“В армії я вже два роки. Доброволець. Підписав контракт і відтоді — в лавах 104 окремої бригади. Починав простим піхотинцем, але згодом пройшов навчання, став пілотом. Тепер керую розвідувальними та ударними FPV-дронами” — нищимо ворога з неба”.

Рідне місто

“Я родом із Рівненщини, з міста Вараш. Простий хлопець, як і більшість тут. До війни навчався, працював у лісовій сфері — був старшим майстром лісу. Але з навчанням не склалося. Війну обрав замість мирного життя. Пішов після розлучення — щоб дурниці не лізли в голову, щоб зайняти себе чимось справжнім”.

Про війну й втомленість

“У війську нормально. Але найважче — це не постріли та не нічні тривоги. Найважче — це тягуче відчуття, що ти хочеш додому. Втомився. Не фізично — морально. Бо немає тут нічого простого. Війна не дає нічого дарма”.

Бойовий досвід

“Найбільший виклик був у Куп’янську. Там, де здавалося, буде легше, — натомість зустріли шалений спротив. Постійні обстріли, гул неба, важка техніка. Нас було лише кілька. По рації: “До вас заходять”. А ми стоїмо. І тримаємо. Без паніки, без хаосу. Просто — працюємо. Робимо те, що вміємо найкраще. Там ми зрозуміли: не кількість вирішує, а рішучість. І бажання стояти до кінця.

Були й на Харківському, і на Запорізькому напрямках. Але з Куп’янськом не зрівняти. Там не було нічого: ні позицій, ні укриттів. Але ми трималися”.

Родина

“Чекає тільки мама. Вона — моя тиша. Єдина, хто щиро переживає, не випускає з серця. Каже: “Головне — живий і здоровий”. Брату передав свою роботу, він будівництвом займається. Хотів і він у військо — не взяли, бо був замалий. Зараз я йому кажу: “Давай, поміняймось!” — а він: “Не хочу””.

Умовне “хобі”

“У вільний час… Якщо він буває, просто хочеться поспати. Але іноді залипаю в серіали. Ніколи б не подумав, але зараз дивлюсь турецький — “Постукай у мої двері”. Уже серія 60-та… Вони там то сходяться, то розходяться. Життя, одним словом. Можливо, шукаю емоцій, яких бракує в реальності”.

Що далі?

“Мені 26. І чесно — я не знаю, що буде після війни. Що робити, ким бути — без поняття. Не бачу себе. Страшно думати про це. Бо всі ці роки, які мали б бути про мрії, плани й кар’єру — я витратив на війну. Цей досвід треба буде нести далі. Прийняти. Пережити”.

Про перемогу

“Перемога — це повернення України на кордони 1991 року. А далі — відновимось, підемо визволяти Курськ і Бєлгород (жартома, але з серйозною інтонацією). Хочеться просто миру, простих речей. Свої бурячки посадити”.

Ставлення до тих, хто не пішов

“Я не засуджую. Це їхній вибір. Я сам пішов. Але повторив би це ще раз. Без вагань”.

Порада молодим

“Якщо вже доведеться йти — ми всього навчимо. Нам потрібні молоді пілоти, 18–25 років. Заряджені, з бажанням, бо це місце — для боротьби”.

Війна триває

“Але ми тримаємось. Ми навчаємо, ми прикриваємо, ми боремось. І віримо — все буде Україна”

Матеріал: 104 бригада тероборони ЗСУ Рівненщина

РЕКЛАМА