Публікація
Історія воїна 104-ї бригади ЗСУ «Горинь» на псевдо «Кавун»
13:30, 10 Травня
Богдан — один із тих воїнів, про яких рідко говорять гучними словами. Без зайвого пафосу та показовості. Чоловік, який пройшов піхоту й артилерію, ворожі обстріли, втрати та втому, але зберіг головне — відповідальність за побратимів.
Його шлях — це історія звичайного українця, який тримає фронт заради родини та країни.
З великої родини — на фронт
До повномасштабного вторгнення життя Богдана було спокійним і зрозумілим.
Народився він у селі Бичаль на Рівненщині у великій родині: десятеро братів і дві сестри. Працював на будівництві, свого часу проходив службу у прикордонних військах.
Війна застала Богдана за роботою. «Разом із братами домуровував фронтони будинку. А вже 25 лютого був у військкоматі. Наступного дня — у частині», — згадує воїн.
Богдан одразу потрапив у піхоту — служив гранатометником у 59-му окремому батальйоні. Спершу був білоруський кордон, а згодом — пекельний Торецьк, напрямок між Горлівкою та Бахмутом.
Уроки виживання: «Або риєш нору, або тебе не стане»
Саме під Торецьком Богдан вперше по-справжньому відчув, що таке сучасна війна.
«Коли ми зайшли на позицію, дивимось — а бліндаж: плівка, трохи землі й колоди. Потім почався обстріл… і посадка просто загорілась. Тоді зрозуміли: тут або риєш нору під землею, або тебе не стане. Ми копали все під землею — укриття, проходи, навіть туалет», — розповідає захисник.
Один із перших мінометних обстрілів ледь не став для нього фатальним. Богдан повертався до укриття, коли прямо за його спиною розірвалася 120-міліметрова міна. Побратими затягнули його всередину за бронежилет і почали зривати одяг, думаючи, що поранення критичне. На щастя, воїн відбувся лише подряпиною.
Зима в окопах додала випробувань: через дамбу переходили по льоду в гумових чоботах, на які надягали шкарпетки, щоб не ковзати. Далі — вода по коліна, постійна загроза скидів із дронів та години у багнюці під пончо.
Новий етап: Артилерія
Після виведення батальйону на відновлення Богдан прийняв рішення перейти в артилерію. Він розумів: артилерія — це захист для піхоти, і від точності пострілу залежать життя тих, хто зараз в окопах.
Так він став командиром гармати артилерійської батареї 104-ї бригади тероборони «Горинь».
Робота артилериста вимагає не лише сили, а й неабияких знань. Снаряд важить понад 40 кілограмів, а ящик — 76. Крім того, потрібна математична точність.
Свій перший постріл Богдан пам’ятає досі: «Стояли на стику Запорізької й Донецької областей. Перший постріл у житті — і прямо в ціль. Там чи склад БК був, чи ще щось. Всі кричать, задоволені. Коли влучаєш — це адреналін. Хочеться працювати».
«Хто швидший — той живий»
Зараз Богдан наголошує: артилерія — це постійне полювання. Тут важливі секунди: вибір позиції, маскування, швидка координація розрахунку. Хто виявиться швидшим і точнішим — той і виграє дуель.
Богдан не вважає себе героєм. Каже, що просто робить те, що мусить. Але саме на таких спокійних, відповідальних і загартованих у боях людях сьогодні тримається оборона України.
