Публікація
Історія командира взводу із рівненської бригади на псевдо «Риба»
15:00, 07 Червня
Михайло (позивний «Риба») — сержант, командир стрілецького взводу 104 бригади тероборони ЗСУ “Горинь”.
До повномасштабного вторгнення він не мав військового досвіду та не служив в армії. Звістку про велику війну Михайло зустрів за кордоном — разом із дружиною вони проживали та працювали в Нідерландах, де активно облаштовували своє життя.
Проте за кілька місяців чоловік ухвалив рішення повернутися в Україну. Свій шлях у війську він розпочав із лав місцевого Добровольчого формування територіальної громади (ДФТГ). Згодом, за офіційним відношенням, Михайло перевівся безпосередньо до бойового підрозділу бригади ЗСУ, де згодом обійняв посаду командира взводу.
«Більше відповідальності. Ти керуєш усім костяком, усією групою. Плануєш їхнє навчання, їхній розвиток і всю роботу підрозділу», — ділиться сержант.
Два дні в оточенні та перший бойовий досвід
За словами Михайла, на початку було важко через відсутність досвіду та природний страх, адже хлопці з групи сподівалися на нього як на старшого, і потрібно було ухвалювати виважені рішення з холодною головою.
Під час одного з перших виходів на позиції група потрапила в оточення противника. Бійці перебували в кільці близько двох днів. Ворог активно застосовував засоби подавлення зв’язку, через що група повністю втратила радіоконтакт із керівництвом. Командир разом із особовим складом ухвалили рішення пробиватися до своїх самотужки.
Вийти з оточення вдалося завдяки хитрощам та дезорганізації в лавах окупантів: противник сприйняв українських бійців за власні штурмові підрозділи й випустив їх із кільця. Проте, коли група дісталася суміжних позицій і росіяни зрозуміли свою помилку, вони відкрили щільний вогонь. Під час мінометного обстрілу підрозділ зазнав непоправної втрати — загинув боєць із Краматорська на псевдо «Крама».
Штурм під Сопичем та взяття в полон бійців «Ахмату»
Наступним успішним етапом роботи підрозділу стало просування в напрямку населеного пункту Сопич. Завдання ускладнювалося дощовою погодою, яка, з іншого боку, обмежувала роботу ворожих засобів ураження. Українська піхота мала перевірити та зачистити лісопосадку протяжністю близько 3-4 кілометрів, де міг перебувати противник.
Перша трійка бійців успішно висунулася на визначену точку й почала закріплюватися. У цей момент українська аеророзвідка виявила рух трьох військовослужбовців РФ. По рації бійців попередили про наближення ворога. Окупанти рухалися із піднятими за голову руками, демонструючи намір здатися в полон. Попри ризик тактичної пастки, українські захисники грамотно спрацювали й затримали їх. Полоненими виявилися бійці російського підрозділу «Ахмат». Під час допиту вони жалілися на своє командування та заявляли, що їх «силою забрали з дому та змусили воювати».
Поранення та лідерство на полі бою
Своє поранення Михайло отримав під час чергового виходу на позиції «по сірячку» (на світанку). Потрапивши під ворожий обстріл, він спробував сховатися в одну з земляних нір. Як виявилося, там уже переховувався російський військовий, якого раніше не помітили. Окупант вистрілив у командира зверху прямо в упор всередині нори, після чого Михайла довелося евакуювати.
Командир взводу переконаний, що авторитет серед підлеглих можна здобути лише особистим прикладом.
«Ми коли заходимо на виконання на позиції, ми йдемо разом із ними. Ми не сидимо десь на рації і не розказуємо, що робити», — наголошує воїн.
Михайло також згадав про мужність 57-річного бійця на псевдо «Казбич», який під час обстрілу зазнав численних рваних осколкових поранень рук та ніг. Через перебиті й зламані пальці чоловік не міг самостійно накласти собі турнікет і втратив багато крові, але зміг дістатися до бліндажа, де Михайло оперативно надав йому домедичну допомогу, затампував рани та стабілізував стан.
Про еволюцію війни та мотивацію
Михайло зазначає, що характер бойових дій сильно змінився. Наприклад, порівняно з 2024 роком, військо масово переходить на зв’язок через оптоволокно, яке неможливо придушити засобами ворожого РЕБ. Також усе частіше використовуються наземні роботизовані комплекси (НРК) для доставки забезпечення. Проте сержант підкреслює:
«Поки не зайде боєць на територію, ця територія буде нічия. Без піхотинця теж ніяк».
Наприкінці інтерв’ю Михайло поділився дивовижною історією: під час однієї з нічних операцій, сховавшись у норі, він пригостив сигаретою військового з суміжного підрозділу. Коли розвиднілося, у побратимі навпроти він упізнав свого шкільного вчителя фізкультури, про службу якого в тому самому секторі навіть не здогадувався.
Вдома на командира чекає велика родина: батьки, брат, сестра, бабуся та найрідніші — дружина Юлія і донька Мія, якій невдовзі виповниться два роки.
Головна мрія сержанта «Риби» — перемогти у цій війні, повернутися додому і просто виховувати свою дитину.
