Публікація

Ігри воїнів: як рівнянин Андрій Бадарак став чемпіоном

15:25, 25 Серпня

Як все було у нього:

– Все відбулося дуже швидко – прослужив я 7 місяців. Поранення отримав навесні 2016 року: патрулювали сіру зону і нарвалися на розтяжку. Уламок залетів в легеню, пробив її і дістався хребта, інший – в руку.

Лікування було в Київському шпиталі, потім був Львівський шпиталь, звідки мене вигнали за “хорошу” поведінку. Проводжати мене тоді вийшов весь шпиталь – пацієнти, їхні мами, молодший медичний персонал, медсестри – всі, крім двох лікарів! Бо я ж не буйний був, але такий веселий: намалював на стіні наостанок кажана і написав: “розвідка – сила”!

У Львові зустрів волонтера, яка зараз мені, як сестра – Оля Особа. Коли від мене всі відмовились, одна вона мене не кинула і відвезла в Клевань. Там мене теж терпіли, дуже сильно терпіли 2 роки. Попсував я медперсоналу нерви добре: був і алкоголь, і втечі зі шпиталю – веселився, як міг!

Зараз я безмежно вдячний медикам в Клевані за те, що побачили в мені якийсь потенціал і те, що я можу виправитись.

Потім все змінилось. Насправді, мене дістало те, як сприймали ветеранів і зрозумів, що потрібно бути гідним. Ця думка якось прийшла неочікувано дуже.

Згадав, що до війни я активно займався спортом – турніки, бруси були постійно. Це не було професійно, але я досить серйозно займався.

Потім почав рухатись туди, де я є зараз. Мене, насправді, “змусили” подати заявку на Ігри Нескорених: Юра Дмитренко казав постійно “Йди давай! Треба!”, начмед Клеванського шпиталю, завідуюча теж постійно вмовляли.

У 2019 році я подав ту заявку, але лише для того, щоб від мене відстали і щоб була фоточка, що я це спробував і все.  А далі планував знову бути в Клевані і нікуди не їхати: не міг просто – паніка починалась, якщо я далеко від лікарів від’їжджав, коли лікарі, медсестри були поряд, то було спокійніше.

Пам’ятаю, як тоді зареєструвався на стрільбу з лука і плавання. Хотів лише на плавання, лук мені не треба був. Але сказали, що треба обрати 2 види спорту. Я подумав, що стрільба з лука – це найпростіше. Приїхав в Київ на відбір і за 3 вистріли “розвалив” руку так собі, що лікарі швидкої ставили компрес. На ранок наступного дня рука розпухла взагалі. На плавання я не поїхав вже. Знайшов собі “поважну” причину, щоб не з’явитися на змагання.

Потім мені все ж подзвонили і сказали, що я потрапив у збірну. Першою справою подзвонив Юрі Дмитренку і розказав. Думав все ще, що це не для мене. Але шляху назад не було: стільки людей мені дзвонили і вітали, що соромно було відмовитися.

Повноцінно тренуватися почав вже після того, а до того потрохи плавав – мені це подобалось.

Потім був чемпіонат Рівненської області – я поїхав туди, проплив і виграв. Ледь не секунди тоді не вистачило для КМС. Мене побачили тренери, зауважили, що техніки в мене немає, але є результат і почали займатися зі мною. За три тижні тренувань поїхав на кубок України – виграв золото в брасі і отримав КМС із запливу на спині. І знову до майстра спорту не вистачило 1 секунди.

Але уявіть: у 42 роки став кандидатом в майстри спорту!

Так далі і тренуюсь – зрозумів, що можу! Подивився результати, які були до активних тренувань, коли плавав без тренера, результати на відборі у збірну Ігор Нескорених – здавалось, все нереально! Самому у басейні шпиталю таке наплавати було неможливо! Плавання – це наука ціла!

От наприклад, зараз тренер ставить мені маленький пластиковий стаканчик наполовину з водою на лоба і я на спині пливу. Стаканчик не має впасти і вода не має пролитися. І в мене зараз виходить! Мене направили і я розумію, що я ж можу.

Бачив результати попередніх змагань Warrior Games, зрівняв зі своїми: якщо там так і плаватимуть, то я з сигаретою в зубах їх перепливу. Ну, або 2-3 місце точно моє! 50 метрів брасом і на спині – моє перше місце має бути, 100 метрів – ще треба тренуватися, а 50 метрів кролем – треба буде постаратися, він для мене найважчий.

Зараз зі мною в шпиталі хлопці теж займаються: стріляють з лука, веслують на тренажері. Спорт витягує з болота, зникають комплекси, людина починає вірити в себе.

Я розумію, що всьому свій час. Якби мені раніше, до 2019 року, хтось казав йти тренуватися чи навіть змагатися я б навіть не слухав їх. В мене була депресія і одна лише думка в голові: “Раніше я ходив, тепер не ходжу!”. Я не розумів, як можна взагалі жити на візку. Хоч мені розказували, що треба вчитися жити заново. Я просто всіх відправляв подалі.

Витягла мене думка, що не хочеться вмерти – там не вмер, то зараз буде дуже по-тупому вмерти. Треба робити щось корисне, не важливо, малювати чи допомагати іншим. Просто треба бути гідним! Стільки зроблено для мене, в мене стільки вкладено: хлопці рятували, Юрі он ногу відірвало, товариш загинув. А тепер мені здохнути? То для чого те все робилося?

Тоді я ще не знав чим займуся, про спорт не думав – куди мені спорт, якщо я на візку? Лежав у хірургії з бабусями і дідами старими спочатку. Про інваспорт навіть не думав і не знав про це. Я просто по-трохи почав щось робити для себе. Реабілітаційне відділення в Клеванському шпиталі вже почало організовувалося пізніше і я до того доклав руку. “