Публікація

І стоять вартові, що кремезні імена їхні, – Дубно, Кремянець, Острог

11:31, 28 Січня

зображення публікації

Сто двадцять п’ять  років тому – 20 січня (1 лютого) 1897 року – у степовому місті Новоархангельськ, у центрі України, народився Євген Маланюк – український поет, публіцист і літературний критик, історіософ і культуролог-енциклопедист. Помер він 16 лютого 1968 року в Нью-Йорку, похований у штаті Нью-Джерсі на українському православному цвинтарі Саут-Баут-Брук.

Довідники подають основні етапи його біографії і творчості, за якими можна вивчати географію (чехословацький період, варшавський період, німецький період, американський період), адже більша частина його життя минула у вигнанні. Правда, матеріальні труднощі й злидні – на відміну від багатьох наших співвітчизників – як правило, його обминали: він мав високооплачуваний тоді в усьому світі фах інженера, здобутий у Чехії. Вигнанню передували й окопи Першої світової війни, і участь у боях доби української революції. Тож у його ранній біографії є і волинські сторінки, пов’язані зі землями сучасної Рівненщини.

У листопаді 1916 р. молодий прапорщик Є. Маланюк відзначився в позиційних боях поблизу села Пустомити, за що отримав погони підпоручика. Його 2-й Туркестанський стрілецький полк квартирував під час перепочинку в Рівному. У цьому місті він написав одну зі своїх перших – ще російськомовних – поезій. Пізніше Є. Маланюк перебував у наших краях у ранзі старшини армії Української Народної Республіки (УНР). Зокрема, він був ад’ютантом начальника штабу, а пізніше – командувача дійової армії УНР Василя Тютюнника. У грудні 1919 року сотник Є. Маланюк поховав свого воєначальника на Дубенському цвинтарі в Рівному. Генерал Василь Тютюнник, його могила на Волині – ці образи траплятимуться у віршах, поемах, публіцистиці Є. Маланюка до останніх днів його життя.

У міжвоєнні роки поет не раз відвідував Волинь, щоб побувати на генераловій могилі. Під час цих подорожей (як і раніше, у роки воєнних походів), його увагу привертали волинські міста і замки – уособлення невмирущості рідного народу. Тож народилися поетичні рядки:

І стоять вартові, що кремезні імена їхні – Дубно, Кремянець, Острог.

Син українського степу присвятив низку своїх поезій друзям-волинянам, із якими ділив вигнання і літературні пошуки. Це й  Олекса Стефанович із Милятина під Острогом, і Улас Самчук із Дермані, і Оксана Лятуринська, випускниця жіночого училища в Острозі.

 Аж пуща зашумить Волинська,
На оксамит та златоглав,
В сап’янцях легких Лятуринська
Виходить годувати пав.

На фото: Є. Маланюк із шаблею, яку він пізніше поклав у рівненську домовину генерала В. Тютюнника.

Микола Манько, 

директор КЗ “Державний історико-культурний заповідник м. Острог”

“Замкова гора” № 4 від 28.02.2022