Публікація

“Хотів уберегти братів від війни. А тепер ми поруч на фронті” — воїн Юрій із Рівненщини

14:15, 24 Жовтня

Юрій із Рівненщини, позивний «Малиш», воює не вперше. Ще у 2015 році він добровільно став до лав Збройних Сил України. Каже — тоді просто не міг інакше.

«Я хотів, щоб мої брати не пішли. Щоб я один відслужив, щоб та війна закінчилась. Хотів найкраще… А вийшло, як завжди — тепер служимо всі», — розповідає Юрій.

З 2015 по 2017 рік він пройшов Маріуполь, Мар’їнку, передову Донеччини. Після демобілізації повернувся до цивільного життя — працював у сфері охорони, був начальником зміни, потім механізатором у великій агрокомпанії. Але 24 лютого 2022 року все повторилося.

«Зателефонував троюрідний брат — каже, почалось вторгнення. Я навіть не думав. Хочу до своєї бригади, де служив раніше. Не вийшло — потрапив у тероборону. Так і залишився в 2-му баті 104-ї», — пригадує військовий.

«Все, що було там — залишається там»

Про фронт «Малиш» говорить небагато. Не через страх, а тому, що надто багато довелося побачити.

«Виносили наших 200-х… Я не хочу про це говорити. Нехай воно там і лишається», — каже він.

Та навіть серед темряви війни, додає, завжди є місце доброті. Одного разу, повертаючись у відпустку, побратим узяв із позицій маленьке кошеня.

«Їдемо, заїжджаємо на заправку, дівчата — одразу фотографуються з тим котенятком. Маленьке, чорне, обгоріле, але живе. І от ти дивишся — навіть на війні є місце доброті».

«Я заборонив сину йти на фронт»

Вдома на Юрія чекає дружина і двоє синів. Старшому — 18, молодший ще дитина.

«Старший каже: “Я теж піду, як ти й дядьки”. А я йому: “Хто буде біля мами? Допомагай їй, учись. Ти ще встигнеш”. Я не хочу, щоб мої діти бачили те, що бачив я», — ділиться воїн.

Молодший теж живе війною по-своєму — носить таткову форму, чіпляє нагороди, показує одноліткам.

«Каже всім: це тато заслужив. І знаєте, мені тоді якось тепліше стає. Бо це значить, що він розуміє», — говорить Юрій.

«Я просто хочу миру»

У мирному житті «Малиш» — людина праці й спорту. Любить фізкультуру, тренує сина, допомагає школі — привозить прапори, символіку, говорить із дітьми про Україну.

«Я кажу вчительці: бери футболку ЗСУ, носи з гордістю. Це правильно. Бо діти мають бачити приклад», — каже він.

Після Перемоги Юрій не мріє про розкіш. Лише про спокій і повернення всіх додому.

«Мир. Терпіння. І щоб усі повернулися. Щоб кожна мати, дружина, дитина дочекалася свого рідного».

Сьогодні він знову у строю — поруч із побратимами, поруч із братом. Тим, кого колись хотів уберегти від війни.

«Хотів, щоб ніхто з моїх не йшов. А тепер і я, і брати — всі тут. Та, мабуть, інакше не могло бути. Бо якщо не ми — то хто?»

За матеріалами 104 бригади тероборони ЗСУ “Горинь”

РЕКЛАМА