Публікація
«Хакер» із Млинівщини: історія вчителя, який став воїном
15:00, 27 Квітня
48-річний Петро з Рівненщини, у минулому викладач фізики та інформатики, з перших днів повномасштабної війни став до лав Сил ТрО. На фронті він отримав позивний «Хакер» і вже три роки разом із побратимами проходить крізь найгарячіші ділянки, не втрачаючи головного — віри та розуміння, заради чого тримається.
Історією військовослужбовця поділилися на сторінці 104 бригади тероборони ЗСУ “Горинь”.
Петро на позивний «Хакер» — боєць другого батальйону 104-ої бригади Сил територіальної оборони «Горинь». Йому 48 років, родом із містечка Млинів на Рівненщині. У мирному житті він викладав фізику, інформатику та комп’ютерну техніку в коледжі — спокійний, точний, як формула.
Свій позивний отримав ще з цивільного життя. Каже, систем не ламав, але добре розумів, як вони працюють. До великої війни готувався завчасно: ще з 2015 року проходив військово-польові збори й усвідомлював, що його час може настати. Тому 25 лютого 2022 року вже стояв у військкоматі зі зібраним рюкзаком.
«Я діяв не на емоціях — із холодною головою. Розумів, що зволікати не можна», — згадує він.
За три роки служби Петро побував на різних позиціях і не раз дивився смерті в обличчя. Працював під обстрілами «Градів», артилерії та дронів. Одного разу радіоперехоплення дало всього п’ять хвилин — цього вистачило, щоб змінити позицію. Залишене місце невдовзі було знищене. Іншого разу снаряд влучив поруч із бліндажем — тоді врятувало лише диво.
Війна змінила і його світогляд.
«Атеїстів тут немає. Коли навколо вибухи — молишся всім молитвам, які пам’ятаєш. І віра стає не логічною, а внутрішньою», — каже військовий.
Попри пережите, Петро не залишає службу і не залишає побратимів. За ці роки вони стали більше, ніж колегами. «Ми разом уже чотири роки. Це люди, яким довіряєш своє життя», — говорить він.
Удома на нього чекають двоє дорослих доньок і маленька онука Єва. Він ще не тримав її на руках, але саме вона стала для нього символом майбутнього.
«Я знаю, заради чого потрібно вистояти. Вона — наше “післязавтра”», — каже Петро.
Про повернення до викладання після війни не думає — визнає, що ІТ-сфера змінилася, а час не стоїть на місці. Натомість мріє про прості речі: бути поруч із рідними, бачити, як росте онука, відзначати сімейні свята.
«Весілля, дні народження, хрестини — це все має бути. Життя не можна відкладати “на після війни”. Бо ніхто не знає, коли воно настане», — говорить він.
Його головне бажання — просте й водночас найважливіше:
«Щоб наші діти ніколи не знали, що таке війна. Все інше ми встигнемо».
