Публікація

Голодомор: спогади тих, хто вижив

10:37, 27 Листопада

зображення публікації

Двадцяте століття було часом безлічі потрясінь. Важким тягарем випробовувань лягли на плечі людей дві світові війни і тривалий період поневірянь під тоталітарним комуністичним режимом. Проте, окрім вищезгаданих подій, в історії українського народу була ще одна чорна сторінка – Голодомор 1932 – 1933 років. Напевно, не знайдеться в Україні людини, яка бодай щось не чула про ті трагічні події.

На початку XX ст. етнічні території України були поділені між різними державами. За підсумками Польсько-Радянської війни, після підписання Ризького мирного договору 1921 року, Острог став прикордонним містом новоутвореної Другої Речі Посполитої(ІІ РП). Цей факт урятував мешканців міста й околиць від голоду (на фото карта кордону мiж II РП та УСРР у межах Острога).

По-іншому складалася ситуація на територіях, що ще нещодавно були в складі Острозького повіту, а після підписання Ризького мирного договору опинилися в складі УСРР і стали прикордонними селами. На території новоутвореної Шепетівської округи розпочиналася примусова колективізація. Окремі підходи радянська влада застосовувала щодо «куркулів». Найперше було складено переліки куркульсько-заможних господарств, що становили 7 – 10% від загальної кількості селянських господарств. Згідно з даними, наведеними в цих переліках, у Кривині було десять «куркульських» господарств, у Нетішині – 20. Щоправда, процес колективізації відбувався дуже повільно й радянській владі було дуже важко залучати селян до колгоспів. У селах Шепетівської округи відбувалися повстання проти процесу колективізації. Так, наприклад, у Славутському районі до категорії повсталих сіл належали прикордонні села Нетішин та Солов’є. Повстання в селах вдалося придушити наприкінці березня 1930 року, у деяких місцях із застосуванням зброї.

Лісиста місцевість поблизу кордону й дуже добре знання околиць населенням сприяли масовій контрабанді. Оскільки на території УСРР був дефіцит навіть простих побутових товарів, завдяки контрабанді з Острога та Рівного, що перебували в складі Польщі, вдавалося задовольнити попит населення на дефіцитні товари. Окрім того, високий рівень безробіття штовхав населення з обох боків кордону до незаконної контрабандистської діяльності. З 1924 року польський кордон охороняв батальйон корпусу охорони прикордоння «Острог». У різний період часу відстань, контрольована батальйоном, варіювалася. 1934 року батальйон охороняв ділянку державного кордону протяжністю 78 кілометрів 62 метри. Проте дослідники відзначають слабкість польських і радянських прикордонних служб. Історики зауважують, що погано охоронялися як самі прикордонні пункти, так і ділянки між ними (на фото дислокацiя батальйон КОП Острог у 1931 роцi).

Ситуація, що склалася поблизу кордону, допомагала населенню західного прикордоння УСРР пережити штучно створений голод. Про це згадували ті жителі Острога, які вже після Другої світової війни в силу різних обставин стали острожанами: скеровані на роботу чи переїхали після одруження до нашого міста. Зі слів мешканки Острога Марії Захарівни Терентьєвої дізнаємося: «Я пам’ятаю, як відбирали у людей зерно, картоплю, сало, буряк, сухарі. Мені було 10 років, як був голодомор. Люди вмирали родинами, селами. Щоб не вмерти, мене батьки відправили до дядька, він жив на кордоні з Польщею… Дядько корову мав, і мав що їсти, і так у десять років я вижила…».

Сьогодні, живучи в незалежній Україні, народ якої вже не розділений кордонами, ми продовжуємо захищати свій суверенітет від російської збройної агресії. Пам’ять про минуле нашої історії – це, так би мовити, окремий фронт. Тому ми повинні пам’ятати про жертви голодомору, його причини і наслідки, щоб не допустити такого більше ніколи, залишатися вільними громадянами своєї держави.

Нижче наведені розповіді острожан, які пережили голодомор.

Лідія Самойлівна Ганошина:

«Я родом із Полтавщини. І не обминув мене цей страшний голодомор, що був створений урядом СРСР штучно. Мені тоді було 8 років, але я пам’ятаю, як я з братами пухла. Меншому було 3 роки, а старшому – 11. Усі ми пухли, були з великими животами. Ми не мали чого їсти, бо все, що ми мали, забрали у нас. Ці люди були у військовій формі… Я їх вперше бачила. Вони були байдужі до прохання мами, щоб не забирали все, залишили хоч трохи для нас. Але вони робили свою чорну справу без жалю і забрали все, що ми мали. Це був справжній геноцид проти власного українського народу… Щоб вгамувати голод, їли бур’яни, листя з дерев, кору, але ситими від цього не були…».

Марія Карпівна Курілова:

«Як ми вижили, не знаю. Пам’ятаю, як мама зварила ріденький суп пшоняний, і ми всі ганялися за тією пшониною. Потім колгосп дав трішки борошна і мама варила «шліхту». Це такий суп. Далі колгосп для всіх варив «баланду». Люди йшли отримувати свій черпачок. Так тягнулося до весни, а як з’явилися листочки на деревах (сливах), дуже смачні, ми їх їли. І все, що росло на огороді… Голод довго ще не покидав нас…».

Василь Семенович Свирида:

«Мені в 1932 – 33 роках було 5 – 6 літ. Що я пам’ятаю за голод? Один раз вийшов на дорогу, а у нас під хвірткою лежав чоловік – увесь запухший. Не можна було навіть побачити його очей. Тато і мама забрали його в хату. Він у нас жив довго, поки не одужав. А нашу сім’ю рятувала риба. Тоді дуже було багато риби в річках…».

Ганна Давидівна Прокопчук:

«Мій батько був висланий на 10 років у Воркуту. Нас у батьків було семеро: старший брат Афанасій та шість сестер. Найменша сестра Марієчка померла з голоду, а ми пішли між люди. Наймитували, служили, бо дуже їсти хотіли. Мені було 6 років і я в сусідньому селі пасла корови у різних господарів, аби вижити у страшні часи голодомору. Коли організували колгосп, то мене, ще неповнолітню, заставили ходити на роботу, де працювала 12 років. Було й таке, що мене ще й судили за той мінімум трудоднів, які я не виробила. Таких, як я, було четверо, чиї батьки, як і мої, були вислані, вважались ми тоді дочками ворогів народу».

Нагадаємо, що у цей День прийнято запалювати свічку пам’яті про усіх заморених голодом. Закликаємо  долучитися до скорботної акції та запалити свічку у вікні своєї домівки.

Богдан ШЛЯХОВ,

старший науковий співробітник

відділу історії КЗ «Державний історико-культурний заповідник Острога»