Публікація

Формула успіху вчительки з Білої Криниці: головне любити й чути дітей

10:26, 22 Жовтня

зображення публікації

Надія Іванівна Процюк родом зі села Бронники Рівненського району. На вчительській ниві пані Надія з 1975 року. Ось уже 44 роки вона навчає дітей у селі Біла Криниця. Довелося їй попрацювати ще у приміщеннях старого навчального закладу. Разом із колегами раділа новій та просторій школі, яка, до речі, цьогоріч святкує свій 30-річний ювілей. У Білій Криниці Надія Іванівна провела в доросле життя вже не одне покоління. Має серед своїх вихованців і послідовників справи, які сьогодні вчать дітей історії. Про кожного з випускників учителька згадує з гордістю та підкреслює, що найцінніше у її роботі те, що відчуває їхню вдячність.

Пані Надія щорічно готує переможців районних та обласних олімпіад, а це свідчить про те, що діти вчать і люблять її предмет. Окрім того, важливий показник якісної роботи педагога – високі результати її учнів з історії на ЗНО. Як розповіла директорка Білокриницької ЗОШ І – ІІІ ст. Світлана Анатоліївна Ткачук, Надія Іванівна два роки тому хотіла полишити педагогічну практику. Для колективу це була б велика втрата, адже молодь вкрай рідко йде працювати у школу, тим паче – сільську. Та у випадку пані Надії, окрім директора та колег, її відпускати на пенсію не хотіли й батьки учнів. Вони неодноразово просили Надію Іванівну продовжити працювати. Зрештою вона погодилася, ще й узяла класне керівництво.

Як розпочався Ваш педагогічний шлях?

Мої батьки дали для мене все, що могли. Після закінчення 8-ми класів я вирішила стати вчителем. Спочатку навчалася в Луцькому педагогічному училищі на спеціальності «Учитель початкових класів». Істориком стала волею випадкових обставин. За розподіленням після училища мене направили працювати у школу  міста Хмільник Вінницької області. Там, окрім уроків у початкових класах, директор попросив мене викладати історію. Зізнаюся: цей факт і вплинув на моє рішення пов’язати свою долю з історією. Пригадую свої перші уроки: мені лише 19 років, а мої учні на добру голову вищі за мене. До уроків я готувалася дуже відповідально, мені доводилося кожну тему ґрунтовно вчити. Зрештою, це дуже допомогло, коли, попрацювавши рік, пішла здобувати вищу освіту за спеціальністю у Чернівецький університет.

Надіє Іванівно, який, на Вашу думку, ідеальний урок?

Для мене ідеальним є той урок, коли після дзвінка на перерву ти бачиш, що очі дітей світяться. А ще відчуваєш, що втомлена, але задоволена. Учні не люблять уроків-лекцій. Зрештою, багато залежить від віку школярів. Звісно, найкраще – це комбінований урок, для 5–6 класів обов’язково в ігровій формі.

Як мотивувати сучасних школярів учитися?

Як на мене, потрібно переконати дитину, що це їй потрібно у житті. Адже сучасна людина, не зважаючи на її професію, має бути всесторонньо розвиненою. Сьогодні цінують комунікабельність та ерудованість, а для того, аби такими бути, потрібно вчитися. На своїх уроках я завжди повторюю дітям, що не вимагаю від них, щоб вони геть у всьому розумілися, але основу повинні знати.

Пані Надіє, якби Ви були міністром освіти, які б зміни внесли у сучасний освітній процес?

Я можу говорити лише з позиції учителя історії. Ми часто з колегами на педагогічних нарадах обговорюємо, що предмет історії України має недостатню кількість годин. У творені самоідентифікації вкрай важливо знати своє минуле. Якщо говорити про умови роботи, то, звісно, варто збільшити заробітну плату педагогам. Вона не така і маленька, але все ж потрібно думати про вчителя. Особисто я бачу, що молодь не зацікавлена йти працювати у школі. Тому мені б хотілося, аби міністерство більше цінувало педагогів.

Серед Ваших учнів велика кількість переможців районних та обласних олімпіад. Можливо, у Вас якась особлива методика підготовки?

Я би не сказала, що маю якийсь секрет. Мені здається, досвід зробив свою справу. Своїм спілкуванням з учнями, методикою викладання, своєю любов’ю потрібно прищепити їм любов до історії. І лише в цьому випадку буде результат. Ми багато подорожуємо. Знаєте, навіть важко перерахувати, куди і скільки разів ми з дітьми їздили. Ми досліджував нашу область, підкорювали гори Карпати, бували в Закарпатті, Умані, Львові, Житомирі, Збаражі, Луцьку, Кам’янець-Подільському й багатьох інших. Як на мене, саме такі мандрівки гуртують дітей і вчать любити свою країну. Загалом у роботі важливо відчувати дітей і найважливіше любити учнів. Бо якщо не любиш, то тебе не чутимуть, а ти не бачитимеш.

Розкажіть про випускників, які стали для Вас особливими

Однозначно, що для мене всі мої школярі чи випускники завжди хороші. Іноді доводиться чути, що мені просто завжди щастить із дітьми: усіх ніби на підбір. Можливо. (сміється, – ред.). Та все ж уважаю, що саме робота з дітьми дає такі результати. Звісно, що завжди з трепетом згадуватиму свій перший і другий випуски. Із любов’ю завжди цікавлюся долею кожного зі своїх учнів. Тішуся їхнім успіхам.

 

Інна СОБКО