Публікація
Фільтраційні табори – друге пекло для маріупольців
16:47, 26 Квітня
Вибір був не великий: або померти від куль, або від голоду (безвихідь повна). Ми обрали перше. Коли ти за звуком можеш визначити, з якої зброї по тобі стріляють – це вже страшний досвід. Повірте. Дуже страшний! Бігли зруйнованими вулицями Маріуполя і переводили подих у розбитих під’їздах невідомих нам будинків, думали про одне: як врятувати дитину. Я казала чоловікові:
– Ви біжіть, а мене тут залиште. Не маю я більше сили. Ноги не слухаються.
Далися взнаки двадцять одна доба проведена у підвалі, постійні стрес та хвилювання за життя рідних, відсутність харчування та води. Коли нема їжі – це пів біди, а от коли закінчується вода – це крах усьому живому. Надії в тому числі.
Я бачила попереду спину своєї доньки, чула, як вона важко дихає і переводить подих, як гойдається на вітрі її волосся, коли вона бігла, рятуючись, під кулями. У мене перед очима промайнуло все життя. Тоді думалося: а що таке життя? Біг?
…Від першого дня війни в Маріуполі не звучали сирени. Нас одразу почали обстрілювати. Але ми мали надію, що трохи побомблять та перестануть. Що президенти, військові от-от зможуть знайти якесь рішення. Але обстріли не припинялися. З кожним днем безвихідь стискувала лещатами наше місто.
Жили у підвалі. Чоловіки готували їсти на вулиці, бо жінкам було небезпечно виходити. Одного дня біля колодязя розстріляли понад двадцять цивільних чоловіків, які просто пішли набрати води. Просто набрати води! Мій чоловік дивом врятувався. А потім почали бомбити зруйновані подвір’я, на територіях яких варили обіди. Помирали від куль ті, хто хотів прогодувати свою сім’ю. Це було жахливе видовище. Ти тільки п’ять хвилин тому розмовляв із цією людиною, а зараз вона вже мертва…
Оскільки лівий берег Маріуполя «відрізали» від правого, то рятуватися ми могли лише тікаючи в Новоазовськ, в бік росії. Отож ми потрапили на територію ДНР. В Новоазовську провели п’ять днів, у Тельманово теж п’ять. Жили в знайомих. Нас мали евакуювати тільки до росії. Але ми цього дуже не хотіли. Як? Чому? Нам потрібна Україна! І добре, що кількома днями пізніше такий шанс нам трапився. Адже наші куми, друзі, знайомі потрапили вже до російських фільтраційних таборів. А що таке фільтрація? Це в усіх біженців беруть відбитки пальців, паспортні дані, саджають в автобуси і відправлять на Таганрог. А вже з Таганрога вони їдуть у найвіддаленіші міста росії. Як рабсила для освоєння нових земель, на яких росіяни працювати не хотіли. Не враховуючи ні стану здоров’я українців, ні жодних побажань чи можливостей. Багато наших знайомих відвезли у Нижній Новгород, Новосибірськ…
Із ДНР, через Вінницю, ми потрапили до Острога. Тут і зустрілися зі старшою донькою. Сім’я з’єдналася! Наші почуття важко описати словами. Найперше, вони вмістяться у два слова: «Ми живі».
… До війни я була щасливою жінкою. Дуже щасливою. Ми не жили заможно, але мали все необхідне. Старша донька переїхала до Києва, вийшла заміж та народила дівчинку. Вона з сім’єю щоліта приїжджала до нас в гості. Молодша, якій виповнилося чотирнадцять, дуже гарно вчилася, старалася. Зараз вона з 24 лютого не має ніякого навчання. Боїться всього, під час повітряної тривоги зачиняється в коридорі, прислухається до різних звуків.
Ми з чоловіком працювали. Я – бухгалтером у Маріупольській психіатричній лікарні, яку, до речі, вщент розбомбили. А про долю хворих нам наразі мало відомо. Якусь частину вдалося вивезти до Італії, а що сталося з рештою – невідомо. Пацієнтам нашого закладу досить важко було під час війни, адже психотропні препарати закінчувалися, а ніякого поповнення медикаментами не надходило. Моя трудова книжка, як і в усіх інших колег, згоріла…
Завдячуючи волонтерам, ми дісталися Острога. Тут нас гарно прийняли. Нам є де жити, що їсти. Але прокидаєшся зранку – і таке відчуття, що то не ти прокинувся. Душу повністю спопелили… Кожен день плачу. Кожен день… У мирному житті в мене не було вільної хвилини, я завжди була зайнята справами. Сім’я, робота, дім, діти, мама, внучка… А тут стільки вільного часу… Куди його подіти? Ми ходимо до волонтерських центрів, і нам все дають. Але ж ми повносправні. Ми можемо все це заробити самі, розумієте? Нам від бездіяльності дуже важко…
Як розпочати все з нуля? У якому місті? Де знайти роботу?.. Прийшло свято, а таке враження, що воно нас оминуло…
Щодо працевлаштування в Острозі, – друзі, можливо, хтось відгукнеться і запропонує п. Маргариті якусь роботу? Будемо вам вдячні. Віримо, що світ не без добрих людей. Мирного переможного Великодня всім нам!
Якщо маєте пропозиції щодо працевлаштування в Острозі, просимо звертатися до Олени Медведєвої, вона має контанти родини п. Маргарити.
Записала Олена Медведєва,
дитяча письменниця, журналістка