Публікація

Фатальна засідка УПА на Острожчині: поранення, яке коштувало життя Ватутіну

17:30, 02 Березня

29 лютого 1944 року радянський генерал Микола Ватутін був важко поранений під час нападу повстанців УПА поблизу села Милятин на Острожчині. Попри спроби врятувати командувача, через ускладнення після поранення він помер у київському військовому шпиталі. 

Публікація підготовлена за матеріалом допису Ігоря Царика. Згідно з офіційною радянською версією, 29 лютого 1944 року автомобіль командувача 1-го Українського фронту Миколи Ватутіна потрапив у засідку бійців Української повстанської армії поблизу села Милятин неподалік Острога. Унаслідок обстрілу генерал отримав тяжке поранення в ногу.

Історик Дмитро Вєдєнєєв, посилаючись на документ Управління контррозвідки СРСР СМЕРШ від 1 березня 1944 року, у публікації для «Історичної правди» зазначав, що того дня Ватутін прямував із Рівного до Славути. Попри інформацію про регулярні сутички між радянськими силами та підрозділами УПА в цьому районі, кортеж генерала не супроводжувався бронетехнікою чи значним військовим прикриттям.

Під обстріл потрапила колона з чотирьох автомобілів, у яких перебували Ватутін, понад десять офіцерів і охоронці. За архівними даними, почувши стрілянину поблизу села, генерал наказав зменшити швидкість і відправити військового з’ясувати ситуацію. У цей момент розпочався раптовий напад, під час якого Ватутіна поранили в праве стегно.

Евакуація пораненого відбувалася в складних умовах: один із автомобілів перекинувся, інший застряг у багнюці, після чого генерала транспортували санями. Першу медичну допомогу він отримав лише приблизно через п’ять годин після поранення.

Повідомлялося, що під час нападу повстанці розстріляли трьох військових у одному з автомобілів і захопили штабні документи. Оскільки загибель військового могла викликати гнів Сталіна, чиновники рапортували про напад на кортеж нібито банди кількістю у 300-350 людей. У район направили підрозділи НКВС, які протягом 20 днів каральних операцій звітували про знищення понад тисячі повстанців. За оцінкою історика Вєдєнєєва, серед загиблих могли бути не лише бійці УПА, а й місцеві мешканці.

Водночас полонений командир з’єднання УПА «Холодний Яр» Євген Басюк свідчив, що в Милятинах перебували лише близько дванадцяти повстанців і кілька місцевих добровольців. За його словами, поява радянського кортежу була несподіваною, а вогонь вели лише по одному автомобілю.

Спочатку пораненого планували транспортувати до Москви, однак зрештою його доправили до Києва. Стан генерала певний час стабілізувався, і в службових телеграмах повідомляли, що «товариш Ніколаєв» — під таким псевдонімом фігурував Ватутін — одужує. Проте на початку квітня, на 33-й день після поранення, стан різко погіршився через розвиток сепсису.

15 квітня 1944 року Микола Ватутін помер у київському військовому шпиталі. Після смерті радянська влада поховала його в центрі Києва, використавши поховання як елемент пропагандистської політики.

У своїх спогадах, опублікованих у книзі «За східнім обрієм (Спомини про пережите)», український дисидент і воїн УПА Данило Шумук, який у той час перебував у Рівненській тюрмі в очікуванні суду за участь в українському повстанському русі, описував атмосферу після поранення та смерті радянського генерала.

За його словами, тюрма була переповнена арештованими за звинуваченнями у «націоналізмі», а військовий трибунал щодня розглядав десятки справ.

«Рівенська тюрма була тоді набита арештованими за націоналізм. У ті часи Військовий трибунал щоденно судив по 20–25 чоловік за участь у націоналістичному русі… Після убивства Ватутіна до розстрілу засуджували масово. У підвалі тюрми завжди сиділо засуджених на смерть біля трьохсот чоловік», — згадував Шумук.

Хто такий Микола Ватутін 

Микола Ватутін — радянський військовий діяч, етнічний росіянин за походженням, якого тривалий час радянська пропаганда подавала як одного з ключових «визволителів» України у Другій світовій війні. Водночас його роль в історії України оцінюється неоднозначно.

Народився він у селі Чєпухіно (нині територія Росії). У 18 років добровільно вступив до Червоної армії та брав участь у бойових діях періоду Української революції. У вересні 1920 року Ватутін воював проти повстанських формувань Нестора Махна, а впродовж 1920–1921 років — проти українського повстанського руху на Полтавщині.

У 1939 році він командував військами Українського фронту під час радянського вторгнення до Польщі, за що був нагороджений орденом Леніна.

Одним із найбільш дискусійних епізодів його військової кар’єри історики називають форсування Дніпра восени 1943 року та бої на Букринському плацдармі поблизу Києва. Радянське командування здійснювало масштабні наступальні операції з великими людськими втратами.

Тільки на одному цьому плацдармі «геніальний» полководець Ватутін поклав у землю (точніше — у воду Дніпра) 400 000 радянських солдатів. (Втрати німців були у 10 разів менші).

Найбільшим злочином проти українського народу з боку командування Червоної армії стало те, що на «звільненій» від німців лівобережній Україні командири частин хапали всіх підлітків 16–18 років і без зброї, навіть без військової форми, гнали їх форсувати Дніпро під німецькі кулемети.

Точну кількість загиблих серед цивільних мобілізованих встановити неможливо, однак ця сторінка війни й досі залишається однією з найтрагічніших у пам’яті українського суспільства.

РЕКЛАМА