Публікація

Дві різні долі – один фронт: історія військових Інни та Вікторії

13:16, 10 Грудня

Сьогодні обидві носять піксель і служать у Збройних силах України. Їхні руки замість букетів чи манікюру тримають каструлі, казани, ніж, сухпай і відповідальність – годувати тих, хто укріплює оборону України.

Вікторія мобілізувалася у листопаді 2023-го. Інна – підписала контракт у квітні 2024 року, а потім поїхала до Великої Британії на базову військову підготовку.

Зустрілися вони на кухні одного з підрозділів 23 інженерно-позиційного полку.

Відтоді їхній фронт: гарячий цех, кухонний інвентар на безліч людей і день, який починається раніше за сонце.

«О 4–5 ранку вже на ногах. Готуємо, подаємо, миємо, знову готуємо. А ввечері ще треба підготувати продукти на завтра», – розповідають посестри.

Не раз жінки їздили на ротації, на Схід. Крайня ротація була не просто складною – вона випробовувала на міцність.

«Довго не було води – возили з сусідніх населених пунктів. Коли проблему закрили, зникло світло. Вісім днів не було. Але нічого, ми вже до всього звикли. Краще без світла, ніж з м0ск@лямU», — усміхається Вікторія, згадуючи ротацію.

Генератор ставав серцем кухні – запускав плиту і продовжував роботу, бо їжа для воїнів – це не просто побут. Меню жінки формують не просто зі списку продуктів, а з думкою про тих, кого годуватимуть – про побратимів. «Борщ, мамина запіканка, «Олів’є», «шуба»… Щоб хлопці і дівчата могли хоч на хвилину відчути дім», – додає Інна.

На Великдень цього року «кухарі в пікселі» створили ціле свято: голубці, домашні ковбаси, сирна бабка, фарбовані яйця.

«Хотіли дати відчуття свята. Бо навіть там – воно має право бути», – говорять військові.

Серед гуркоту й «звуків війни» є ще одне джерело підтримки – місцеві жителі.

«Вони не втрачають віру і надію. Буває питають, як і чим можуть допомогти. Є добрі люди всюди. І це дуже тішить», – наголошує Інна.

Життя на Сході навчило їх цінувати просте. Але мрії – у кожної різні. «Я мрію повернутися до мирного життя», – тихо каже Вікторія. «А я залишусь служити – контракт є контракт», – відповідає Інна.

Та коли запитуєш: чого хочеться найбільше – вони говорять синхронно: «ЩОБ ЗАКІНЧИЛАСЬ ВІЙНА».

Для Інни ця фраза ще болючіша. Кілька місяців тому її брат зник безвісти на Покровському напрямку. Вона чекає. Вірить. І продовжує служити.

Після паузи продовжуємо говорити про війну і виклики, які стоять перед захисниками. Згадуємо про побратимів, їхню підтримку і теплі спогади одні за одним оживають перед очима.

Наприкінці розмови військові посміхаються – вперше за розмову.

«Після Перемоги хочемо в Карпати. Просто помовчати. Послухати тишу…», – кажуть військові. – Ту тишу, яка буде заслужена. Яку не розриватимуть звуки ракет чи «повітряної тривоги». Ту, яка означатиме – УКРАЇНА ВИСТОЯЛА!

РЕКЛАМА