Публікація
«Через болота до нас лише 50 кілометрів»: як читають новини у прикордонні Рівненщини
19:10, 30 Червня
Село Мутвиця Зарічненської громади, що на Рівненщині, розташоване майже на кордоні з Республікою Білорусь. Сьогодні в Мутвиці мешкає трохи більше п’ятисот людей. Працює школа, бібліотека, фельдшерсько-акушерський пункт – і шкільний музей вишивки і ткацтва. До Зарічного від Мутвиці 9 кілометрів, а до обласного центру понад 200 км.
Одразу за околицею села починаються Пінські болота, що тягнуться на десятки кілометрів. Саме від білоруського слова «мутвіца» — рибальське місце в затоці — і походить назва села. Віддавна життя людей тут тісно перепліталося із сусідньою, нині ворожою, країною – давні родинні, сусідські та економічні зв’язки з білорусами. До 2022 року жителі прикордонних районів Рівненщини могли перетинати українсько-білоруський кордон за спрощеною процедурою для збору дикоросів. Однак після початку повномасштабної війни та закриття кордону така практика була припинена. Також до лютого 2022 року із Зарічного до Білорусі регулярно курсував автобус. Станом на 2026 рік міжнародне автобусне сполучення між Зарічним та Білоруссю повністю припинено.
Сьогодні ж мешканці Мутвиці та сусідніх сіл перебувають під постійним інформаційним тиском та страхом щодо загрози наступу з Півночі. тим паче, від початку повномасштабного вторгнення росії на територію України, в інформаційному просторі періодично з’являються повідомлення про ймовірний наступ з території Білорусі. Про ризики говорять на різних рівнях: президент, головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський, розвідка та Держприкордонслужба називають білоруський напрямок одним із потенційно небезпечних для України. Саме у такому середовищі ворожі інформаційні атаки мають великий вплив. Вони можуть бути різного характеру: від інформації про можливий наступ до відкриття кордонів для збирачів ягід. Однак, кожен такий вкид є небезпечним та потребує чіткої реакції
Валентина Тумаш та Домініка Чекун на святі Журавлина (2017 рік)
До прикладу, в червні, Прикордонний комітет Білорусі заявив про готовність відкрити для жителів прикордонних районів Рівненщини спрощений доступ до білоруських лісів для збору грибів та ягід. Водночас у Державній прикордонній службі України наголосили, що кордон із Білоруссю залишається закритим, а подібні повідомлення є елементом гібридного впливу та інформаційної атаки.
У межах межах проєкту «Медіаграмотність у прикордонних громадах Рівненщини», що реалізується за підтримки Інституту Масової Інформації (ІМІ) та фінансується European Union in Ukraine, ми продовжуємо спілкуватися із мешканцями прикордоння.
Нашою третьою героїнею інтерв’ю стала Валентина Миколаївна Тумаш — вчителька-пенсіонерка, краєзнавиця, дослідниця, член Національної спілки краєзнавців України. Саме вона багато років керує дослідницьким гуртком при шкільному музеї, вивчаючи історію і культуру рідного села. Вона людина, яка десятиліттями досліджує свою громаду зсередини і водночас живе за кілька кілометрів від державного кордону — робить її погляд на сьогоднішнє інформаційне середовище особливо цінним для нашого дослідження.
Життя у 50-кілометровій зоні від кордону з Білоруссю диктує свої правила, де інформаційна гігієна стає питанням не просто всебічного розвитку, а й власного спокою. Особливо зараз, коли стрічка новин стала частиною щоденного життя кожного українця. Наша співрозмовниця — пані Валентина — на власному досвіді знає, як це: балансувати між традиційними медіа, цифровим простором та сусідськими розмовами, зберігаючи при цьому холодний розум і критичне мислення.
Щоденне медіаменю: від Романа Цимбалюка до сусідських обговорень
Пані Валентина формує свій інформаційний простір дуже комплексно та різнобічно. Вона не обмежується якимось одним каналом комунікації, а споживає контент із абсолютно різних платформ.
У її щоденному «медіаменю» гармонійно співіснують традиційне телебачення та друкована преса — зокрема, місцева газета «Полісся». У цифровому світі жінка активно користується інтернетом: переглядає відеоплатформу YouTube, а також моніторить загальноукраїнську картину новин на порталі «Укрнет».
Окреме місце у її звичках посідають соціальні мережі. У Facebook, Telegram та Instagram вона не просто гортає стрічку, а шукає конкретних авторів. Зізнається, що з великим задоволенням слухає журналіста Романа Цимбалюка, а в соцмережах із цікавістю читає аналітичні замітки історика та публіциста Василя Расевича.
«По-різному буває: і з телебачення дізнаюся, і з газети “Полісся”, в інтернеті дивлюсь YouTube і новини на Укрнеті. А ще ми часто обговорюємо новини із сусідами — це теж важливе джерело для нас», — розповідає пані Валентина.
При цьому вона займає виключно активну позицію споживача: новини не «приходять» до неї самі через пасивне гортання — пані Валентина завжди шукає інформацію самостійно та цілеспрямовано. Водночас у її просторі є чітке табу: вона взагалі не довіряє російським та білоруським сайтам, адже їхній контент лише відштовхує.
Життя громади та тривожне прикордоння
Коли мова заходить про локальний рівень — рішення влади, оголошення та події в рідному краї — головним і надійним орієнтиром для жінки залишається місцева газета «Полісся». Тим, як саме місцева влада інформує мешканців громади, пані Валентина загалом задоволена.
Проте близькість до державного кордону накладає свій відбиток на те, як сприймається будь-яка інформація. Географічний фактор викликає цілком зрозумілу тривожність і підвищений інтерес до процесів у сусідній країні.
«Звісно, те, що ми поруч із кордоном, впливає на нас. Мене особливо цікавлять події в Білорусі — адже ми тут зовсім поруч. Найбільше запам’яталось, як було у перші дні повномасштабної війни — усі дуже хвилювались, чи не піде ворог зі сторони Білорусі. Адже напряму, через болота, до нас лише 50 кілометрів», — ділиться спогадами та переживаннями жінка.
Попри таку напружену атмосферу, пані Валентина зазначає, що особисто вона не натрапляла на цілеспрямовані чутки чи дезінформацію, які мали б на меті залякати або повністю дезорієнтувати мешканців її регіону.
Нічний скролінг та власні правила фактчекінгу
Стиль споживання інформації пані Валентини зазнав кардинальних змін після 24 лютого 2022 року. Головна зміна — поява занепокоєння, яке змушує тримати руку на пульсі цілодобово. Новини з фронту тепер стали безумовним пріоритетом: жінка читає їх найпершими, часто навіть посеред ночі, коли через тривогу не може заснути.
Однак, попри емоційне навантаження, пані Валентина демонструє високий рівень медіаграмотності. Вона чудово розуміє, що таке «фейк», «ІПСО» або «маніпуляція». Для неї ці складні терміни мають просте й містке пояснення — це просто неправдива інформація, яку намагаються видати за дійсність.
Головний принцип нашої героїні — здоровий скептицизм:
«Кожну інформацію я аналізую — не приймаю на віру одразу».
Основним критерієм довіри до публікації для неї є авторство. Передусім вона дивиться на те, хто саме написав матеріал чи висловив думку. Щоденно читаючи новини на «Укрнеті», пані Валентина намагається перевіряти отримані дані за іншими джерелами, хоча й визнає, що робить це не завжди.
Інколи у Facebook їй все ж трапляється недостовірна інформація або перекручування. Спосіб боротьби з цим у пані Валентини простий і дієвий: вона самостійно звіряє сумнівні факти з інформацією на інших перевірених сайтах. Завдяки такому підходу та внутрішньому фільтру, жінці ні разу в житті не доводилося самій ставати ретранслятором неправди й поширювати фейки у своєму оточенні.
