Публікація

Бойова медикиня Таміла з Рівненщини: п’ять років на війні та сотні врятованих життів

16:06, 11 Травня

зображення публікації

Її історію розповіли на Facebook-сторінці бригади.

Я була на обліку у військкоматі як медична працівниця, і мені періодично пропонували піти в ЗСУ, — розповідає Таміла. — Однак у мене була “залізобетонна” відмовка — маленький син. Тільки коли він підріс, я погодилася — зважилася підписати контракт. Спочатку пройшла навчальний центр, де нас дуже інтенсивно тренували, іноді аж занадто. А потім почався розподіл по військових частинах. Коли я почула, що потрапила в 128 ОГШБр, з очей полилися сльози, і мимоволі вирвалося: “Але я не хочу в 128 бригаду!” Навчання було дуже важке, і мені подумалося, що в гірсько-штурмовій бригаді буде ще важче. А виявилося навпаки — тут дуже просто, наскільки може бути просто в армії, за ці 5 років я жодного разу навіть не подумала переводитися в якусь іншу частину…», — розповіла жінка.

До повномасштабної війни Таміла служила в зоні ООС, отримала статус учасника бойових дій і навіть пройшла спеціальну смугу перешкод, за що була нагороджена однією з найпрестижніших відзнак у піхоті — беретом гірського штурмовика.

“Це було непросто, я виявилася в першій жіночій групі нашої бригади, яку допустили до проходження смуги. Перед тим 14 днів ми активно тренувалися. Зате в підсумку інструктор сказав, що не всі чоловіки вклалися в ті нормативи, які я виконала, навіть назвав мене рекордсменкою”, — згадує військова.

На початку російського повномасштабного вторгнення Таміла служила у відносно тиловому підрозділі, однак через кілька місяців її відрядили в гірсько-штурмовий батальйон, де не вистачало медичних працівників.

“Бригада тоді воювала на Херсонщині, наші хлопці штурмували посадки, звільняли територію, тому були великі втрати. Я їздила на евакуацію поранених, ми часто потрапляли в сектор вогневого ураження ворога, пригадую, як одного разу відпрацював російський танк. І хоча хлопці заспокоювали, що снаряди вибухають далеко, все одно було страшно. Найчастіше допомогу пораненим доводилося надавати прямо в машині на ходу — накладати турнікети, полегшувати біль, зупиняти кров при відірваних кінцівках. Усе робилося на адреналіні, під стресом, і я часто не пам’ятаю ні імен, ні навіть облич тих перших хлопців, котрих рятувала. Був такий випадок на Оріхівському напрямку — бійцю вибухом відірвало частину лівої руки. Ми веземо його в машині, я надаю допомогу, а він кричить, що в нього болить палець на відірваній руці і аж корчиться від болю. Ми врятували його, довезли в лікарню… А через два роки, коли я була в справах у місті, до мене підійшов і привітався хлопець: “Добрий день!” “Добрий день!” — відповідаю. “Ви мене не впізнаєте?” “Ні, вас так багато, у нас великі батальйони…” Тоді він повертається лівим боком, і я бачу, що в нього по лікоть немає руки. “Ви мене тоді вивезли, дякую вам!” Ми випадково зустрілися через такий час. З ним було кілька хлопців, і вони теж починають дякувати: “Ви й мене вивозили…”, “і мене…”, — каже захисниця.

Перший трирічний контракт Таміли давно закінчився, але вона продовжує службу в бригаді.

Я не жалію, що пішла в ЗСУ. Чи справдилися мої очікування? У чомусь було легше, у чомусь складніше — війну неможливо прорахувати наперед. Але я не можу сказати, що в чомусь розчарована. Дуже люблю свою роботу, до мене можна застосувати відомий вислів — хто, як не я? Тому й далі їжджу на евакуації, хоча моя теперішня посада не передбачає цього. Коли чую по рації, що в нас “300”, з перших слів прокручую в голові, який може бути стан пораненого, до чого готуватися, що може знадобитися в першу чергу, скільки екіпажів готувати… На жаль, багато хлопців, котрих я знала, загинули, дехто при мені. І це дуже гірко. Особливо, коли потім переглядаєш фотографії з цими бійцями…“, — розповіла жінка.