Публікація

Бізнес із присмаком крові, або святотатство по-рівненськи

11:18, 18 Січня

зображення публікації

Навпроти головного корпусу Національного університету водного господарства по вулиці Соборній 16а розташована сумновідома споруда, знана більшості рівнян як колишня Рівненська швейна фабрика. Але мешканці Рівного старшого покоління пам’ятають її як жахливу в’язницю. 

Вперше ця будівля із гіркою іронією згадується в літературному творі відомого класика, письменника Володимира Короленка. У своїх споминах про перебування в місті Рівне він відзначає тюрму «як кращу архітектурну споруду міста». Дійсно, збудований у другій половині ХІХ століття, найвищий у той час чотириповерховий будинок використовувався російсько-імперським режимом як в’язниця для ув’язнених арештантів різного штибу від кримінальних злочинців до політичних в’язнів. З початку 20-их років і включно до вересня 1939 року в’язниця змінює власника. Тепер вже польські окупанти використовували її знову за „профілем”. Це була одна із найсуворіших пересильних тюрем на Волині і використовувалась вона переважно для політв’язнів. В її стінах страждали відомі українські політичні діячі – члени УВО-ОУН, видатні українські політичні діячі волинського краю: Тарас Боровець, Микола Мостович, Олександр Бусел, Яків Бусел, Степан Пшеничний, Ярослав Старух, Ігор Шуйський, Микола Скоп’юк, Микола Кос, Ростислав Волошин, Володимир Робітницький, Ольга Робітницька. Звідси відправляли на етап до сумновідомого польського концтабору Береза Картузька та інших в’язниць Речі Посполитої наших земляків.

Восени 1937 року при відчайдушній спробі втечі з рівненської тюрми в’язнична охорона тяжко поранила одного з провідних діячів ОУН на Волині Григорія Горбачевського. І він невдовзі помирає при загадкових обставинах в одній з рівненських лікарень. Похорон Горбачевського на рівненському кладовищі Грабник, як оповідають очевидці, перетворився в грандіозну політичну маніфестацію.

17 вересня 1939 року польського окупанта змінив московсько-більшовицький „визволитель”. Тепер за ґратами рівненської в’язниці новий комуністичний режим утримував не 50, як за царя чи 100 за поляків, а щонайменше до 2 тисяч „врагов народа”, українських інтелігентів, селян, юнаків і юначок. В передвоєнну пору рівненська тюрма була місцем тортур та масових вбивств політв’язнів, українських патріотів і просто мирного місцевого населення, які трактувалися як „бандпособнікі”.

Після захоплення Рівного гітлеріською Німеччиною рівненська тюрма також використовувалась окупантами за „призначенням”. Тут каралися в камерах арештовані Улас Самчук, Ростислав Волошин, Олександр Бусел, Харитя Кононенко та близько тисячі українських націоналістів-підпільників та українських інтелігентів – діячів культури, більше півтори тисячі українських патріотів були розстріляні фашистами в урочищі “Видумка”, зокрема відомий на той час актор Рівненського драмтеатру А. Демо-Довгопільський.

Корінний рівнянин Володимир Кулій розповідає, що за мурами у центрі міста була в’язниця з внутрішнім майданом, на якому розстрілювали в’язнів – спочатку енкаведисти, згодом – нацисти. «Коли будували ці будинки, багато кісток звідти виймали і переховували на кладовищі, – каже він. – Щоб ніхто не бачив, ніхто не чув – усе робилося вночі».

У 1941-му нацистські окупанти дозволили місцевим мешканцям опізнати загиблих і забрати поранених і оприлюднили оригінали списків «неугодних», яких не встигла арештувати радянська влада. У них Володимир Кулій побачив ім’я свого батька.

Новий прихід московсько-більшовицької влади в 1944 році змінив статус в’язниці – вона стала внутрішньою тюрмою МГБ.
За свідченнями одного з колишніх працівників МГБ, який розповів, як восени 1951 року він, як черговий по місту, одного з вечорів інспектував цю внутрішню тюрму МГБ: „З начальником зміни ми побували в декількох камерах”, – розповідав він. Камери нагадували переповнений вокзал, люди щільно стояли з вузликами в руках і тулилися один до одного, ніби чекали приходу поїзда. Я запитав, а де і як вони спатимуть? Адже неможливо простояти на ногах ніч і день”. Начальник зміни посміхнувся і довірливо кинув: „Не переживайте, к утру их и половины не останется в живих”.

За офіційними даними архіву рівненського облуправління МВС, тільки в період з вересня по грудень 1944 року військовим трибуналом та трибуналом НКВД в Рівненській області в цій в’язниці до розстрілу було засуджено майже півтори тисячі осіб. В стінах рівненської тюрми чекали виконання вироку у вересні – 159 чол., у жовтні – 255 чол., у листопаді – 351 чол., і в грудні 1944-го – 326 чол.

Вироки, як відомо, виконувались на місці. І тут же, на території в’язниці, в багатьох місцях закопували трупи. Територія в’язниці, ті часи була досить об’ємною – вона сягала до сучасної вулиці Квітки-Основ’яненка та до сучасної будівлі Рівнеради. Фрагменти скелетованих останків, черепи з характерними отворами в потиличній частині розстріляних МГБістами людей час від часу знаходили робітники в 70-80-их роках, прокладаючи до приміщення сучасного облуправління МВС різні комунікації, але зрозуміло, що в ті часи тема ця була закритою.

Досліджував цю тему і науковий співробітник обласного краєзнавчого музею, історик Ігор Марчук.

Прізвища багатьох знищених патріотів відомі. Причому це не тільки жертви червня 41-го, а й українські патріоти, знищені нацистами у воєнні роки внаслідок провокативних дій стосовно оунівців з боку радянського розвідника Миколи Кузнєцова. Це і відомий діяч ОУН із Клеваня Олександр Бусол, розстріляний на початку березня 1943 року у Рівненській в’язниці, і голова Українського Червоного хреста Харитя Кононенко, яка організувала допомогу військовополоненим у таборах, і донька й матір власника відомої в місті української книгарні, які були зв’язковими УПА, та ще багато відомих рівнян” – роповів історик виданню “Радіо Свобода”.

Дискусіям про те, кого і як вшановувати, має покласти край серія спогадів вцілілих політв’язнів, яку видають у Рівному ентузіасти на чолі з просвітянином Михайлом Борейком. Одні з останніх – вперше перевидані в Україні спогади дивом врятованого в’язня Дубенської тюрми Олекси Сацюка, які побачила світ у 1947 році в Буенос-Айресі. Книга під назвою «Смертоносці» проілюстрована унікальними фотоматеріалами з місця розстрілів, віднайденими в архіві Гімлера та в угорській пресі.

І лише з проголошенням державної незалежності України тему цю почали піднімати національно-патріотична громадськість міста, перші рухівці нашого краю, історики та краєзнавці. Щороку біля стін цієї споруди (а з 1957 року – в’язниця була перебудована під Рівненську швейну фабрику) громадськість Рівного проводила тут вшанування, а священики Української Православної Церкви Київського Патріархату (нині – ПЦУ) – поминальні молебні.

1 липня 2001 року Українське козацтво „Волинська Січ” та рівненські рухівці на чолі з народним депутатом Василем Червонієм, науковці нашого краю, патріотична громадськість, родичі загиблих в застінках рівненської в’язниці з нагоди 60 роковин жахливих розстрілів НКВД у в’язницях Західної України періоду червня 1941 року провели тут велелюдний мітинг і звернулися до Рівненської міської влади з закликом встановити тут меморіальну дошку. І дійсно, до 10 річниці незалежності України такий меморіальний знак був встановлений і освячений. Короткий лаконічний надпис сповіщав перехожих „Тут, за стінами рівненської в’язниці, у 30-50-их рр. польським, нацистським та більшовицьким режимами було ув’язнено та замордовано тисячі українських патріотів. Вічна пам’ять загиблим”.

Щороку це місце на Свято Героїв в травні, на День Незалежності, на річниці розстрілів червня 1941-ого та на свято Покрови патріотична громадськість міста, родичі загиблих покладають квіти та відспівували поминальні молебні. Фактично, це місце стало своєрідним меморіальним кладовищем і за міжнародними законами та законами України підлягало під охорону держави, якою має опікуватись організація охорони культурної спадщини та відповідні структури державної влади та органів місцевого самоуправління.

Але, в 2009-2010 роках з мовчазного споглядання „батьків міста Рівного”, будівлю Рівненської швейної фабрики (тобто колишню в’язницю) було перепродано одній із комерційних структур, яка мала влаштувати там певну реконструкцію. Справа була зроблена і комерційній структурі залишалося узаконити свої дії землевідведення рішенням Рівнеради. Громадськість, звісно ж, забила на сполох. Протокольним дорученням міським головою було створено тимчасову депутатську комісію. Комісія у своїй діяльності зробила висновок. Оскільки будівля вже була продана, то депутати своїм рішенням мали зробити припис і зобов’язати власника будівлі в жодному випадку не влаштовувати на території меморіальної пам’ятки всіляких розважальних закладів та зберегти та впорядкувати меморіальну дошку. Про це й клятвенно запевняв депутатський корпус тодішній мер Володимир Хомко.

Але сьогодні справа виглядає зовсім іншим чином. В тюремних приміщенні колишньої в’язниці влаштовано розважальні заклади: “секонд хенд”, кальянна, бар та мінімаркет. Ці речі інакше як актом вандалізму і святотатством не назвеш. Судіть самі: чи може людина з нормальною психікою харчуватись в такому закладі і чи не віддаватиме їй після цього спожиті розваги присмаком крові невинно убієнних?

А що ж наша влада? Самоусунулась, як і “попередники”. Варто запитати наших посадовців, де поділися і яка доля віднайдених під час будівельних робіт по вулиці Квітки-Основ’яненка сімох скелетованих останків українських повстанців? Хто на це дасть відповідь?! І хто понесе відповідальність за вандалізм…

А. Гордієнко, Т.Давидюк