Публікація

«Айболіт» із Рівненщини: історія бойового медика, який рятує поранених на фронті

12:00, 15 Березня

Олександр із позивним «Айболіт» родом із селища Володимирець на Рівненщині. До початку повномасштабної війни він працював анестезистом у лікарні, а 24 лютого 2022 року вирішив стати до лав Збройних сил України. Сьогодні він — санінструктор 104-ї окремої бригади Сил територіальної оборони, який рятує поранених на найгарячіших напрямках фронту.

Історією військовослужбовця поділилися на сторінці 104 бригади тероборони ЗСУ “Горинь”. До повномасштабного вторгнення Олександр працював анестезистом у лікарні у Володимирці. Звістка про початок війни застала його просто під час зміни.

«Я працював сутки. На другий день, коли відпрацював, пішов до ТЦК. До добровольців — рішення було швидким і без довгих роздумів», — згадує військовий.

Відтоді Олександр служить у Збройних силах України. Спочатку він був фельдшером у медичному пункті, а згодом став санінструктором 104-ї окремої бригади Сил територіальної оборони. За час служби йому довелося працювати на різних напрямках, зокрема під Бахмутом та на Куп’янщині.

Одна з евакуацій, у якій він брав участь, запам’яталася найбільше.

«Тоді в рацію пролунало: є «300-ті». Разом із напарницею виїхали. Нам назустріч виїхав пікап. Вивезли хлопців, яких могли. Переложили в свій медевак — і одразу на медроту. Одному — осколок у спину. Іншому — лице обпалило. В одного — майже відірвана нижня кінцівка, відкритий перелом. У третього — ключиця», — розповідає Олександр.

Позивний «Айболіт» закріпився за Олександром ще задовго до війни. У лікарні колеги жартома називали його доктором.

«Спочатку — доктор, доктор. Я кажу: я не доктор, у мене немає вищої освіти. А вони: значить, будеш Айболітом», — усміхається військовий.

Вдома на нього чекає родина — дружина та двоє синів. Старший, Владислав, живе на Кіровоградщині, і йому скоро виповниться дванадцять років. Молодший син, Володимир, був зовсім немовлям, коли батько пішов на війну — тоді йому було лише шість місяців. Сьогодні хлопчику вже чотири роки.

Свою мотивацію Олександр пояснює просто: «Залишаюся тут, щоб діти жили в мирі».

Про майбутнє після війни військовий поки не замислюється. Каже, що має лише одне бажання — повернутися додому: «А далі — час покаже».

РЕКЛАМА