«Лісник»: історія 51-річного воїна з Рівненщини, який тримає стрій разом із сином

Фото: 104 окрема бригада сил ТрО “Горинь”

Таких називають «пенсіонерами». Але саме на них сьогодні тримається частина фронту. Василю із позивним «Лісник» 51 рік, за плечима — життя тракториста в лісгоспі, невеличке господарство й родина на Рівненщині. У ньому є тиша лісу й впертість дуба. Та коли війна постукала, спокій зник у димі й канонаді. «Я багато про що шкодую у своєму житті, — каже він. — Аф

Сьогодні несе службу і його син — у навчальному центрі бригади. Донька лишилася вдома з матір’ю. Зв’язок із родиною короткий, майже ритуальний: «Доброго ранку» й «добраніч». Ці прості слова стають ланцюгом, який тримає серце від холоду.

Про бойовий досвід говорить неохоче «Втрати були», — вимовляє він стисло. І одразу — мовчання. Найважче, каже, не поранення й не бліндажі, а пережити втрату і не зламатися. Сам він теж пройшов через лікарняні стіни: п’ять місяців реабілітації після поранення. Та повернувся. Бо син у строю, а він? «Списатися? Ні. Хтось мусить бути тут».

Зараз “Лісник” командир взводу 104 окремої бригади Сил ТрО ЗС України. Навчає, дбає, вислуховує. Каже: «Кожному треба приділити увагу». Його сила — у досвіді. Тут немає вузьких спеціальностей: кулеметник, гранатометник, стрілець і командир водночас. Бо якщо впаде один, інший мусить піднятися й повести за собою.

Він не ховає втоми: «Все вже так надоїло». Але є те, що сильніше за втому, — обов’язок. І є мрія, проста й така недосяжна на війні: прокинутися вранці в тиші, без поспіху, без команди «тривога».

«Скорішої Перемоги», — каже «Лісник». Бо його історія — це не про героїзм, про який пишуть у книжках, а про чоловіка, який кожного дня обирає бути там, де він потрібен та захищає свою землю.

За матеріалами 104 окрема бригада сил ТрО “Горинь”