Публікація
Жителі Зарічненської громади розповіли, чому читають телеграм-канали, довіряють Аллі Мазур та страждають від інформатак
08:44, 29 Серпня
Зарічненська громада, що на Рівненщині, межує з Республікою Білорусь, керівництво якої, як відомо, всіляко сприяє нашому ворогу. З початку повномасштабного вторгнення, жителі регіону неодноразово ставали жертвами інформаційних атак. Найбільше місцевих лякали відкриттям ще одного фронту.
В таких умовах важливо вміти аналізувати ситуацію, або хоча б знати до кого звернутись за роз’ясненнями. Саме тому журналістка видання Горинь.Інфо поспілкувалась з місцевими жителями та дізналась кому довіряють, що читають та як заспокоюються.
Надія Апончук проживає у селі Млинок Вараського району, хоча народилась ближче до кордону у селі Заозер’я. Ще в радянські часи жінка закінчила Дубенське педагогічне училище і її направили до місцевої школи працювати вчителькою молодших класів. Згодом пані Надія вийшла заміж та й прожила тут значну частину свого життя. Вчителювала жінка до лютого 2023 року. Загалом за спиною у неї понад 40 років освітянства.
Жінка розповіла як змінилось її ставлення до медіа, та хто допомагає їй розібратись що читати-дивитися, а що краще обходити стороною.
«Чоловік дивиться телевізор, я стараюсь якось менше в те занурюватись, бо по природі беру все близько до серця і переживаю. А бувало як подивлюсь те, що показують по телебаченню, то вночі не могла спати. Тому переважно дізнаюсь новини з сайтів. Читаю такі інтернет-видання як «Район.Вараш», «Рівне.Суспільне», «Район.Луцьк». Іноді дивлюсь волинське телебачення, щоб краще розуміти та знати, що відбувається навколо. Часом люблю почитати нашу місцеву газету, яка зараз по факту перетворилась на «щоденник війни». Раніше було в ній більше рубрик і форматів, і можна було щось прочитати про знайомих», – розповідає жінка.
Пані Надія пригадує, що після повномасштабного вторгнення дивилась дуже багато новин і ця перенасиченість спровокувала депресивний стан. Зі слів жінки вона боялася кожного звуку, плакала вдень та вночі. А новини з телевізора тільки підсилювали ці відчуття.
«Та ще й ця невідомість стосовно того, що відбуватиметься зі сторони Білорусі. Люди тоді не знали де себе подіти, хтось їхав за кордон. Весь час лунала тривога, я ще тоді в школі працювала, то було морально складно триматися. А вже як пішла на пенсію, видалила додаток, який сповіщає про тривоги, то стало трішки спокійніше», – зізнається Надія Петрівна.
Жінка розповідає, що найбільше дезінформації було про те, що зі сторони Білорусі наступатимуть росіяни. І це дуже розгойдувало нервовий стан.
«Найбільше поширювались побрехеньки за принципом ББС (баба бабі сказала). Хтось десь сказав, що вночі не можна лягати спати, бо буде атака. Пам’ятаю як спірвалася, не знала за що взятись. Відкрила WhatsApp, читаю. Потім дзвоню бігом до родичів, які живуть за 15 кілометрів до кордону в Заозер’ї. Кажу збирайтеся, бо буде наступ. І так не один раз. Добре, що все минулося. Але й трохи ми від того постресували», – розповідає жителька прикордоння.
На запитання про те чи вміє відрізняти фейки від фактів, жінка зізналась, що чіткого алгоритму дій не має. Але їй допомагають трохи діти.
«Кажуть те не дивись, того не слухай, та й так і живемо. Так, мабуть, людина збудована, що часом віриш, а потім бачиш, що то була неправда», – каже Надія Петрівна.
Надія Апончук зізнається, що в момент найбільшого відчаю їй дуже допомогла віра.
«Нам в селі батюшка від початку радив чимось себе зайняти. Хлопці на блокпости пішли. А тоді ж саме піст починався. То ми ходили в церкву і по декілька годин кожна читали безперервно Псалтир. То це вселило нам певний душевний спокій і легше на голову ставало», – ділиться спогадами жінка.
Жителька Млинка наголошує, що життя в селі та клопоти по господарству трохи відволікають від війни.
«Багато хто каже покиньте господарство, поживіть трохи для себе, але це вже наш спосіб життя. Бо треба і за городами подивитися і біля худоби обійти. В селі якось живеш і часом забудеш про те, що йде війна. Заклопочешся можливо чи відволічешся, то думаєш яке нещастя в людей робиться», – ділиться думками жінка.
З медійних особистостей пані Надія довіряє Аллі Мазур, ведучій телеканалу «1+1», каже що коли більше дивилась телевізор, то постійно слідкувала за сюжетами цієї журналістки. Іноді жінка переглядає телемарафон «Єдині Новини», але зізнається, що коли починають дуже багато говорити про втрати та руйнування, то їй стає дуже лячно.
Читанню новин та соціальним мережам Надія Петрівна присвячує не більше двох годин на день.
«Ну якщо в загальному взяти за цілий день, то коли в мене є вільний час, я включаю телефон і дивлюсь. Якщо все збити до купи, бо ж то тоді трошки, то тоді трошки, то не так і довго. Трохи у фейсбуці сиджу, але через клопоти по господарству часу мало на це йде. Треба і закрутки поробити та онуків доглядати. Тому як є якась хвилинка то зайшла заглянула, подивилась наші сільські новини в групі Млинок, хто що написав, кому що потрібно, що продають, шукають. Та й так», – каже жінка.
«У тому як нам сьогодні доносять інформацію, звичайно, що є куди рости. Якщо, наприклад, взяти телемарафон «Єдині Новини», то як станеш дивитися на одному каналі – один і той самий сюжет прокручують по декілька разів. І то на одному каналі він завершився, а на другому включили. Спочатку, то було важливо, щоб все показували разом, а зараз певно тільки відштовхує, бо через інтернет можна собі вибрати, щоб подивитись щось швидше та різноманітніше. Тому було б добре, якби канали хоча б показували різні сюжети», – наголошує пані Надія.
Жінка підтримує й впровадження відповідних курсів, які б допомогли людям краще орієнтуватись в медіапросторі.
«Якби в нас в селі проводили якісь курси, де вчать відрізняти правду від брехні, на яку можна натрапити в новинах, то я б однозначно пішла. Я думаю, щоб то корисно для людей було послухати. Може б навіть трохи спокійніше себе почували, коли відбудуться чергові інформаційні атаки», – підсумовує Надія Апончук.
Ігор Лютов вже понад 20 років живе в селі Борове Вараського району. Йому 59 років. Чоловік родом із села Інгулець, що на Дніпропетровщині. Там виріс та працював в шахті. Проте життя склалось таким чином, що Ігор Павлович познайомився та одружився з жінкою з цього краю.
З чоловіком ми поспілкувались про його ставлення до телебачення та телеграм-каналів.
«Я значну частину життя провів на Криворіжжі, у мене там багато родичів і знайомих, тому мене завжди цікавить, що там відбувається. Читаю з телеграм-каналів «Куди летить?Радар», де які прильоти чи обстріли відбуваються. Стараюсь телефоном з ріднею спілкуватись, щоб робити якісь свої висновки, бо в нас зараз такі новини та такий світ, що ж не завжди всьому, що пише можна вірити», – каже пан Ігор.
В телеграмі чоловік підписаний на такі пабліки «Карта повітряних тривог/Радар», «Новини Рівне», «Наше Рівне», «Рівне1283», «Україна 24», УНІАН та багато інших українських інформаційних телеграм-каналів. Пан Ігор зізнається, що вже трохи повідписував, бо було перенасичення інформацією.
Телевізор Ігор Лютов не дивиться з релігійних міркувань.
«Він в нас є, але не підключений. Та й чесно через Інтернет мені більше подобається дізнаватись, що сталось. Користуюсь фейсбуком, ТікТоком, телеграмом, ютубом і мені цього вистачає. І взагалі не розумію навіщо ті телевізори, якщо зараз є телефони й ноутбуки. Так ми можемо самі обирати, що дивитись, а що ні. Єдине, що можна було ще якісь документальні фільми там колись дивитись», – розмірковує житель Рівненщини.
Чоловік каже, що дивиться новини, бо переживає за все, що відбувається в нашій країні.
На запитання, кому довіряє в інформаційному просторі, Ігор щиро зізнається, що не знає кому можна зараз довіряти.
«Але якщо брати телебачення, то колись мені подобалось слухати Аллу Мазур, ну і ще декількох ведучих, але я вже й не пригадаю як їх звати. Я ось так собі аналізую, що це зараз не тільки моя думка, мій син, наприклад, теж каже, що найбільш перевірену інформацію транслюють національні канали такі як «1+1», «5 канал» і т.д. Річ у тому, що той самий телеграм буває натрапляєш на якусь інформацію, і ніби вже й повірив, а потім з’ясовується, що то якийсь проросійський вкид», – розповідає пан Ігор.
Якогось правила залізного, щоб чоловік точно міг відрізнити чи це фейк, чи правдива інформація не має. Проте він все одно старається більше шукати інформацію з офіційних ресурсів чи слідкувати за тим, як її поширюють перевірені канали.
«От на свіжому прикладі – розбився Пригожин. Якось не дуже я в те вірив спочатку. Але вже коли всі великі видання почали писати про це, то я вже допустив, що це можливо. Бо як показало життя сліпо брати на віру все – не найкраща ідея», – переконаний пан Лютов.
Чоловік розповідає, що зараз в селі «гарячий час», то більшість часу йде на господарство. Тому часу, щоб сидіти в інтернеті не так вже й багато.
«А як ще почнемо бульбу копати, то не впевнений, що буде бажання. Думаю, що загалом це десь до двох годин в день, часом більше. Здебільшого це вранці й перед сном», – каже чоловік.
Зі слів пана Ігоря, на початку повномасштабного вторгнення серед людей була якось більше паніка, і тоді було багато інформації про наступ зі сторони Білорусі.
«А зараз я стараюсь робити якісь свої висновки та зарання не піддаватись паніці. З останнього це «вагнерівцями», яких в Білорусь навезли, нас лякали. Воно ніби й тихий в нас регіон, але ця напруга стосовно того, що російські війська можуть напасти сюди, присутній весь час», – пригадує Ігор.
На місцеві групи, які на думку чоловіка можуть писати всякі дурниці, він не підписується, щоб зайвий раз не хвилюватись.
«Інтернет – це таке місце, що кожен шукає те, що вірить. Хтось тут може і Біблію читати, а хтось робити щось для мене не припустиме», – розмірковує чоловік.
Стосовно медіапростору чоловік переконаний, що все ж, все розвивається.
«Стає більше каналів та джерел інформації, і це дає змогу робити людині вибір, що для неї краще. Але з іншого боку з’являється місце для поширення різного, на мою думку, непотребу, який тільки шкодить. Тому важливо, щоб люди вчились розпізнавати, де і як їх дурять, робили висновки та рухались вперед з Божою поміччю», – підсумовує Ігор Лютов.
Матеріал створено у рамках проекту Інституту масової інформації «Підтримка незалежних українських ЗМІ під час війни» за підтримки Міністерства закордонних справ Королівства Нідерланди.
