Публікація
Погляд крізь вогонь: історія бійця з Дубенщини на позивний «Пірат»
14:00, 14 Червня
«Я навіть не знаю, що в мене буде через годину. Я планую підігріти картоплі, пообідати, а чи вдасться мені, чи ні — теж невідомо», — буденно і спокійно починає розмову Володимир, боєць із Дубенщини.
Його знають за позивним «Пірат». Він — один із тих, чиє життя війна ламала неодноразово, але так і не змогла зламати остаточно.
Сьогодні Володимир відверто розповідає про свій шлях: від першого поранення, ще в 14-му році, до запеклих боїв на Донбасі, важкої реабілітації та його головної мотивації — великої родини, яка чекає вдома.
Бандана з черепами та перший бій у соняшниках
Свій позивний Володимир отримав ще у 2014 році. Попав у частину, де готували навідників та командирів БМП, а згодом — у знамениту 72-гу бригаду (нині — Чорних Запорожців).
«Отримав позивний тільки через те, що носив камуфльовану бандану з черепами. До речі, вона десь у мене ще є», — усміхається військовий.
В АТО прослужив 13 місяців, шість із яких провів на лікуванні після підступного обстрілу під Волновахою. Володимир згадує той день у деталях:
«Осінь, молотили соняшник. Заїжджає з однієї сторони комбайн, з другої — трактор із причепом, який мав відвозити зерно. Ніхто нічого не очікував. І раптом зі сторони того трактора почався обстріл. Трактор як трактор, нічого непримітного, але замість циліндра стояв міномет… Побратими перетягнули ногу і повезли на евакуацію».
З Польщі до фронту
Після демобілізації Володимир працював зварювальником у Польщі та в Україні.
Напередодні повномасштабного вторгнення взяв на роботі вихідні й мав їхати оформляти документи на отримання путівки в санаторій як учасник бойових дій. Але 24 лютого перекреслило всі плани.
На другий день великої війни він вистояв величезну чергу у військкоматі.
О третій годині дня отримав документи, а о п’ятій — уже виїхав у складі 57-ї бригади як командир відділення ПТВ.
Спочатку охороняли кордон із Білоруссю, а згодом отримали наказ вирушати на Торецький напрямок, у саме пекло Донбасу.
Поранення та повернення в стрій
На фронті Володимир став навідником зенітно-артилерійської установки С-60.
Робота точна, ювелірна — потрібно чітко знати, на скільки градусів підняти пушку вверх.
Працювали практично з вечора до ранку. Ба більше, українські воїни виявляли винахідливість: «переформовували цукерки» (модернізували снаряди), аби вони летіли трохи далі, ніж розраховано — майже до 13 кілометрів.
На одній із таких позицій «Пірат» пробув 101 день: зимою заїхав, весною виїхав. Там же отримав і друге поранення — за 200–300 метрів від нього прилетів КАБ. Уламок каміння чи дерева сильно пошкодив руку.
Реабілітація була надзвичайно складною, рука не функціонувала взагалі. Щоб одягнути сорочку чи футболку, доводилося допомагати іншою рукою.
«Дуже дякую реабілітологам. Це щоденні заняття, навантаження. Навіть маленькі піщинки пробував перекладати. Камінчики спочатку великі давали, потім менші… Мені реабілітологи казали: “Поки не навчишся показувати дулю, нічого не буде”. Зараз, слава Богу, працює», — ділиться Володимир.
Ледве відновившись, він знову повернувся на фронт, до своєї С-60, бо маючи такий досвід, просто не міг залишатися в тилу.
КАБи та дрони
Найстрашнішим на фронті Володимир називає прильоти КАБів. Ця зброя розбирає будівлі на шматки, залишаючи лише урвища й шлак, а від вибухової хвилі двері злітають із петель.
На їхню позицію ворог робив три великі заходи — кожного разу летіло щонайменше по 5–6 авіабомб.
Але позицію хлопці втримали.
«За останньою інформацією, заходили “чечени”, хотіли її захопити, але їм не вдалося. Вони бороди свої залишили там», — каже «Пірат».
Військовий зазначає, що за ці роки війна кардинально змінилася і перетворилася на війну технологій:
«Якщо раніше ми дрона бачили раз на місяць, то зараз ми їх постійно бачимо й чуємо. Я вже кажу, що п’ятою точкою відчуваю, коли цей собака має прилетіти».
Вісім внуків чекають удома
Володимир не приховує: відчуває величезну лють до ворога. Колись давно він їздив на росію на заробітки, бо там платили більше. Тепер усе інакше.
«Зараз у мене дуже багато злоби на них. Я злий на всю їхню націю, яка скурвила моє життя. І не тільки моє, а мільйонів наших побратимів. Я не жалкую ні про що. Слава Богу, ходжу, ну, трошки порваний. Воно дає свої збої, але мушу триматися».
Головне, що змушує бійця рухатися вперед і боротися до завершення війни — це його родина. Вдома на Володимира чекає дружина Ліда Петрівна, діти та… вісім внуків!
До речі, старша донька Володимира також пішла до війська захищати країну. А сам «Пірат» мріє дочекатися ще й правнуків.
«Я хочу повернутися в цивільне життя, працювати те, що я вмію. Я зварювальник, маю досвід», — підсумовує воїн.
А поки що він залишається на позиціях, міцно тримаючи стрій заради майбутнього своїх вісьмох онуків.
