Публікація

Батько та син з Рівненщини: два покоління воїнів на захисті України

14:30, 05 Лютого

Солдат Петро — водій електронавантажувача в одному з батальйонів 23 інженерно-позиційного полку. Родом з Острозького району Рівненської області.

Майже чотири роки тому він добровольцем став до лав Збройних сил України, щоб захищати рідних і свою державу від ворожого війська.

Зв’язок поколінь
Так склалося, що в його родині з покоління в покоління хтось брав до рук зброю.
«Мій дід Петро був націоналістом. У 1991 році він сказав: «Згадаєш мої слова — ви ще будете за волю з рускими воювати». Тоді на ці слова не надто звернули увагу. А я їх запам’ятав. Український стяг був у домі і його дуже шанували», — згадує військовослужбовець.

Син Петра, Тарас, пішов у ЗСУ ще у 2017 році, покинувши коледж. Його контракт закінчився за тиждень до великої війни, але вибір був очевидний:

«У ніч на 24 лютого 2022 року вже все було зрозуміло без слів. Дружина казала: «Не буди Тараса, вранці скажемо, що війна почалася». Але він прокинувся сам. Речі вже були зібрані, а рішення — прийняте.

На жаль, сьогодні Тарас «відходить» після операції через бойове поранення. Попереду — наступне хірургічне втручання.

Вибір батька
У березні 2022 року Петро не зміг сидіти склавши руки. У ТЦК 55-річному добровольцю спочатку відмовляли, казали, щоб ішов додому, бо єдиний син уже служить, та й вік уже не той. Але він був наполегливим. Так розпочалася його служба у у 23 інженерно-позиційному полку Сил підтримки ЗСУ.«Побратими стали більше, ніж просто колегами по службі — стали опорою. Кожен знав своє місце і ніс відповідальність не лише за себе, а й за того, хто поруч», — каже солдат.

Постійні ротації, нові завдання, зміна напрямків – усе це вимагало витримки, уваги та внутрішньої зібраності. Тут не було дрібниць: будь-яка помилка могла коштувати надто дорого.

«Робили те, що мали робити. Виконували завдання, які перед нами ставили. Завжди трималися разом, підставляли плече одне одному тоді, коли це було потрібно. На жаль, не всі сьогодні живі…» – з сумом згадує військовий.Роки служби та постійні навантаження дали про себе знати. Від постійних фізичних навантажень німіли руки й ноги.

Минулого року, проходячи ВЛК Петро дізнався, що все життя прожив з одним клапаном у серці та навіть переніс перелом руки «на ногах».

«Навіть про перелом руки дізнався на ВЛК. Кістка зрослася сама по собі», — з посмішкою зауважує воїн.

Попри все, Петро не шкодує про свій вибір, зроблений у 2022 році. Бо інакше було неможливо. Так робили до нього – дід Петро, який боровся за волю української нації, і син Тарас, який без вагань зібрав речі в ніч на 24 лютого.Відповідальність тут не потребує пояснень — вона проявляється в діях. І поки є ті, хто захищає своє — доти буде Україна!

Слава Україні і її захисникам!

Відділення комунікації 23 інженерно-позиційного полку

РЕКЛАМА