Публікація
Позивний «Кіт»: історія старшого техніка з Дубенщини
17:20, 27 Січня
Руслан із позивним «Кіт» — старший технік 5-ї стрілецької роти 2 батальйону 104-ї бригади «Горинь». За його плечима — строкова служба, бойовий досвід АТО та роки повномасштабної війни. Його робота — не в тилу, а там, де справна машина може врятувати життя.
Історією військовослужбовця поділилися на Facebook-сторінці 104 бригади тероборони ЗСУ “Горинь”.
Руслан родом із Дубенщини. Його військовий позивний — «Кіт» — з’явився ще під час строкової служби й залишився з ним на роки. За словами бійця, псевдо відображає його характер: любов до тепла та здатність виживати в будь-яких умовах. Із початком повномасштабної війни «Кіт» став для нього не просто позивним, а іменем, яке звучить у щоденних зверненнях і наказах.
До 24 лютого Руслан працював підприємцем і водієм. Повномасштабне вторгнення застало його вдома, але сумнівів у виборі не було: «Звук першої ракети став для мене тим моментом, після якого уже знав: час збирати сумку і йти туди, де потрібен».
Військовий досвід Руслана розпочався задовго до 2022 року. У 2014–2015 роках він брав участь у бойових діях на Донеччині, зокрема на напрямку Опитного, де був командиром БМП. Після початку повномасштабної війни він знову повернувся до строю — цього разу в складі 104-ї бригади на посаді техніка роти.
Основне завдання «Кота» — підтримка технічного та бойового стану машин підрозділу. Сьогодні, коли на фронті часто використовують не бронетехніку, а пікапи, від його роботи залежить, чи доїде транспорт до позицій, виконає завдання і повернеться назад. У багатьох випадках саме ці колеса й мотори вирішують, чи вийдуть військові живими.
Найважчим періодом служби Руслан називає вихід із Донеччини:
«Це був період, коли треба було вивезти людей на ротацію, і багато що залежало навіть не від сили чи бажання, а від погоди: сніг, туман, дощ — усе могло вирішити, чи буде шанс пройти непоміченими і встигнути».
Найболючіше для нього — втрати. Це побратими, з якими він служив із перших років війни, люди, що стали рідними. Забирати своїх, каже Руслан, — одне з найважчих випробувань, після яких інколи не потрібні слова, бо мовчання говорить більше.
Порівнюючи війну 2014–2015 років із теперішньою, боєць зазначає:
«Найгірше, що з’явилося й стало масовим — це дрони, FPV і мавіки. Тоді головним страхом були артобстріли, а зараз небо стало окремим фронтом, який не пробачає помилок і не дає розслабитися ні на хвилину».
Удома на Руслана чекає дружина Таня та дві доньки — Аня й Уляна. Він щовечора телефонує родині й зізнається: те, що діти ростуть без батька вже п’ять років, болить не менше, ніж фізична втома. Саме сім’я залишається його головною опорою та мотивацією.
Про свою службу Руслан говорить просто: якщо військових не буде на своїх позиціях, Україна втратить ще більше територій. Наприкінці він звертається до тих, хто вагається:
«Україну, в якій ти живеш, потрібно захищати. Так, страшно. Але не так, як багато хто собі уявляє. У війську є багато хороших людей, які підтримають, навчать і стануть поруч».
І саме спільна біда, переконаний він, об’єднує так, що цей колектив стає найкращим у житті.
