Публікація
Розповідь головного сержанта «Харлама» з рівненської бригади
11:00, 02 Січня
У 104 бригаді тероборони ЗСУ “ГОРИНЬ” розповіли про головного сержанта батальйону з позивним «Харлам».
Ще кілька років тому Геннадій мав власну справу: керував проєктами, укладав угоди, щовечора повертався додому до дітей. Але у 2022-му усе перевернулось. Він зібрав родину та вивіз за кордон, а сам добровільно прийшов до ТЦК. Вступив до Рівненської тероборони.
«Навіть якби не хотів — усе одно поїхав би. Це мій фронт. Якщо не я, то хто? Спочатку я зробив усе, щоб захистити свою родину, але залишалася мама, залишався мій дім. І заради них, заради майбутнього синів, я мусив іти. Бо ми не маємо права тікати. Ми маємо гнати ворога з нашої землі.», — розповідає захисник.
Спочатку служив на півночі, поблизу білоруського кордону. Тоді існувала реальна загроза прориву, а неподалік атомна електростанція і ворог міг спробувати її захопити. Коли ситуація змінилась батальйон вирушив на Схід, у саме пекло.
Бої у Бахмуті. Евакуації поранених. Куп’янськ. Розбиті дороги. Колони, що потрапляли під вогонь. Робота без сну і жодної скарги.
«Після одного виходу з Бахмута заглохла наша машина. Я підняв капот, поправив клему. За цей час попереду нас пролетів інший пікап. А через 150 метрів по ньому влупив ПТУР. 200-й. 200-й. 300-й. Якби не заглохли — це були б ми. Хтось там зверху нас тоді прикрив.»
Геннадій — головний сержант батальйону, відповідає за бойову підготовку. Під його керівництвом проводяться навчання навіть у найважчих умовах: у лісі, на замінованих полях, під звуки ворожої артилерії.
У батальйоні “Харлама” панує особлива атмосфера — це не просто підрозділ, а сім’я. Разом пройшли вогонь і воду. Разом долають усі труднощі.
«Сьогодні війна — це не взводні злагодження. Це малими групами, швидко, без права на помилку. Або ти готовий, або тебе нема. І тому ми вчимо, готуємо, ганяємо наших пацанів так, як треба. Бо неготовий — це вже поранений. Найгірше — це не коли стріляють, а коли чуєш по рації: “300-й… 200-й…”. А ти знаєш, хто це. Це не позивний — це твій друг, побратим. Той, з ким хліб ділив.»
Тричі за два роки бачив родину. Зв’язок тримає, але війна — то не напівробота. Серце — на фронті.
«Так, я втомився. І фізично, і морально. Але кожен день підтверджує, що я правильно зробив, коли пішов. Мене тримає віра в Перемогу. І те, що я ще побачу, як мої діти живуть у мирній Україні. Що ми з дружиною ще повернемось додому. Я ще й бізнес відновлю. Але спершу буде тиждень святкування з побратимами. Бо ми це заслужили.»
Але є й інша сторона війни, яка болить не менше за втрати — байдужість здорових чоловіків у тилу.
«Я за молодь. Вони мають жити, закохуватись, гуляти. Ми для того й тримаємось. Але коли бачу “бугаїв” по барах, що не в армії — це демотивує. Бо ми не безсмертні. А тягнемо війну всією спиною. Не можна тікати, коли хата горить.»
