Публікація

“Я хотів би побачити день перемоги і знати, що наші жертви були недаремними”: інтерв’ю із захисником 23 інженерно-позиційного полку

14:29, 24 Липня

23 інженерно-позиційний полк ЗСУ опублікував інтерв’ю із захисником із Волині, який добровільно вступив у лави ЗСУ із початком повномасштабного вторгнення та ділиться пережитим досвідом.

“Я ХОТІВ БИ ПОБАЧИТИ ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ І ЗНАТИ, ЩО НАШІ ЖЕРТВИ БУЛИ НЕДАРЕМНИМИ…”

Коли у 2014 році розпочалась російсько-українська війна, то Артур із Волині був дитиною. А через 8 років його особисто і світ загалом знову сколихнула жахлива звістка. Новини були про початок повномасштабного вторгнення росії в Україну. І не вагаючись, лютневого дня, Артур разом із друзями побіг до місцевого ТЦК та СП, щоб мобілізуватись в лави ЗСУ. І лише після кількох спроб доброволець таки потрапив до української армії.

“Я не знав, де саме мені доведеться служити. Але це не мало значення. Бо хотів якомога швидше стати на захист рідної держави і бути корисним Україні. В ТЦК та СП вирішили направити мене у 23 інженерно-позиційний полк Командування Сил підтримки Збройних Сил України.
Знаєте, я з самого дитинства чув розповіді про війну, бо тато служив в Афганістані. У нас в сім’ї троє дітей: сестрички і я – найменший. Тож мене часто батьки, як наймолодшого, всюди брали з собою. Я відвідував різні «афганські заходи», слухав те, що розказують дорослі. Бувало, що й засинав під воєнні історії, але все те відкладалось в моїй голові. Ті їхні спогади…

Я підростав і ніколи б не міг подумати, що в нашій державі теж може бути війна. В сучасному світі є так багато різних захворювань, проблем, які часто людство саме собі придумує… і всі ресурси, сили потрібно спрямовувати на їх вирішення й на інші глобальні теми, а не воювати. Для чого? Хоча це не з нашими сусідами”, – говорить тепер уже учасник бойових дій, старший стрілець одного із підрозділів полку, старший солдат Артур.

– Артуре, чи пам’ятаєте Ви цей період, коли почали служити в ЗСУ?

“Так, памʼятаю. Звісно, що в голові був трішки хаос. Але тоді нами керувала ідея нації – зупинити ту орду! Я чітко розумів, що на той час вже вісім років триває війна. Вона почалась, коли я був малий. І тут вже у свідомому війці я «штурмував ТЦК», щоб попасти на ту саму війну.
Я і мої побратими відчували, що наше покоління має врятувати Україну. І настав час зупинити загарбників, бо вони не спиняться на двох областях. Їм потрібна ціла країна. Тож потрібно було ставати в бій за своє і свої інтереси. А своє – то рідна держава!
Також ми, добровольці й ті, хто колись служив, йшли першими в ЗСУ, щоб виграти час і щоб люди тут підготувалися. Повторю, ми понад усе хотіли виграти час і зупинити загарбників…”– А як думаєте, люди підготувались? Два роки минуло.

“Ні. Можливо, це буде крик душі, але інколи відчувається, навіть, зневага в наші сторони. Буває, що дорікають нам за гроші. Знаєте, ми тоді ішли і взагалі не думали про ніякі гроші.
Пам’ятаю, як в перші дні на плацу нас запитали за банківські рахунки. І ми з побратимами були сильно здивовані, бо й гадки не мали, що нам будуть виплачувати грошове забезпечення. Це для нас було відкриття і здивування! Питають за номер, а ми такі: «В сенсі? То ж війна! Які гроші? Дайте нам зброю!». Повірте, в цей час ніхто не думав про фінансову нагороду.
А тепер люди сміють говорити та заздрити нашим коштам. А насправді немає чому заздрити. Кожен може «скуштувати того хліба» і не думаю, що він вам буде таким легким.”

– Два роки на війні. Здебільшого Ви перебуваєте на передовій. Чи змінились Ваші думки, цінності?

“Майже не змінились. Ідея і досі жива! Я дуже хотів би побачити день перемоги, щоб знати, що усі наші зусилля і жертви були не марними. Ось цього хочу я найбільше. Бо так багато прийшлось пережити… Один Бог знає, як нам було. Ми не раз відчували наскільки потужних маємо янголів-охоронців, і яка сильна буває молитва.

Стільки разів були в таких «замісах» і все минало добре. Там виразно бачиш кордон між добром і злом. Там віра в Бога сильніша і вона там ще більше укріпляється.
Коли є гарячі моменти, то очі підіймаються до неба. Хоча думка про Бога є постійно, але в ті гострі моменти вона зростає ще більше. Молишся і відчуваєш, що ось-ось і буде все добре. Погане мине, все стихне і буде все «чотко». Так і стається.”

– Ви почали говорити про Бога і молитви. А капелан з вами часто спілкується!?

“Ооооо! Дуже часто. Особливо, коли ми на виїздах чи готуємось на позиції. Коли о.Тарас до нас приїжджає, то одразу черга до нього. Всі хочуть з капеланом поговорити, щось розказати, запитати чи порадитись. Чого до нього так люди тягнуться? Бо йому довіряють. Він освічений. Видно, що є в нього віра. Він нас надихає. Дає сили на боротьбу і віру самих в себе та в Бога.

Я в цивільному житті в церкву не ходжу, але тільки но наш капелан приїздить, то знаходжу будь-який спосіб, щоб з ним поспілкуватись. Хлопці йдуть до сповіді, до святого причастя. Також люблять говорити про особисте, бо не почують осуду, оскільки знають, що він їх точно зрозуміє.
Так само було класно і цікаво, коли капелан нам проводив «уроки». Інтересно його слухати. Одразу хочеться вірити в краще й не думати про нашу реальність.”– Очевидно, що мрія у військових сьогодні одна на всіх – це перемога. А є щось особисте, чого б сильно хотілось після завершення війни?

“Після закінчення війни ми все одно будемо жити нею, будуть боліти «рани» і зараз я не про тіло. Ми будемо будувати, відновлювати Україну, але навряд чи зможе наше покоління бачити її процвітаючою. Цей час чекатиме на наших дітей та внуків. Але як би я хотів, щоб цей час таки настав і наші жертви були недаремними.

Також мрію я про сім’ю і спокійну старість. Хочу щасливу родину і власний дім, де буде камін, вірний чотирилапий друг та крісло-гойдалка, на якому буду пити каву і знати, що моя країна вільна!”

РЕКЛАМА